«І від тієї зерні чиниться татьба і крадіжка велика, і самі себе із самопалів убивають і давляться»
1 липня в Росії всі легальні гральні заклади мали припинити роботу. Тижнем раніше, 25 червня, аналогічна доля спіткала азартні заклади і в Україні. Історичний досвід взаємин влади з гральним бізнесом вивчив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
1 липня в Росії всі легальні гральні заклади мали припинити роботу. Тижнем раніше, 25 червня, аналогічна доля спіткала азартні заклади і в Україні. Історичний досвід взаємин влади з гральним бізнесом вивчив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Рушниці свої на зерні програють»
Здавна найшкідливіші звички людства ставали надійним джерелом доходів для казни будь-якої держави. Наприклад, Московське царство, прагнучи з найбільшою вигодою експлуатувати тягу православного люду до спиртного, обзавелося шинками й іншими подібними закладами, що не на одне сторіччя зробило продаж горілки основною статтею прибутків держави.
При цьому вважалося, що з пристрастю благородних людей і простолюдинів до куріння й азартних ігор державні мужі боролися суворо і нещадно, викорінюючи це зло, як і належить у християнській країні.
Проте насправді все було не так. Скажімо, тютюн стали ввозити в Московію задовго до Петра I, який, у свою чергу, лише почав насаджувати його посилене вживання і стягувати в казну чималі податі з його продажу. А що стосується азартних ігор, то вони використовувалися як джерело державних доходів ще за часів першого Романова — царя Михайла Федоровича.
Зубожіла після Смутного часу держава гостро потребувала грошей, і тому на відкуп усім охочим віддавалися будь-які промисли, лише б претенденти погоджувалися заплатити за користування ними наперед. При цьому відкупник промислу одержував виняткові права на його ведення в обумовленій з приказними дяками місцевості, і все це зазначалось у спеціальній грамоті.
Відкупи на азартні ігри відрізнялися від інших лише тим, що за дотриманням своїх виняткових прав було досить складно стежити, оскільки московські люди повсюдно грали на гроші в карти, в шахи, а також метали кості, що іменувалися в них зерню. На відміну від більш пізніх часів, гравці користувалися не тільки кубиками, на гранях яких вирізувалася відповідна цифрам кількість лунок, у ходу також були кості з чорними і білими гранями — після кидків шести зерней разом підраховували, в кого більше випало граней обумовленого кольору.
Не менш азартним заняттям уважався «яєчний бій»: гравці били курячим яйцем по яйцю супротивника, і переможцем виходив той, чий ігровий «інструмент» залишався цілим. При цьому ставки деколи виявлялися такими великими, що простолюдини програвали в «яєчний бій» худобину, начиння і навіть будинки.
Проте турбувало це головним чином землевласників, чиї селяни впадали в гральний азарт і спускали все дочиста. Так, на початку XVII ст. настоятель Іпатьївського монастиря наказував прикажчикам угамовувати землеробів, котрі загрались, і, якщо напучення і покарання не допомагали, садити під замок — мабуть, щоб захистити від їхнього розтлінного впливу решту сільських жителів.
Проте обкласти всіх граючих підданих московських царів хоч якоюсь, хай навіть мінімальною, даниною не видавалося можливим, і тому охочих узяти на відкуп азартні ігри довго не спостерігалося. Проте позбутися «опіки» охоронців поповнення державної казни все одно не вдавалося: непохитні у своєму бажанні витягнути з азарту прибуток, вони буквально нав’язували «зерновий суд» — відкуп на проведення ігор — тим, хто бажав отримати «шинковий суд» — право на відкриття корчми. Власті справедливо вважали, що людина, яка випила, охочіше гратиме і спустить значно більше. А утримувач відкупу отримає дохід у вигляді плати за кожний кон гри.
Не менші гроші приносило шинкарям і право ведення боргових і кабальних записів, які робилися в тому випадку, якщо той, хто програв, не міг заплатити готівкою. По стягненні боргу шинкар одержував з нього відсоток за підтвердження правильності суми й, у свою чергу, платив податі.
Рік від року суми, одержувані з «бражного і зернового суду», неухильно зростали. Так, якщо в 1617 році відкуп на шинки й азартні ігри був зданий у Нижньому Новгороді за 17 руб. у рік, то 9 років опісля відкупники внесли в казну вже 200 руб. А в сибірському місті Тари один відкуп на азартні ігри, без спиртного, приніс у 1620 році 30 руб.
Правда, в цієї прибуткової статті бюджету виявився і зворотний бік. У тому ж Нижньому кількість гравців і любителів випити виявилася не нескінченною, втім, як і їхні фінансові можливості, і вже до 1628 року відкупникам не стало під силу вносити необхідні дві сотні рублів у рік. Природно, всіма правдами й неправдами вони намагалися відмовитися від цієї обтяжливої ноші, а воєводи зі свого боку невблаганно примушували відкупників до її подальшого виконання.
Ще гірше йшли справи в маленьких містах. У 1624 році воєводи з Тари писали в Тобольськ про втрати їхнього війська від гри: «Опричь де на Таре служивых людей и пашенных крестьян никаких жилецких людей нет, и служивые люди держатся зерни и животишка и оружье свое на зерни проигрывают. И от той зерни чинится татьба и воровство великое, и сами себя из самопалов убивают и давятся» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережено. — Прим. ред.).
Воєводи добивалися повної заборони на ігри, але через тривалий час від начальства прийшла лише вказівка карати всіх винних у грабежах, убивствах і крадіжці та призначити команди, щоб наглядати за порядком навкруги шинків. Гра заборонялася тільки людям служивих. Подібна картина спостерігалась у всьому царстві, дійшло до того, що деякі військові начальники навіть почали нападати на шинки, відбиваючи програні служивими одяг і зброю.
Проте найнеприємнішим результатом здавання азартних ігор на відкуп стало те, що корінні жителі Уралу та Сибіру буквально на очах перетворювалися на ігроманів, програвали весь заготовлений на полюванні хутряний товар і, відповідно, вже не могли платити данину «м’яким мотлохом» царю. Через деякий час такий розклад став завдавати казні збитків, цілком порівнянних із її доходами від грального бізнесу. Проте заборона на азартні ігри надійшла тільки після смерті царя Михайла Федоровича й воцаріння в 1645 році його сина Олексія Михайловича.
Проблема полягала в тому, що відкупників у сибірських містах дуже навіть влаштовувала ситуація, коли аборигени програвали їм хутро, а московські відважні люди спускали награбоване в карти і зернь, тому відмовлятися від свого бізнесу не збирались. У містах воєводи із загонами робили спроби вриватися в шинки, щоб арештувати «зернщиків», але в багатьох випадках охорона корчем або відбивала ці напади або потім — арештованих. А там, де урядові сили виявлялися в більшості, гральні заклади йшли в підпілля, обживаючись, наприклад, у державних лазнях.
Місцеві воєводи й чиновні люди дізнавалися про існування «нелегалів», як правило, з доносів. А в 1668 році в Тобольську власник підпільного грального закладу — банщик Андрюшка Філіппов — примудрився донести сам на себе.
А.Філіппов повідомив воєводі Петру Годунову, що в підвідомчій йому государевій лазні відбувся погром через те, що троє відвідувачів, попри його напучення, взялися за карткову гру, а потім, посварившись, стали битись і трощити все навколо. П.Годунов розпорядився розпочати слідство, яке з’ясувало, що в лазні в карти різалися постійно, а банщик одержував плату за кожний кон гри. Захоплені зненацька гравці й А.Філіппов розказали, що, наприклад, у Тюмені, незважаючи на царські укази, грають відкрито і ніхто цьому не перешкоджає.
Після чого по всьому Тобольську стали розшукувати й затримувати приїжджих із Тюмені, щоб з’ясувати, чи правда це. Тюменці не заперечували, що в їхньому місті як грали, так і грають у корчмах, а за грою стежить і борги з тих, хто програв, править наглядаючий за закладами боярський син. Притягнені до відповідальності власники пияцьких дворів на своє виправдання говорили, що без гри нікого до них не заманиш, від чого государевій казні велика втрата може бути.
П.Годунов спробував було узаконити й відкупи на ігри, і доходи, але із Сибірського приказу (міністерства у справах східних областей країни) в тому ж 1668 році надійшов указ про заборону легальних гральних закладів. Воєводі наказали негайно «відставити» відкупи на гру і в Тобольську, і в Тюмені, і в Сургуті. Зернь із картами стала протизаконною й тому ще привабливішою забавою.
Подібне напівпідпільне існування грального бізнесу тривало до початку воєнних походів Петра I. Брати участь у великій європейській політиці й водночас ловити за руку злодійкуватих сибірських воєвод царю було складно. Тому він просто відновив відкупи на карти і зернь у Сибіру та став одержувати твердий дохід, мало піклуючись про душевне здоров’я і добробут тамтешніх людей. Начальник Камчадалівських острогів у 1713 році писав начальству в Якутськ: «От картеных и костяных откупов повсякодно в Камчадальских острогах чинятся промеж служилыми людьми шалости и убийства и всякие грабежи, потому что они на те зерни на картах и на костях испроигрываются донага и достальную лопоть свою, и обувь, и собак, и нарты, всякие заводы проигрывают без остатка... А как они проигрываются донага, и они надеются на грабежи и убийства, кто богатее, того и грабят и меж собой животы дуванят».
У результаті збитки знову виявилися більшими від прибутків, і в 1717 році Петро I заборонив картярську гру на гроші.
«Відвідувачі тіснилися густими натовпами»
У подальші роки російські монархи використовували найрізноманітніші способи для того, щоб за рахунок гри, але без великих збитків для підданих поповнювати казну. Єлизавета Петрівна, наприклад, у 1761 році заборонила найазартніші картярські ігри всюди, крім свого палацу, натякаючи тим самим, що сильно програвати її імператорській величності дозволяється будь-якому із сановників. При цьому в знатних будинках дозволялося грати в менш азартні ігри й лише з маленькими ставками, а в усіх інших спійманих за забороненою грою картярів ставки й виграші вилучалися в казну.
Через два роки, в 1763-му, Катерина II повністю заборонила азартні картярські ігри. В указі Сенату, складеному на виконання її волі, мовилося: «До ее императорского величества доходят неприятные из Москвы слухи о начавшейся по отъезде ея величества разорительной карточной игре, каковые неумеренные игры ни к чему более не служат, как только к единственному разорению старых дворянских фамилий. Того ради ея императорское величество повелевает накрепко смотреть, чтоб ни в какие большие азартные игры не играли, и подтвердить в полицию, чтоб публикованные в том указы точно наблюдаемы были».
Одначе незабаром імператриця заснувала виховний будинок, на утримання якого спрямовувався спеціальний збір із завезених до Росії гральних карт. Пізніше виявилося, що самодержиця всеросійська запозичує у виховного будинку гроші для власних потреб, не ускладнюючи себе їх поверненням.
А при Олександрі I, котрий неодноразово й категорично забороняв азартні картярські ігри (в 1801 і 1808 роках), виховний будинок, що став частиною відомства імператриці Марії Федорівни, матері імператора, отримав виняткове право на випуск гральних карт. При цьому ввезення карт із-за кордону заборонили, тож весь комплекс заходів дуже нагадував уведення непрямого податку на картярські ігри.
Піддані Російської імперії тим часом звиклися з періодичними заборонами на азартні ігри, навчилися перечікувати періоди суворих кар і знаходити нові, ще не заборонені види ігор на гроші. У петрівські часи замість карт почали грати з великими ставками в більярд. А коли в 1820-х роках картярські ігри заборонив суворий імператор Микола I, вирішили не ризикувати, перейшовши на азартну гру в лото.
Газета «Петербургский листок» у 1864 році описувала дивну гнучкість і винахідливість, які виявили любителі лото після його заборони: «В конце сороковых годов запрещена была в публичных местах игра в лото, признанная тогда разорительною и вредною. Закрытие состоялось,— лотисты, для пользы которых последовало запрещение, принялись проигрывать свои деньги в карты, на бильярде и вообще во всевозможные игры, потому что человеку, преданному игре из желания ли прибыли, из любви ль к искусству, средства безразличны, лишь бы вели к цели...
Наконец оставалась уже лишь небольшая кучка последних могикан из лотистов, которые подчас собирались друг у друга по вечерам, поочередно выкрикивали номера и вспоминали о добром старом времени, когда в клубах вокруг столов посетители теснились густыми толпами. Но вот кому-то из этих могикан блеснула счастливая мысль, и не успела она обойти небольшой кружок страстных лотистов, как сердца их наполнились неописанным блаженством. Виновницей этой неожиданной радости была игра в домино, которая никогда не подвергалась запрещению, и хоть она не имела много адептов, однако при счастливых комбинациях могла заменить лото, столь горько оплаканное и, по-видимому, навсегда похороненное.
Озаренные блестящею мыслью, лотисты не дремали, и вскоре из невинных косточек домино вышло нечто вроде лотошных карт, сперва по три косточки связанных вместе проволокою, а в настоящее время по пяти; в клубах снова явились прежние машины, и человечество снова принялось проигрывать деньги, с тою только разницею, что вместо бумажных карт употребляются костяные и вместо постоянных целых чисел явились двойные, конечно, для того, чтоб не походить уже явно на игру, подвергнувшуюся запрещению».
Якщо ж хотілося азарту на повну котушку або, як мовиться, на повну рулетку, піддані Російської імперії відправлялися за рубіж: спочатку в казино на німецьких курортах, а після їх закриття — в Монако, князівство, де підхід до азартних ігор і отримання з них держдоходу був прямо протиставлений російському.
Гральні заклади в Монте-Карло, крім затятих гравців, вивчали російські дослідники, котрі залишили вельми цікаві замітки про це царство азарту. Вони писали, що успіху в організації грального бізнесу князівство цілком і повністю було зобов’язане колишньому власнику казино в Гамбурзі та Вісбадені Блану, який переніс у Монте-Карло досвід, накопичений у Німеччині.
Перш за все він викупив у князя Карла III «важелі» управління князівством, перетворивши того на номінального правителя, потім привернув на свій бік усіх французьких політиків, котрі відповідали за ігрові справи, продавши їм за смішні гроші — по сто франків — акції свого грального підприємства, на кожну з яких потім виплачував 10 тис. франків щорічних дивідендів. Після чого залишалося тільки забезпечити рекламу й інформаційне прикриття бізнесу.
«Блан съездил в Италию и дал там по сотне тысяч каждой большой газете; приняли с благодарностью. В Париже и Лондоне для такой же цели понадобились миллионы, да и тех вскоре оказалось мало. Приезжает в Монако редактор или известный корреспондент, гуляет с Бланом и говорит:
— Чудное местечко! Как бы хорошо было иметь тут виллу...
Завтра на указанном месте рабочие роют фундамент, через месяц под тенью пальм белеет мраморный домик, а еще через пять недель в домике живет семья счастливого редактора».
Після цього вся преса Європи поділилася на два табори: одні ЗМІ мовчали про шахрайства в казино Монте-Карло, інші — вихваляли це «краще з місць для відпочинку і розваг». Російські спостерігачі обурювалися тим, що в європейській пресі немає згадок про самогубства відвідувачів казино, котрі програлися в Монако, й нічого не говориться про категоричну заборону для місцевих жителів відвідувати гральні заклади.
Спроби створити у великих містах щось таке, яке б віддалено нагадувало Монте-Карло, робились і в Росії. Проте вдавалися до цього приватні особи й на не цілком законній основі. Як правило, група «діячів» засновувала клуб для проведення дозвілля, де згодом з’являлися зали для азартних ігор. Ріднили їх із казино в Монако, як твердили сучасники, лише нечесна гра круп’є і величезна кількість самовбивць, котрі розтратили казенні, полкові або батьківські гроші.
Місцева влада, одержуючи величезні хабарі від засновників клубів, заплющувала очі на їх заборонену законом діяльність. Та й казна, в яку вливалися мільйони рублів у вигляді зборів від продажу гральних карт, не була в програші. І саме в такому вигляді — з розгалуженою мережею напівлегальних закладів і величезною кількістю азартних клієнтів — гральний бізнес дістався після революції радянській владі.
«Висмоктування їхніх «прибутків» на користь держави»
Насамперед більшовики закрили всі клуби — від купецьких і благородних до національних і культурних, де звичайно й відбувалася заборонена гра. Проте попит навіть за часів воєнного комунізму народжував пропозицію, і на зміну закритим стали з’являтися, як гриби після дощу, гральні клуби на приватних квартирах. При цьому особливий інтерес до таких закладів нового типу проявляли співробітники ВНК—ДПУ—ОДПУ. Деякі ставали завсідниками цих підпільних кубел, у зв’язку з чим глава відомства Фелікс Дзержинський наказав виявляти і звільняти подібних відщепенців.
Проте набагато сильніше гральні притони цікавили чекістів як джерела інформації про заможних громадян Країни рад. У 1922 році Ф.Дзержинський писав начальнику економічного управління ДПУ Зиновію Кацнельсону: «Необходимо взяться вам в порядке ударной (но постоянной) задачи за ведение (с. секретно) списка наших нэповских богачей-триллионеров. Сведения через биржу, госбанк, тресты, осведомителей-спекулянтов и т.д. В списке должны быть сведения: кто такой, на чем нажился, какие дела ведет, где держит деньги, имущество, с кем имеет дело и т.д. Поставить разведку также в домах игры (Эрмитаж) и других злачных местах для выяснения, кто бросает бешеные деньги и откуда их берет. Разработайте и наметьте план своей работы в этой области и сообщите мне. Дайте задание местам, Питеру в первую очередь».
Проте сам Ф.Дзержинський на той час був не тільки чекістом, а й, очоливши Народний комісаріат шляхів сполучення, став також господарським керівником. Тому, навіть отримавши попередні дані про кількість підпільних казино і гроші, що там оберталися, він почав відчувати ті ж сумніви, які свого часу обіймали і голів приказів Московського царства, й імператорських міністрів передреволюційних часів.
З одного боку, розсадників буржуазних азартних звичок слід було негайно винищити. З другого — радянська казна гостро потребувала грошових надходжень і губити таке джерело, як гральні заклади, Ф.Дзержинському абсолютно не хотілось. У січні 1923 року він писав своєму секретарю Веніаміну Герсону: «Выясните у Кацнельсона, Медведя и других, сколько в Москве и других городах картежных домов, какой доход от них Моссовету и другим городам (каково обложение), на что эти средства идут. А также выясните у т.Уншлихта и у членов коллегии, как они смотрят на это: больше ли вреда или пользы для государства. Не есть ли это самый лучший способ высасывания от спекулянтов и совворов их «прибылей» в пользу государства. А затем, раз такая практика введена, то нельзя ли и мне, как НКПС, прикоснуться к этому источнику для финансирования культработы на транспорте. А то что-то культработа издыхает и транспортники дичают, а могли бы именно они быть призванной смычкой в области пролетарской культуры между городом и деревней, не важнее ли... отдельных фактов разврата даже коммунистов.
Между тем среди организаторов этих «домов» есть два железнодорожника (А.Милгородский и И.Демин), которые когда-то финансировали железнодор. школы и училища и хотели бы и сейчас нам помочь (конечно, не забывая и о себе). Я т. Кацнельсону дал задание дать мне справку с учетом наших потерь при существ. таких домов. Я думаю, что при нэпе нельзя фактически запретить тратить нажитые средства по своему усмотрению».
Проте в керівництві країни противників ідеї залишити казино під державною опікою виявилося куди більше, ніж прихильників. Судячи з деяких документів, у результаті дискусій гральні заклади передали під егіду напівгромадської організації — Дитячої комісії при ВЦВК, якій вони відраховували на допомогу сиротам і безпритульникам частину своїх доходів. Але потім і цей варіант визнали неприйнятним. А як джерело надходження коштів Диткомісії дозволили проводити лотереї.
Одночасно з допомогою дітям лотереї виконували ще одну функцію — допомагали жертвам азарту задовольнити свою пристрасть. Отже, незабаром їх дозволили проводити й іншим громадським організаціям — Автодору, Осоавіахіму, Товариству порятунку на водах і Червоному Хресту. Держава одержувала свою частину доходів від експлуатації азарту громадян, зберігаючи за собою право боротися з будь-якими іншими проявами цієї порочної для радянської людини якості. Так, тільки від щорічної лотереї ДТСААФ у 1960—1970-х роках до бюджету надійшло 16 млн руб., а були ще республіканські грошово-речові лотереї, лотереї Худфонду СРСР і деяких інших громадських організацій.
Проте всім їм було далеко до «Спортлото», тиражі якого почалися в 1970 році, причому кожний приносив до 4,5 млрд руб. Тож на цьому фоні гігантські, за радянськими мірками, розкрадання співробітників цієї системи — до 121 тис. руб. — виглядали сущим дріб’язком.
У міру зростання добробуту найбагатших людей у СРСР стали з’являтися підпільні гральні будинки і казино, а в середовищі цеховиків і кримінальних авторитетів гра все частіше йшла на великі гроші — наприклад, укладали парі на те, які цифри випадуть у тиражі «Спортлото». Найпронозливіші учасники таких парі знали, що розіграш, який нібито проводили в прямому ефірі, насправді показували в записі, й намагалися підкупити потрібних співробітників телебачення, аби ті, подзвонивши їм за п’ять-десять хвилин до демонстрації тиражу по телевізору, назвали цифри.
Власне, немає сумніву в тому, що й після нинішніх обмежень, накладених на гральний бізнес, усе розвиватиметься за тим же сценарієм. Для задоволення мрії народних мас про швидке збагачення, а також поповнення бюджету слугуватимуть державні або які-небудь ще лотереї. А для заможних любителів азартних ігор створять напівлегальні гральні клуби.
Якщо, звичайно, не виникне такий бюджетний дефіцит, що гральну справу знову доведеться віддати на відкуп.
Євген ЖИРНОВ,
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!