Шлях оновлення від першої особи

Стартував Янукович могутньо й цікаво. Та ще цікавіше, куди ж він планує привести країну

На зорі правління Віктора Януковича до нагадувань представників президентського табору про те, що перші 100 днів до нової влади, за правилами хорошого тону, належить ставитися поблажливо, можна було б поставитися скептично. Адже справді, чи може багато чого змінитися в країні за 3 з невеликим місяці?

На зорі правління Віктора Януковича до нагадувань представників президентського табору про те, що перші 100 днів до нової влади, за правилами хорошого тону, належить ставитися поблажливо, можна було б поставитися скептично. Адже справді, чи може багато чого змінитися в країні за 3 з невеликим місяці? Проте вже до середини цього терміну, після визначальної зустрічі в Харкові, виявилося, що все-таки багато. І до знаменної дати Віктор Федорович дав немало приводів поговорити про свою манеру керувати країною. Але головна причина цікавитися діями гаранта — бажання дізнатися, куди ж він планує привести країну.

Кадрові хвилі

Освіживши в пам’яті передвиборну програму В.Яну­ковича, можна відмітити, що одна з перших ретельно виділених тез стосувалася необхідності змін у верхах. «Зміна влади — перший крок на шляху до оновленої країни», і сперечатись із цим твердженням важко. Тим більше, якщо врахувати, яку увагу за перші місяці свого президентства Віктор Федорович приділив цій проблемі.

Однією тільки заміною таблички «Секретаріат Президента» на старий добрий напис «Адміністрація», зменшенням зарплати й розгоном ющенківських консультаційних органів Президент обмежуватися не став. Першою серйозною зміною, що не має прямого стосунку до глави держави, стало стрімке формування коаліції імені окремих депутатів, яка була зібрана ще до того, як Конституційний Суд з розумінням поставився до такої ініціативи.

Після цього парламент­ська більшість дістала можливість створити Уряд, зручний для глави держави. Яскравим прикладом того, що без консультацій з боку Президента справа не обійшлася, слугує той факт, що Прем’єром став не найбільш рейтинговий кандидат. На думку експертів, для гаранта Микола Азаров є найзручнішим главою Кабінету Міністрів, чого сам нинішній керівник Уряду і не заперечував.

Слідом за змінами в Кабміні хвиля кадрових перестановок накрила всю Україну — від центральних органів влади до представництв держави на місцях. Як відзначають уважні спостерігачі, основним критерієм для підбору керівництва місцевих адміністрацій виявилася наявність «правильного» партквитка (а у випадку зі свіжопризначеними силовиками, може здатися, що великий кадровий плюс — донбаське походження): за підрахунками Агентства моделювання ситуацій, 90% голів облдержадміністрацій — члени ПР.

Наступним логічним кроком могли б стати повномасштабні перестановки і в органах місцевого самоврядування. Зробити це у відведений Конституцією строк — до 30 травня, як відомо, вже не вдалось. Одначе в президентському таборі віднедавна переконані, що кращої дати, ніж 31 жовтня, найближчим часом не знайти. Ймовірно, на той час буде закінчено побудову стабільної вертикалі влади, якою пишається Президент, а заразом і наведено лад у партійних лавах.

Власну політичну силу глава держави не обійшов увагою. Наприкінці квітня ПР провела з’їзд, у результаті якого гарант став «почесним лідером», М.Аза-ров — головою партії, а, наприклад, група Рината Ахметова позбулася представництва в керівних структурах.

Судячи зі слів самого В.Януковича, стабільність у владі може бути розцінена як основне досягнення першого етапу його президент­ства. Це передбачувано: спочатку потрібно навести порядок у власних рядах, а вже потім — у країні. Можливо, через це обіцяні в програмі реформи й були відкладені. До теперішнього часу масштабно презентовані були тільки «навколосудові» ініціативи гаранта, що полегшують життя громадянам і ускладнюють існування деяких представництв третьої гілки влади.

Східний крен

У зовнішньополітичній активності В.Янукович дій­сно досяг певних висот. Яскравою прикметою його правління стала різка зміна орієнтирів. У найкоротші терміни Україна подружилася з Росією й істотно охолола до Атлантики.

Різкий крен у бік Кремля — явище очікуване. Впродовж двох з половиною місяців президенти України і Росії встигли зу­стрітися 7 разів. Така інтенсивність мала допомогти надолужити згаяне за роки правління Віктора Ющенка. «Наздогнати і перегнати» Віктору Федоровичу вдалося з лишком.

Лаври найбільш не­однозначного кроку глави держави абсолютно заслужено може отримати знаменитий «харківський пакт». Ця ініціатива та її стрімке втілення в життя з ходу обзавелися ярликом «здача національних інтересів», причому не тільки стратегічних, а й економічних. Проте бадьоре посилання на економічну інте­грацію з часом утратило обороти. Зате одна зі справ з довгої шухляди — демаркація сухопутного кордону між двома державами — нарешті зрушила з мертвої точки.

Правда, з делімітацією морського кордону справи йдуть не так блискуче, але це від самого початку було проблемним питанням. Здавати позиції в Керчен­ській протоці влада не збирається, але зробити друзям приємне в непринципових для себе питаннях — теж не відмовляється.

За місяці правління гарант не церемонився з гуманітарними питаннями, що дратують співбесідників. Степан Бандера і Роман Шухевич — не герої, і Голодомор — не геноцид українців, і підхід до оцінки історичних подій потрібно змінити, і долею російської мови занепокоїтися… А ще однією новиною, яка не могла не потішити Москву, стала відмова нової влади інтегруватися в НАТО.

Формулювання «Украї­-на — позаблокова держава» — вже давно є однією з улюблених «мантр» Партії регіонів. Зі своїм баченням майбутнього («позаблокова» чи «нейтральна»?) можновладці поки не визначилися. Проте «дружити» арміями вони ні з ким не хочуть — ні з ОДБК (недавній експромт Дмитра Медве­дєва), ні тим більше з Пів­нічноатлантичним альянсом. Декларуючи готовність продовжувати співпрацю з НАТО, Президент відзначив: до альянсу Україну все одно ніхто взяти не зможе. Правда, кажучи про недосяжні критерії, гарант злукавив: неодмінного з’ясування волі народу на референдумі від Києва ніхто не вимагав.

Європейський ентузіазм

Вирішивши, що євроатлантична інтеграція України — «нереальна», влада, проте, не збирається від­мовлятися від інтеграції європейської. Якщо судити з планів і обіцянок, то співпраця Києва з Євросоюзом іде повним ходом. Ентузіазм з боку Європи зрозумілий: там розраховують на те, що нова влада все-таки візьметься за реформи, які вона бадьоро гарантує.

У свою чергу для В.Януковича і його оточення спілкування з ЄС є одночасно й індульгенцією, що прикриває від звинувачень у суто проросійському курсі, а також спробами взяти на озброєння багатовектор­ність зразка епохи Леоніда Кучми й приводом потішити історичне самолюбство. Стати Президентом, при якому було підписано угоду про асоціацію та введе­но безвізовий режим, В.Ющен­ко не встиг. Тим більше підстав проявити активність нинішнім мешканцям Банкової.

Проте головне ускладнення, як і раніше, полягає в ступені правдоподібності реформ. Без них довіра, яку Брюссель авансом демонструє главі Української держави, ризикує швидко розтанути. Поки ж теплота двосторонніх відносин, що підігріваються обіцянками, радує. У принципі, за бажання підхід можна знайти до будь-якого серця. Наприклад, несподівано ус­піш­ною виявилася поїздка В.Януковича на «ядерний» саміт у США. Пообіцявши відмовитися від високозбагаченого урану, гарант, без­умовно, порадував байдужого до східноєвропейської політики Барака Обаму. А ось в Україні це рішення зустріли неоднозначно.

Увага до європейських планів, на відміну від євроатлантичних, може пояснюватися тим, що виборцям нового Президента такі погляди ближчі.

Мовна специфіка

Гуманітарна політика нової влади повністю відповідає тому, що хотів би почути не тільки Кремль, а й прихильники проросійського курсу в нашій країні. Варто відзначити, що сам Президент великих зусиль у цій сфері не докладає — наприклад, так і не відмінений указ про присвоєння Степану Бандері звання Героя. Водночас гарант не заважає своїм сподвижникам управлятися в ініціативах, спрямованих на звуження сфери застосування української мови або зміну офіційного погляду на історію.

Така байдужість В.Януковича (можна допустити, що із закінченням чергової передвиборної кампанії питання екстреного удержавлення російської мови Президента особливо не турбує) лише сприяє поглибленню протистояння між різними частинами країни. А увага, що відро­джується час від часу, до «навколокультурних» спо­дівань народу об’єднанню не сприяє.

Наприклад, масштабному святкуванню Дня Перемоги в найгірших радянських традиціях стати таким джерелом спільного пориву, судячи з усього, так і не вдалося. Втім, деяку ідеологізацію за радянською моделлю важко не помітити. Гарною ілюстрацією може слугувати намір кримських властей провести 1 вересня на ввіреній їм території «єдиний урок з вивчення програми Президента».

«Ми і вони»

Можливо, специфіка ставлення Президента до гуманітарних питань зумовлюється ще й тим, що йому важко відчути себе главою всієї держави. Навіть після порівняно благополучних поїздок до Львова розшарування на «ми і вони» не зникне з актуальної на сьогодні політичної практики.

Проявом невміння спів­існувати і працювати з тими, хто дотримується іншої точки зору, є стосунки з політичними противниками. У цьому випадку показова навіть риторика властей: як і за часів Л.Кучми, опозиція знову стала «так званою». Роз’єдна­ність «меншовиків» — сущий подарунок для влади, адже саме вона дозволяє сильним країни цієї ситуативно вирішувати, хто тут «конструктивно» критикує, а хто ні.

Іншим приводом задуматися над умінням реагувати як на політичні протести, так і на суспільні ініціативи, стала цензура. Як відомо, звернувши увагу на скарги журналістів, на Заході занепокоїлися долею свободи слова в Україні. Влада ж не забула запідозрити, що без підступів опозиції справа тут не обі­йшлася. Хоча їй варто було б переглянути свої погляди на природу можливих протестів: на позиції «Є думка моя та опозиційна, вона ж неправильна» демократію не побудуєш.

Приводів зробити висновок про те, яким буде майбутнє правління В.Януковича, більшості його противників вже вистачило. На когось критично подіяло правове забезпечення процесу створення коаліції, когось уразила кадрова по­літика, хтось досі не може опам’ятатися після «хар­ківського пакту» і низки «щедрих» пропозицій ро­сійської сторони.

У прихильників, для яких 100 днів — не строк, ще все попереду. Своє вагоме слово ще повинні сказати реформи, якщо вони дійсно будуть не тільки розрекламовані, а й утілені в життя. Та все ж одна тільки фраза гаранта, сказана ним у Страсбурзі, «Демократія — це порядок» багатьох змусила замислитися.

Стартував В.Янукович могутньо й цікаво. Та ще цікавіше, куди саме він прибіжить і що може придбати та ризикує розгубити країна по дорозі.

Ксенія СОКУЛЬСЬКА,

 «Подробиці»