У Конституції на посту

Ми не маємо права оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність свого Президента

Президент держави — це поняття, з одного боку, багатогранне, гранично широке, з другого — конкретне, якщо воно стосується тієї чи іншої держави на певному етапі її розвитку. Конкретність такого поняття визначається правовим статусом президента, закріпленим здебільшого в конституціях держав. В одних випадках це — найвища посадова особа у владній ієрархії, в інших — пост, який дає право виступати від імені держави. Чи є відмінності між такими термінами і як вони позначаються, зокрема, на можливості оскарження актів глави держави?

Президент держави — це поняття, з одного боку, багатогранне, гранично широке, з другого — конкретне, якщо воно стосується тієї чи іншої держави на певному етапі її розвитку. Конкретність такого поняття визначається правовим статусом президента, закріпленим здебільшого в конституціях держав. В одних випадках це — найвища посадова особа у владній ієрархії, в інших — пост, який дає право виступати від імені держави. Чи є відмінності між такими термінами і як вони позначаються, зокрема, на можливості оскарження актів глави держави?

Поставлений на чолі

У законодавствах різних держав, у науковій літературі поняття «глава держави» визначається і тлумачиться неоднозначно. Як правило, це особа, яка перебуває на посту глави держави; посадова особа або той чи інший державний орган, який здійснює верховне представництво народу чи держави, зокрема й у міжнародних відносинах.

За радянських часів (1990 р.) відповідним законом і конституцією СРСР було засновано «пост» президента, який за своїм правовим статусом був главою союзної держави. Тобто поняття «пост» і «посада», за своєю суттю, були рів­нозначними і будь-яких відмінних правовідносин не породжували.

До прийняття вітчиaзняного акта найвищої правової сили 1996 року Президент України за своїм конституційним статусом був «главою держави і главою виконавчої влади» та складав присягу, вступаючи «на посаду». З прийняттям нового Основного Закону конституційний статус гаранта змінився — він став лише главою держави, вступивши на «пост», а не на «посаду» Президента, і, перебуваючи «на посту», виступає від імені держави (ст.102 Конституції).

Отже, за конституційними актами, зокрема колишнього Союзу РСР і незалежної України, існувало два поняття (терміни), які ви­значили саме статус Президента, — «пост» і «посада».

Слово «пост» (французьке «poste», латинське «positus» — поставлений) у законодавстві низки держав, які його запозичили, тлумачиться, зокрема, як відповідальна і висока адміністративна посада. Застосовується цей термін лише до осіб, які є главою держави чи главою держави і виконавчої влади. Відповідно, особа, яка посідає такий пост, має свій конституційний статус, що визначає статус правових актів у системі законодавства держави, які ця особа ухвалює.

Слово «посада» має українське коріння. Це службове становище, пов’язане з виконанням певних обов’язків «в установі, на підприємстві». У розмовній лексиці це слово вживається як синонім «поста», «порт­феля» — місце відповідальної особи в установі, на підприємстві.

В юридичній літературі ототожнення, синонімія термінів (понять) «пост» і «посада» трапляється рід­ко. Здебільшого в кожне із цих понять укладається конкретний зміст, правильне розкриття, усвідомлення якого правозастосовними органами суттєво впливає на конституційність, законність рішень, що ними приймаються, на відпо­відність цих рішень будь-яким нормативно-правовим актам.

Інституційне розмежування

За Конституцією України, Президент займає пост, який визначено в ній як пост глави держави. Про цей його статус, що персоніфікується в конкретній обра­ній особі, йдеться в шести статтях (десяти положеннях) Конституції (стст.102, 104, 105, 108, 111, 112).

Тобто Президент уособлює інститут глави держави. Верховна Рада — інститут парламентаризму, Кабінет Міністрів — інститут виконавчої влади, суди — правосуддя, утворювані територіальними громадами органи — місцеве самоврядування.

Таким чином, Основним Законом досить чітко проведено розмежування між інститутом Президента — главою держави, інститутом парламентаризму — Верховною Радою як єдиним органом законодавчої влади, інститутом виконавчої влади — Урядом, міністерствами та держадміністраціями на місцях, органами правосуддя та органами місцевого самоврядування.

У всіх цих органах, за Конституцією, є посадові і службові особи, як і в апараті Президента.

Конституція встановлює і відповідальність гаранта, державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб за свої рішення, діяль­ність і бездіяльність. З огляду на викладене роз­глянемо конституційне право громадян на захист їхніх прав і свобод у судовому порядку.

Пост оскарження не передбачає

Згідно з ст.55 Конституції кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. А чи можуть бути оскаржені громадянами в судах акти Президента? І якщо так, то в яких судах і за яких підстав?

Ці питання виникають у зв’язку з прагненнями окремих громадян оскаржувати в загальних судах конкретні акти Президента. Останнім прикладом цього є подання до Донецького окружного адміністративного суду позовної заяви щодо скасування указу глави держави про присвоєння Степанові Бандері звання «Герой України».

Але чи взагалі підвідомчі загальним судам справи щодо президентських ак­тів? Чи можуть загальні суди приймати до розгляду і вирішувати справи про скасування указів глави держави?

На мою думку, до компетенції загальних судів Основним Законом не від­несено розгляду і вирішення питань, пов’язаних з діяльністю гаранта. За винятком, коли Верховний Суд дає Верховній Раді висновок про наявність у діяннях, в яких звинувачується Президент, ознак державної зради або іншого злочину (ст.111 Конституції).

Як випливає з викладеного, зазначена особа займає в державі пост її глави, який є самостійним владним утворенням у системі структур держави і суспільства зі спеціальним конституційним статусом. Він не є посадовою особою, конституційний статус якої мають, наприклад, Прем’­єр-мі­ністр, інші члени Уряду, судді та інші. Президент не є і державним службовцем в широкому, за законодавством, розумінні цього поняття.

Пост глави держави, за Конституцією, не можна ототожнити і з органом державної влади чи місцевого самоврядування. Посада і пост в основі своїй, за своїм лексичним значенням, є одним і тим самим поняттям. Водночас вони відріз­няються значеннєвими відтінками, які надають цим словам істотних відмінностей, що виокремлюють їх у самостійні поняття, які використовуються, зокрема, в поєднанні з іншими словами, в певній сфері су­спільних відносин, у законодавстві.

Відповідно до акта найвищої юридичної сили України, згідно зі змінами до нього 1992 року, гарант був главою держави і главою виконавчої влади «за посадою» і вважався, за законом про Президента, «найвищою посадовою особою».

Конституція 1996 року змінила статус глави держави, відмежувавши його від посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. З викладеного випливає, що громадяни України не мають права на підставі ст.55 Основного Закону оскаржувати в суді, чи то загальному, чи то Конституційному, рішення, дії чи бездіяль­ність Президента, оскільки він не є ні органом державної влади, ні органом місцевого самоврядування, ні посадовою чи службовою особою.

Хай омбудсмен помага

Акти глави держави можуть бути проаналізовані тільки Конституційним Судом — щодо їх відповідності акту найвищої юридичної сили. І зробити це можна  лише за ініціативою суб’­єктів звернення, визначених в Основному Законі: не менш як 45 народних депутатів, Верховного Суду, уповноваженого ВР з прав людини, Верховної ради АР Крим.

За Конституцією (ст.124), юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це положення охоплює і правовідносини, які виникають у зв’язку з прийняттям Президентом конкретного акта, що стосується персоніфікованої особи. Його реалізацію уможливлено опосередкованим правом громадян звернутися до КС із відповідною скаргою — через уповноваженого ВР з прав людини (ч.3 ст.55 Конституції).

Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (абз.1 п.3 ст.13) надає омбудсмену право звертатися до КС із поданням щодо відповідності Конституції актів Президента, які стосуються прав і свобод людини і громадянина.

Безперечно, грома­дя­нам України слід було б надати право оскаржувати рішення державних орга­нів, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також актів Президента через подання конституційної скарги безпосередньо до КС. Але для цього необхідно внести відповідні зміни до Основного Закону.

Закон узагальнення

Президент, Уряд, народні депутати, інші посадовці неоднозначно тлумачать одні й ті самі конституційні положення. Здебільшого це робиться свідомо, під власний або корпоративний інтерес.

Так, розкриття змісту тих чи інших положень Основного Закону стосовно Президента може вирішуватись і вирішується наразі Конституційним Судом шля­хом їх офіційного тлумачення. Проте це не вихід зі становища, що склалося. Необхідно невідкладно розробити законопроект, а парламенту — ухвалити закон про Президента, в яком б конкретизувалися конституційні повноваження глави держави.

Така законодавча практика існує. Окремі повноваження Президента вже конкретизовані, але вони розпорошені в нормах ба­гатьох законів. Крім того, в них містяться положення, які наділяють главу держави повноваженнями, що не ви­пливають із конституційних норм. Ці недоліки також можна буде усунути в процесі підготовки законопроекту.

У законі про Президента слід розкрити, зокрема, його статус як глави держави, як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. При цьому доцільним було б використати і досвід вирішення аналогічних питань в інших країнах.

На завершення ще раз наголошу, що науковцям, суддям, народним депутатам та й самому главі держави слід невідкладно приділити увагу вивченню конституційного статусу, проблемних питань визначення в акті найвищої юридичної сили кола посадових осіб, рі­шення, дії та бездіяльність яких можуть бути оскаржені в судах.

Іван ТИМЧЕНКО, академік Національної академії правових наук України, суддя Конституційного Суду України у відставці