Незалежність не існуватиме без відповідальності

Віталій БОЙКО: «Суддя повинен дотримуватися закону, нічого не боятися і відчувати, що він — влада»

Проведення будь-якої реформи відбувається із залученням усіх можливих державних ресурсів. Адже наведення ладу в певній сфері вимагає багато часу і зусиль. Стосується це і змін у судоустрої. Україна вже давно стала на шлях реформування в цій галузі, але розставити всі крапки над «і» поки не вдалося. Що стає на заваді закінченню проведення запланованих змін? Які проблеми виникають при підготовці концепції реформи? Чому сьогодні третя гілка влади не може працювати в нормальному режимі? На ці та інші запитання в ексклюзивному інтерв’ю кореспондентці «ЗіБ» відповідав суддя у відставці, колишній керівник Верховного Суду, голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів, заслужений юрист України Віталій БОЙКО.

«Ми повертаємося до обговорення давно відомих дискусійних питань» 

— Віталію Федоровичу, за прогнозами мі­ністра юстиції, судова реформа отримає законодавче закріплення до кінця поточної сесії Верховної Ради, тобто до липня цього року. Чи вдалося вам порозумітися з представниками виконавчої та законодавчої гілок влади щодо майбутнього судоустрою?

— Законодавство, яке регулюватиме судову систему України, прийняти можливо. Навіть незважаючи на розбіжності між представниками різних гілок влади в підходах до того, якою має бути структура судів та їхні повноваження. Проте реформа має включати як визначення того, якою повинна бути ця система, так і принципи судочинства, статус служителів Феміди. Існують різні підходи до вирішення того чи іншого питання, суперечки точаться не лише у владних колах, а й серед науковців.

Основна проблема проведення відповідних змін — намагання з боку представників законодавчої та виконавчої влади зберегти важелі впливу на судову діяльність. Коли ще готувався закон про судоустрій, було 4—5 основних питань, з приводу яких велася дискусія. Нині ми повертаємося до того ж обговорення.

По-перше, є багато пропозицій щодо врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади. Незважаючи на наш категоричний протест, у законі про судоустрій від 2002 року залишили положення про те, що голів судів різного рівня призначає Президент. Як бачимо, з часом виявилося, що воно суперечить Конституції.

Сьогодні знову намагаються відтворити таку схему призначень. На за­сіданнях робочої групи з питань судової реформи я запитував: які державні обов’язки виконують голови місцевих судів? Адже суддя від імені України виносить рішення, які підлягають виконанню на всій території держави. Цілком обгрунтовано, що повноваженнями його наділяє або Президент, або депутатський корпус. Але керівник суду не виконує державних функцій, і тому органи влади не повинні втручатися в механізм призначення на посади голів.

Ні Президент, ні міністр юстиції не мають вирішувати питання, хто тимчасово буде займатися організаційною діяльністю, забезпеченням роботи суду. Тому в усій судовій системі потрібно зберегти порядок обрання голови, який існує в Конституційному та Верховному судах. Єдине за­уваження: в нас є понад 300 судів, де працює по троє суддів. І якщо вони самі ви­значатимуть, хто з них буде головним, можуть виникнути деякі проблеми: як кажуть, де три козаки, там чотири гетьмани.

Є пропозиція, щоб ці питання вирішували органи суддівського самоврядування, які згідно з Основним Законом діють для вирішення питань внутрішньої діяльності. Та дехто із цим не погоджується. Деякі народні депутати вже договорилися до того, що називають голову суду по­літичною фігурою. Але це ж нонсенс, бо керівникові як судді забороняється займатися політичною діяль­ністю і представляти інтереси партій.

Дискутують і щодо діяльності Державної судової адміністрації. Сперечаються, чи треба її знову підпорядковувати Мін’юсту. Думаю, не треба цього робити. Сьогодні ДСАУ працює, так би мовити, під контролем органів суддів­ського самоврядування. І це правильно. Адже суддями перевіряється, як чиновники виконують свої функції щодо видатків держ­бюджету на утримання третьої гілки влади.

Переконаний, що ДСАУ потрібно виключити з органів виконавчої влади. Вона повинна мати особливий статус у системі судової влади. А очільник ДСАУ мав би відстоювати інтереси третьої гілки влади і в Кабміні, й у ВР.

Не залишилися поза увагою і функції ВС. Він є найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції. Намагання ж позбавити його судових функцій суперечить Конституції.

Я назвав не всі дискусійні питання, ще є багато нюансів, щодо яких потрібно знайти спільну мову. Незабаром робоча група з питань судової реформи звітуватиме перед Президентом про підсумки проведеної роботи. Тому крапку у вирішенні спірних питань спочатку має поставити Президент, а потім — законодавці.

«Повноваження ВККС потрібно розширити й організувати її роботу на постійній основі» 

— Чи вважаєте ви ефективною нинішню систему кваліфікаційних комісій? Адже у висновках Венеціанської комісії наголошується на надто складній системі органів, що відповідатимуть за підбір кадрів, яка пропонувалася попереднім проектом: Вища рада юстиції, ВККС та регіональні кваліфкомісії, дисциплінарна комісія суддів.

— Недавно минув рік, як мене обрали на посаду голови ВККС. За цей час я переконався, що громадські засади не виправдовують себе, не приносять бажаного результату. Проблеми виникають не лише на етапі підготовки матеріалів, а й при ретельному вивченні даних про роботу судді за 5 років, подань щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності. Ускладнюється й сам процес організації засідань, адже не завжди вдається зібрати кворум.

Я схиляюся до тієї думки, що повноваження ВККС потрібно розширити й організувати її роботу на постійній основі. У складі комісій повинна бути більшість суддів, які можуть оцінити діяльність кандидата, його рівень знань. Участь у роботі кваліфкомісій колишніх чи діючих суддів з тимчасовим позбавленням їх повноважень дасть позитивні зрушення. Це, зокрема, стосується результатів перевірки рівня кваліфікації претендента.

— А як ви ставитеся до пропозиції створити дисциплінарну комісію?

— Незалежність і відпові­дальність судді тісно пов’язані між собою. Тому я згодний з пропозицією створити дисциплінарну комісію, якій би судові інспектори вносили на розгляд подання щодо притягнення несумлінних служителів Фемі­ди до відповідальності. Цей орган також давав би можливість судді захиститися від обвинувачень і залишитися незалежним.

До речі, в контексті питання відповідальності і незалежності думаю, що потрібно «почистити» перелік посередників (наприклад народних депутатів) у зверненнях про порушення суддею присяги. Іноді трапляється, що парламентар направляє документи про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів за порушення закону. Коли ми у ВККС розглядаємо такі матеріали, то звертаємо увагу, що це аж ніяк не подання, а копії касаційної чи апеляційної скарги.

Добре, що в складі ВККС є судді, які відразу ж розуміють: комісію хочуть перетворити на орган, який вирішуватиме, правильно чи ні суд застосував закон. Тут мова йде не про порушення, а про незгоду з рішенням. Таким чином депутати хочуть підтримати свій авторитет, поділяючи позицію свого виборця. Тому народних обранців варто виключити зі списку суб’єктів таких звернень.

Практика «бігання» депутата різними органами щодо порушення питання про притягнення того чи іншого службовця до відповідальності аж ніяк не відповідає європейській. Це пряме порушення принципу незалежності при здій­с­ненні правосуддя.

А от громадянин може звернутися до органу, який має перевірити сигнал, вирішити, чи є підстави для притягнення до відповідальності. Це допоможе підтримці незалежності судді. Адже зі створенням дисциплінарної комісії постійні безпід­ставні цькування суддів припиняться.

— Як ви оцінюєте загальну якість підготовки кандидатів до суддівської роботи? Чи не варто повернутися до деяких радянських принципів, зо­крема до обрання суддів виборцями?

— Проблема підбору кадрів — одна з найгостріших. Уважаю, що доступ до суддівської посади має бути прозорим. Тому повинен створитися особливий механізм відбору серед юристів, які зможуть працювати в судах. Для цього замало мати вищу юридичну освіту, потрібно ще й уявляти особливості цієї роботи.

Повернення до обрання суддів виборцями не має сенсу. Уявімо, що такий метод запровадили і він намагається прижитися вже не в умовах командно-ад­міністративної системи. Виникають питання:

-  хто висуватиме кандидатів на посади, агітуватиме, фінансуватиме кампанію?

-  чим суддя розплачуватиметься за підтримку під час виборів?

-  якою буде довіра до судді з боку тих, хто підтримав його конкурентів?

-  як поводитися судді, якщо партія, яка його підтримувала, буде однією зі сторін у процесі?

Тут більше запитань, ніж відповідей. Якщо ми оберемо такий шлях, то можемо привести в дію механізм безперервних виборів.

Переконаний, справа не лише в наданні повноважень, а й у звільненні з посади. Ми часто спостерігаємо, як певні політичні сили, незадоволені рішенням, зводять із суддею порахунки. Нардеп може не погодитися з прийнятим рішенням, хоча воно вже і вступило в законну силу, ви­ступити перед усією ВР і розказати про справу, яку роз­глядав конкретний суддя.

З точки зору етики він не може показувати своє незадоволення рішенням перед колегами. Одначе ж він з трибуни наголошує на своєму й агітує не голосувати за суддю. Часто такі претенденти на безстрокове обрання не отримують необхідної кількості голосів, і на цьому ставиться крапка. Так відбувається роз­права за законне, справедливе, об’єктивне, неупереджене рішення, яке не сподобалось якомусь по­літику.

«Потрібно встановити більш жорсткий контроль за доходами та витратами представників усіх гілок влади»

— У суддівських колах не заперечують, що хабарі дійсно пропонують і є такі судді, які спокушаються на них. То як забезпечити чистоту мантії впродовж усього часу перебування судді на посаді?

— Проблеми корумпованості є в судовій системі. Проте, кажуть, що суддя — представник того ж народу, з тими ж вадами, які притаманні суспільству в цілому. Є факти зловживання служителями Феміди посадою, але не варто обливати брудом усю судову систему, нав’язувати суспільству думку, що не можна отримати законне рішення суду без хабара.

Як позбутися всього цього негативу? Вважаю, що потрібно встановлювати більш жорсткий контроль за доходами і видатками держслужбовців, включаючи й суддів. Варто здійснювати контроль за звітною інформацією, яку подають у деклараціях.

— Корупції в принципі не позбулись у жодній демократичній країні. Якщо вона непереможна, то чи можна подолати це явище, наприклад, завдяки жорстким санкціям, які свого часу пропонував Анатолій Гриценко, — найвищій мірі саме для суддів-хабарників?

— А скажіть: більша шкода від чиновника, який отримав хабара і віддав 500 га землі, чи судді, котрий за конкретну суму пом’якшив вирок? Ми не знаємо, де проходить межа, яка б визначала, чому злочин представника Феміди тяжчий за злочин держ­службовця чи навпаки. Суворість покарання ніколи не запобігала здійсненню суспільно небезпечного діяння.

«Ми багато справ розпочинаємо, та не всі завершуємо»

— Існує думка щодо необхідності підвищення вікового цензу для претендентів — з 25 до 30 років, а також дозволу залишатися на службі у вищих судах до 70-ти. Чи підтримуєте ви такі новації? З огляду на психологічні навантаження чи погодилися б ви особисто працювати суддею до 70 років?

— Суддівська діяльність надзвичайно складна. Наприклад, адвокат лише відображає позицію сторони, яку захищає. Суддя ж повинен знати практику застосування закону, прийняти справедливе рішення, не виходячи за процесуальні рамки.

У радянські часи претенденти на мантію мали проходити стажування. Я сам 4 місяці практикувався в судових структурах. А потім 25 серпня 1963 року виборці обрали мене суддею Амур-Нижньодніпровсь­кого районного суду м.Дніпропетровська. Вже наступного дня довелося розглядати справи замість колеги, який захворів.

Стажування мені допомогло, теоретично я був підготовлений до роботи, але відчував, що в мене немає життєвого досвіду для вирішення конфліктів. Я вдячний, що в процесі брали участь народні засідателі і вони мені багато в чому допомагали.

Практикуватися — це добре, але й віковий ценз варто підняти. Мене турбує ось що: у 30 років не кожен юрист захоче надати перевагу посаді судді. Адже до цього часу його знатимуть і поважатимуть у юридичних колах. Тому державі слід забезпечити належні умови праці представників Феміди, щоб існувала конкуренція на зайняття посади судді, всі вважали її вершиною юридичної кар’єри.

Для суддів ВС, КС віковий ценз можна підняти до 70 років. Але люди бувають дуже різні: хтось може перебувати на посаді і довше, а хтось — ні. Обережно потрібно ставитися до таких пропозицій, зважувати всі за і проти.

Я б з радістю залишився у ВС ще на 5 років. Однак розумію, що з часом працездатність набагато знижується. До того ж емоційне навантаження дуже велике.

— Ви повернулися в судову систему майже через 7 років після відставки. Що нового і позитивного побачили в ній сьогодні?

— Впровадження в судовій діяльності основних засад судочинства, закладених у Конституції: змагальність, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення тощо — безперечний плюс. Одним зі здобутків стало і створення системи адміністративних судів. Суспільство переконалося, що громадянин може сперечатися з представниками владних структур. Належним чином запрацювали органи суддів­ського самоврядування.

Проте є і негатив: не все в нас робиться до кін­ця. Багато справ розпочинаємо, та не всі завершуємо.

— Якими будуть ваші побажання суддям — читачам газети «ЗіБ»?

— Завжди підтримувати високий професійний рівень, займатися підвищенням кваліфікації, по­стійно слідкувати за змінами в законодавстві, знати практику застосування того чи іншого положення правового акта. Суддя завжди перебуває в центрі уваги, довіра до його рішення багато в чому залежить від того, як він поводиться під час процесу.

Як уберегтися від зов­нішнього впливу? Дотримуватися закону і не боятися. Суддя повинен відчувати, що він — влада. 

Довідка «З&Б»

Віталій Федорович БОЙКО народився 30 вересня 1937 р. в с.Кропивне Ніжинського району Чернігівської області.

Після закінчення в 1963 р. Харківського юридичного інституту за спеціальністю «Правознавство» впродовж 10 років працював народним суддею, головою Амур-Нижньодніпровського районного народного суду м.Дніпропетровська.

З лютого 1973 до березня 1976 р. обіймав посаду заступника голови Дніпропетровського обласного суду, протягом наступних 10 років очолював Донецький обласний суд.

У січні 1986 р. призначений першим заступником міністра юстиції УРСР. Із серпня 1990-го впродовж 2 років очолював Міністерство юстиції України.

У 1993 р. призначений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Молдова.

У грудні 1994-го був обраний Головою Верховного Суду України й очолював його до виходу у відставку 24 жовтня 2002 р.

Із 2004 р. — професор кафедри правоохоронної діяльності Інституту права ім. князя Володимира Великого МАУП.

Навесні 2009 р. наказом міністра юстиції призначений членом ВККС, а вже 25 травня на першому (органі­заційному) засіданні за підсумками таємного голосування обраний головою ВККС.

Суддя вищого кваліфікаційного класу, заслужений юрист України.Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.