«Навіть у радянські часи суддя був самостійним, і це мене приваблювало»
Керівник Нижньогородського облсуду Борис Каневський розповів Право.ру про те, як використовували телефонне право за радянських часів, яка роль голови суду у випадках, коли до суду надходять «непроцесуальні звернення», як інститут суду присяжних змінив якість слідства, і про те, що від досягнення абсолютної істини в кримінальному процесі слід відмовитися.
«Все залежить від позиції голови — як реагувати на прохання»
— Борисе Сергійовичу, ви належите до тієї частини суддівського корпусу, представники якої починали робити кар’єру, будучи ще народними суддями. Чим визначався ваш вибір у радянські часи, адже тоді в судді не було того статусу, який він має тепер?
— Так, ураховуючи положення чинної тоді конституції і суть політичної системи, створеної Комуністичною партією Радянського Союзу, питання про розподіл влади, про незалежність суддів не могли порушувати. Але робота в суді, на мій погляд, давала професіоналізм і широту юридичного світогляду, оскільки доводилося займатися всіма категоріями справ. Вибір, звичайно, визначали багато чинників, проте навіть у тих умовах суддя, на відміну від співробітника міліції, слідчого, працівника прокуратури, був самостійним у прийнятті рішень.
— Навіть у ті часи?
— Так, навіть у ті часи суддя був самостійним у прийнятті рішень, і це мене приваблювало. І я не розчарувався у своєму виборі. Так, говорили про телефонне право, про тиск на суд, але в моїй практиці цього не було. Хоча, можливо, я просто щаслива людина.
Можливо, голова райсуду виконував функції бар’єра, дзвінки направлялися до нього, а потім він уже міг поговорити з суддею. І тут найголовніше — поставити себе. Прохання є, але є і закон. Якщо тобі твої переконання підказують, як потрібно зробити, — так і робиш. Раз, другий, а потім голова скаже тим, хто йому телефонує: ну, даруйте, в мене такий суддя, з ним говорити марно.
— Були випадки, коли голова передавав вам такі прохання?
— При моєму перебуванні в райсуді це мало місце один раз або двічі, і жодних наслідків за невиконання не було. Нині, можливо, надходять прохання від окремих керівників, я не виключаю такого варіанту. Але все залежить від позиції голови суду — як реагувати на подібні прохання.
— І яка вона у вас?
— Я думаю, що голова суду повинен усе це вбирати, приймати, знати, що відбувається навколо якоїсь справи, і в жодному випадку не втручатись у процесуальну діяльність щодо прийняття конкретних рішень. І при цьому ужити всіх заходів, аби винесене суддею рішення у справі було законним, обгрунтованим і справедливим.
«Істина в кримінальному процесі формальна»
— Суддям дорікають у тому, що їхні рішення часто зумовлені впливом ззовні, зокрема корупцією, а судді-криміналісти схильні виносити здебільшого обвинувальні вироки. Проте керівники суддівського корпусу цю критику відкидають і кажуть, що система працює чудово. Як, на вашу думку, йдуть справи?
— Система не працює чудово, на жаль. Людський чинник має величезне значення. Некомпетентність, непрофесіоналізм суддів, звичайно ж, дуже впливають на прийняття рішення.
Але є й інший бік медалі: позначається вплив неякісного правового регулювання, адже законів тепер приймають дуже багато, а їх якість не відповідає усім вимогам. Закони не узгоджені між собою, вступають один з одним у колізію. І тому в суддів, природно, виникають різні правові позиції.
Аби прийняти правильне рішення, потрібно не тільки виходити з букви закону, а й застосовувати аналогію законів, подивитися, де допущені недоліки, чому ці прогалини виникли — законодавець умисне замовчав, не врегулював якісь правовідносини або не застосовано належної юридичної техніки? Якщо це так, то ця прогалина заповнюється аналогом там, де це дозволено.
Проте в кримінальному праві аналогія недопустима. І тут ми стикаємося з іншою проблемою, яку створив законодавець: є низка суспільно небезпечних діянь, які не містять складу злочину.
Що стосується винесення виправдувальних вироків професійними суддями, адже саме це є об’єктом критики, то такі вироки також виносяться, і з кожним роком їх кількість збільшується. Та й не можна сказати, що мала кількість виправдувальних вироків — це погано. Наприклад, якщо виносили б 40% виправдувальних вироків у звичайному складі, то це означало б, що 40% осіб незаконно притягнені до кримінальної відповідальності. Але хіба це нормально в правовій державі? Тому і виносять таку кількість виправдувальних вироків.
— Проте ми ж не знаємо, що відбувається в правоохоронній системі…
— Так, суддівське співтовариство говорить про не завжди гарну якість слідства. І, до речі, ще одне питання якості роботи судової системи лежить у площині доказів.
Я великий прихильник суду присяжних і з 1996 року прагну по можливості розглядати справи з участю присяжних засідателів. Створення суду присяжних багато дало для розвитку нових підходів у збиранні та оцінюванні доказів, зокрема і з погляду їх допустимості.
У 1990-і роки були справи, від яких, як ми казали, «залишалися одні корочки». Так відбувалося, наприклад, якщо були допущені порушення при проведенні обшуку або виїмки чи огляду місця події, і в результаті виключалися відомості, котрі містяться в протоколі слідчих дій як докази. Або предмети, які вилучали при слідчих діях з порушеннями і піддавали дослідженню експертів…
— Ви кажете, що в 1990-і роки дуже часто від справ «залишалися одні корочки». Нині ситуація краща?
— Так, сьогодні набагато краще. Ми вимагаємо від суддів узгодження всіх своїх процесуальних дій із принципами кримінального процесу, починаючи з принципу змагальності. Якщо брати суд присяжних, то головним тепер є питання про переконливість наданих доказів, аби прості громадяни могли оцінити, достатньо їх для визнання особи винною чи ні. Інститут суду присяжних змінив якість слідства.
— Однак чи збережеться тенденція? Ми бачимо, що законодавець з подачі виконавчої влади намагається обмежити компетенцію суду присяжних.
— Законодавець пішов на таке обмеження у справах про тероризм. Це його право.
— Ви вважаєте, це нормально?
— Немає форми судочинства або складу суду, які забезпечували б досягнення об’єктивної істини. Від ідеї досягнення абсолютної істини слід відмовитися. Істина в кримінальному процесі формальна. Істинне тільки те, що встановлене на основі допустимих, отриманих відповідно до закону доказів. А те, що було насправді, може не цілком узгоджуватися з тим, що написане у вердикті присяжних засідателів чи у вироку суду.
Я думаю, що введені не надто значні обмеження використання суду присяжних, можна ще обмежити цю сферу. Наприклад, за рахунок особливої категорії справ, у яких покарання взагалі не передбачає позбавлення волі, зокрема образа судді. Чи розумно запускати махину суду присяжних для розгляду цієї справи?
«Головне для кандидатів — бути готовим до великих навантажень»
— Повернімося до теми, з якої починали бесіду. Ви сказали, що з професіоналізмом суддів не все благополучно. Хто сьогодні йде в судді?
— Ми прагнемо ростити резерв кадрів у судовій системі, як, утім, і скрізь у судах. Недавно почала роботу кадрова комісія, котра зараховує до резерву суддів кандидатів, які склали кваліфікаційний іспит. Залежно від рівня підготовки вони претендують на заняття посади або судді федерального суду, або мирового судді.
— Яка нині структура резерву і з яких посад люди приходять у судді?
— У 2009—2010 роках у переважній більшості випадків на посади мирових суддів призначали помічників суддів, і було трохи колишніх працівників прокуратури. На посади федеральних суддів у половині випадків призначали мирових суддів, в 37% випадків — помічників суддів, в інших — прокурорів. І ще в минулому році федеральним суддею призначений колишній співробітник юридичного відділу адміністрації одного з міст Нижньогородської області.
Взагалі хотілося б, аби суддівські кадри приходили із судової системи, щоб люди вже знали, куди і на що вони йдуть. Знали, яке може бути нервове та розумове напруження на цій роботі, тому що вони вже були всередині системи і частково виконували роботу при підготовці проектів процесуальних документів, брали участь в організації судових засідань. Хоча, звичайно, це не обмежує право інших осіб претендувати на посаду судді. Найголовніше для кандидатів у судді — показати свої знання, хотіти працювати в судовій системі, бути готовим до великих навантажень і нести відповідальність за свої рішення.
— Склалася думка, що судді категорично не вітають адвокатів у своїх рядах. Це так?
— Що означає «судді не вітають адвокатів у своїх рядах»? Просто кваліфікаційні колегії, перебуваючи перед вибором рекомендувати помічника судді або адвоката, віддають перевагу помічникові судді, оскільки він уже відчуває ритм, в якому працює судова система.
Коли я працював у райсуді, був такий випадок: адвокат, дійсно професійний юрист, цікава людина, дуже хотів працювати суддею. Тоді це простіше було зробити, і наказом начальника відділу юстиції його призначили виконувачем обов’язків судді. Він протримався один тиждень. «Я, — казав він, — раніше був у процесах, але про багато чого не замислювався. І зрозумів, які складні питання мені доведеться вирішувати, тільки коли сам сів у суддівське крісло»... Він пішов на другому тижні. І це при тому, невеликому порівняно з нинішнім, навантаженні на суддів і за тих умов роботи, які були у той час, у 1980-х роках.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 8.04 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!