«Вироки «шкідникам» затверджував за телеграфними донесеннями голів судів»
70 років тому, в листопаді 1938-го, в постанові ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» серед причин масових порушень законності під час репресій називався і слабий прокурорський нагляд за НКВС. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, це було перебільшенням.
70 років тому, в листопаді 1938-го, в постанові ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» серед причин масових порушень законності під час репресій називався і слабий прокурорський нагляд за НКВС. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, це було перебільшенням. Заступником прокурора СРСР Григорієм Рогинським, котрий займався Луб’янкою, керували з Луб’янки.
«Напористий і різкий»
Петро Великий вельми прозорливо назвав створену ним російську прокуратуру «оком государевим». Адже з першого дня свого існування вона стояла на варті перш за все інтересів найвищої влади. І лише тією мірою, що не суперечила інтересам царюючої особи і самих прокурорів, — на варті закону.
Після революції роль прокуратури постійно применшувалася, часом просто сходячи нанівець. У 1920-х роках прокурорам ніяк не могли знайти місця в структурі влади, переводячи з одного відомства в інше. Їхнє місце в судах зайняли громадські обвинувачі — при верховенстві революційної законності знання самих законів уважалося практично необов’язковим. Мабуть, із тієї ж причини на «зміцнення» прокуратури відправляли робітників від верстата, і радянські газети епохи непу рябіли замітками про колишніх ткаль, котрі розслідують справи і борються з порушеннями прав трудящих приватними підприємцями. Фундаментальних знань і навіть щонайменшого досвіду для цього не вимагалося. На всі випадки життя існували постанови або інструкції ЦК.
Справи політичного характеру розслідували у ВНК—ДПУ—ОДПУ, там же обвинуваченим виносили вироки. Найсерйозніші з них розглядалися губернськими комітетами партії або комісією з політичних справ політбюро, де вивчали надіслані з місць матеріали й ухвалювали остаточне рішення про міру покарання. Часом комісія вирішувала для виховання мас провести показовий процес, де вирок був визначеним наперед, а всі ролі заздалегідь розписані. Будь-яка людина, котра демонструвала відданість більшовицьким вождям і вміла більш-менш доладно писати і говорити, могла розраховувати на вдалу кар’єру на прокурорському поприщі. Одним з таких людей виявився Г.Рогинський.
«До Октябрьской революции, — писали історики прокуратури А.Звягінцев і Ю.Орлов, — Григорий Рогинский нигде не служил, давая в основном частные уроки. В 1918 году двадцатитрехлетний Рогинский встретился с Н.Крыленко, который был тогда председателем революционного трибунала и главным обвинителем по политическим делам. Эта встреча во многом определила его жизненный путь. Молодой человек приглянулся «прокурору пролетарской революции», который взял его своим техническим секретарем.
Старательный и способный, Григорий Рогинский быстро завоевал доверие Крыленко, вскоре стал его правой рукой. В 1921—1922 годах Григорий Константинович выдвинулся в число основных сотрудников трибунала. В последующие годы он работал в системе Верховного суда РСФСР сначала в Ростове-на-Дону, затем на Дальнем Востоке, а в 1925 году вернулся в Москву, где занял должность прокурора уголовно-судебной коллегии Верховного суда РСФСР. Здесь он проработал до 1928 года, а затем стал старшим помощником прокурора республики. В этом качестве он принимал участие во всех важнейших процессах того времени: шахтинском, промпартии и др.
В 1929—1930 годах Г.Рогинский был прокурором Северо-Кавказского края, после чего снова оказался в Москве. Когда Крыленко занял пост наркома юстиции РСФСР, он ввел Рогинского в коллегию наркомата. Вплоть до назначения Вышинского прокурором РСФСР Рогинский фактически был заместителем Крыленко по прокуратуре. По свидетельству Крыленко, Рогинский «болезненно» воспринял назначение Вышинского прокурором республики. «Он считал себя как бы обойденным, — вспоминал Николай Васильевич (Крыленко.— Прим. ред.), — и первое время отношения у них с Вышинским не налаживались, и я боялся, что они не сработаются» (Тут і далі стилістичні, лексичні та семантичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Проте кар’єра самого М.Криленка на той час уже завершувалася, і Г.Рогинський вирішив змінити шефа.
«В апреле 1933 года, — підтверджували А.Звягінцев і Ю.Орлов, — Рогинский уже активно помогал Вышинскому на процессе английских инженеров. Вскоре они уже настолько «приработались» друг к другу, что, когда в июле 1933 года Вышинский был назначен заместителем прокурора Союза ССР, он «потянул» за собой и Рогинского. Причем сделал это без согласия и ведома Н.Крыленко.
Последний дал ему такую характеристику: «Он был точным, исполнительным работником, хорошим администратором, очень нажимистым и резким (до грубости), но своего «я» практически ни во что не вносил — ни в область политических высказываний, ни в область теоретических дискуссий... Эта ограниченность его политического кругозора, его узость (а может быть, и заведомое скрывание и нежелание высказываться по острым вопросам) были причиной, что я не выдвинул его кандидатуру в прокуроры РСФСР».
В прокуратуре Союза ССР Г.Рогинский занял вначале должность старшего помощника прокурора, а в апреле 1935 года уже при прокуроре Вышинском постановлением ЦИК СССР был утвержден вторым заместителем прокурора Союза ССР. В эти годы он был легок на подъем и часто выезжал в командировки в различные регионы Союза: Дальневосточный край, Закавказье, Украина, Свердловск, Ростов-на-Дону и др. Вскоре он стал депутатом Верховного совета РСФСР, получил орден Ленина».
Високу посаду і нагороди під час масових репресій Г.Рогинський відпрацьовував сповна, займаючись держбезпекою. Він затвердив смертні вироки безлічі людей, з якими раніше працював у тісному контакті: колишньому прокурору СРСР Івану Акулову, заступнику прокурора РРФСР Фаїні Нюриній і навіть своєму добродійнику М.Криленку. Причому при виконанні багатьох із них, щоб його не запідозрили в співчутті до викритих «ворогів народу», Г.Рогинський був присутній особисто. Зрозуміло, що рушійною силою такої поведінки був страх за власне життя. Проте в прагненні догодити НКВС Г.Рогинський переходив усі мислимі й немислимі межі.
Він, видно, знову вирішив змінити шефа і став у всьому підкорятися заступнику наркома внутрішніх справ Михайлу Фриновському. Причому на догоду йому часом ішов навіть на порушення вказівок Андрія Вишинського.
«Завдяки своїй безпринципності»
Коли згодом у ЦК розбиралася його персональна справа, однією з головних претензій до Г.Рогинського була надзвичайно груба фальсифікація слідчих документів.
«В
Им, например, был утвержден по телеграмме председателя суда расстрел Душитина. Душитин, член ВКП(б),
Жаданов — весовщик, Шматов и Тишин — зав. складами майкопского заготпункта Заготзерно — вместе с руководством заготпункта были приговорены к расстрелу за заражение клещом зерна. Рогинский дал санкцию на расстрел, не расследовав дело. Из заявлений осужденных видно, что Жаданов, бывш. младший командир РККА, только что пришел из армии, имел хорошие характеристики, некоторое время работал каменщиком и в июле
18 октября
Не жалував Г.Рогинський і колег-прокурорів.
«В 1937—38 гг., — повідомлялося в довідці ЦК, — без всякой проверки материалов давались санкции на арест прокурорских работников. Арест и.о. прокурора Туркмении Мельникова был санкционирован Рогинским по телеграмме НКВД Туркмении, в которой говорилось буквально следующее: «По заданиям правотроцкистской организации Мельников противодействовал арестам кадровых троцкистов, шпионов, «смазывал» дела арестованных троцкистов, распространял гнусную клевету на органы НКВД, и что, по показаниям Хайкина (бывш. прокурора), Мельников — участник правотроцкистской организации». По «делу Мельникова» было арестовано 15 руководящих работников прокуратуры. Впоследствии оказалось, что «дело Мельникова» сфабриковано бывш. наркомом НКВД Туркмении Монаковым. Все 15 работников прокуратуры освобождены. Рогинский в июне
Коником Г.Рогинського було додавання в обвинувальний висновок обвинувачень у тероризмі.
«Вражеское руководство НКВД с помощью Рогинского умышленно подводило дела специалистов городского, районного и сельского актива, обвиняемых во вредительстве, под действие закона от 1 декабря
Найсерйознішою претензією до заступника прокурора СРСР було і видання санкцій на арешт за телефонним дзвінком з НКВС.
«Рогинский, — свідчив документ ЦК, — благодаря своей беспринципности использовался бывш. вражеским руководством НКВД в необоснованном массовом избиении партийного и советского актива. Рогинский давал санкции на аресты по простым, ничего не говорящим справкам НКВД, не проверяя дела по существу. Он по требованию НКВД давал санкции по телефону из квартиры и даже из дома отдыха».
А від своїх підлеглих вимагав у жодному разі не заважати НКВС.
«Он, — їшлось у довід-ці, — разлагал и развращал аппарат, устранял его от надзора за следствием, запрещал военным прокурорам, участвующим в выездных сессиях, снимать сомнительные дела на доследование или для направления в другие суды. Военным прокурорам, выезжавшим на места, запрещалось вмешиваться в следствие и осуществлять права прокурора».
Подібні гріхи числилися за багатьма прокурорами, але Г.Рогинський настільки «втягнувся» в особливі відносини з керівництвом НКВС, що забув про стару істину: прокуратура лише «око государеве», яке повинне відкриватися і закриватися за командою згори і дивитися туди, куди вкаже перша особа країни.
«Перестрахувальник і кар’єрист»
У листопаді 1938 року вийшла ціла низка рішень політбюро про слідство і прокуратуру. Наприклад, до особливого розпорядження і повторної перевірки було заборонено розстрілювати засуджених. Але в центральному апараті НКВС і обласних управліннях була сила-силенна підслідних, справи яких були липовими від початку і до кінця, а до них самих застосовувалися тортури. Після чергової зміни партійного курсу це загрожувало слідчим і керівникам відділів і управлінь НКВС серйозними неприємностями. Практично повсюдно стали оформлятися заднім числом вироки і проводитися розстріли зі складанням актів, також датованих заднім числом. І куратор НКВС Г.Рогинський дивився на це крізь пальці.
Мало того, він продовжував санкціонувати арешти без серйозних доказів вини. Хоча це теж суперечило новому курсу партії. У довідці ЦК в його справі повідомлялося: «После решения ЦК ВКП(б) и СНК от 17 ноября
До звинувачень проти Г.Рогинського додалось і його небажання переглядати неправильно ухвалені вироки: «В тех случаях, когда ЦК ВКП(б) и КПК по жалобам осужденных требовали от прокуратуры СССР и, в частности, от Рогинского тщательной проверки дел, Рогинский не делал этого, обманывал ЦК и КПК, заявляя, что «дело проверено и нет оснований для пересмотра дела», на самом деле — жалобы по существу не рассматривались и дела по ним не проверялись. По «делу члена ВКП(б), военного работника т.Бреусенко», подавшего в ЦК ВКП(б) жалобу на прокуратуру СССР, которая отказывалась пересмотреть дело его брата, приговоренного к расстрелу, на запрос КПК Рогинский ответил, что дело проверено и Бреусенко расстрелян правильно. При проверке (ЦК.— Прим. ред.) выяснилось, что дело было искусственно создано вражеским руководством НКВД и Бреусенко расстрелян неправильно. По «делу члена ВКП(б) с
У результаті партійного розслідування був зроблений цілком закономірний висновок: «Всей своей работой в органах прокуратуры Рогинский показал себя как перестраховщик и карьерист, способный на прямые преступления с тем, чтобы только сохранить свое положение».
А.Вишинський у строгій відповідності із законами жанру написав у НКВС про те, що є дані про належність Г.Рогинського до контрреволюційної організації. А незабаром рішенням ЦК останнього зняли з посади заступника прокурора СРСР і заарештували. Треба віддати належне Г.Рогинському: захищався він дуже наполегливо і кваліфіковано. Він вибрав тактику затягування розгляду справи і на запитання слідчого фактично не відповідав, пояснюючи, що йому потрібно зібратися з думками і все пригадати.
«Настоящим заявляю, — писав він, наприклад, наркому внутрішніх справ СРСР Лаврентію Берії, — что прекращаю сопротивление следствию и стану на путь признания своей заговорщической работы против советской власти. Подробные показания дам на следующих допросах. Я должен собраться с мыслями и вспомнить все подробности вражеской работы, как своей, так и своих сообщников».
Спосіб виявився цілком успішним, оскільки справа дійшла до суду тільки в липні 1941 року. Природно, Г.Рогинського обвинувачували в керівництві правотроцькістською організацією в прокуратурі та шкідницькому порушенні соціалістичної законності. А сам Г.Рогинський говорив на суді: «Предъявленное обвинение мне понятно, виновным себя в антисоветской деятельности не признаю. Я виноват в том, в чем виноваты все прокурорские работники, проглядевшие вражескую работу органов НКВД в системе суда и прокуратуры».
Видно, після такого тривалого терміну показове покарання Г.Рогинського партії та уряду вже не було потрібне. Та й в умовах поразок перших тижнів війни всім, мабуть, було не до нього. Отже, колишній заступник прокурора Союзу отримав десять років таборів замість звичайного в подібних справах розстрілу. Правда, це лише трохи відтягло закономірний фінал — у таборі Г.Рогинський помер.
Підсумок його історії цілком логічний. У країні, де прокурори служили не закону, а першій особі, крок убік від генеральної лінії партії розглядався як утеча, і каральні санкції застосовувалися без попередження.
Й останнє. У 1992 році Г.Рогинського реабілітували.
Євген ЖИРНОВ,
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!