Кримінальному світу особливо до душі припали комуністичні гасла про експропріацію
100 років тому, у 1908-му, вийшли записки Олександра Матюшенського, присвячені участі професійних кримінальників у революційному русі. Можливість поживитися чужим добром, прикриваючись ідейною боротьбою за соціальну справедливість, залучала в партійні лави і досвідчених злочинців, і злодіїв-«початківців». Утім, і сьогодні заклики відібрати й поділити залишаються привабливими не тільки для простих виборців.
100 років тому, у 1908-му, вийшли записки Олександра Матюшенського, присвячені участі професійних кримінальників у революційному русі. Можливість поживитися чужим добром, прикриваючись ідейною боротьбою за соціальну справедливість, залучала в партійні лави і досвідчених злочинців, і злодіїв-«початківців». Утім, і сьогодні заклики відібрати й поділити залишаються привабливими не тільки для простих виборців.
Свідок руху
У круговерть російського революційного руху втягувалися найрізноманітніші люди і соціальні групи. Народовольці намагалися своїм прикладом підняти на боротьбу з царизмом російського мужика. Тим же шляхом ішли і їхні духовні спадкоємці — соціалісти-революціонери. Соціал-демократи хотіли спертися на свідомий пролетаріат, а національні партії бачили своїми прихильниками головним чином близьких по крові та вірі дрібних і середніх підприємців. На підтримку заможних верств обгрунтовано розраховували ліберали різного штибу й істинні монархісти. І лише професійні злочинці довгий час залишалися поза загальним революційним процесом.
У тому, що дослідженням цієї проблеми зайнявся популярний у передреволюційні роки журналіст О.Матюшенський, не було нічого дивного. За його зізнанням, він раніше босякував на берегах Волги і тому непогано знав кримінальний світ. Доводилося йому і сидіти в тюрмі. Причому не тільки за революційну діяльність, а і за звичайними кримінальними обвинуваченнями.
Він багато і часто пропагував просвітництво робітників як головний засіб суспільного прогресу і на цьому грунті зійшовся з відомим священиком Георгієм Гапоном. О.Матюшенський потім навіть приписував собі план проведення демонстрації, яку 9 січня 1905 року розстріляли війська: «Я штовхав жінок і дітей у різанину, — згадував він, — щоб певніше досягти поставленої мети. Я думав: знищення дорослих чоловіків пробачать, але жінок, матерів з немовлятами біля грудей — ніколи! Значить, хай ідуть вони, — думав я собі, — хай гинуть, і разом з ними загине єдиний символ, який скував Росію кандалами рабства, муки і стогонів» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості першоджерел збережені. — Прим. ред.).
А після того як уряд визнав за благо вислати Г.Гапона за кордон, О.Матюшенський взявся за продовження його справи, для чого отримав від міністра торгівлі та промисловості Василя Тімірязєва досить значні на ті часи кошти.
«Наприкінці січня чи початку лютого 1906 р., — згадував колишній голова Ради міністрів Росії Сергій Вітте, — я дізнався з газет, що Матюшенському було видано Тімірязєвим 30 тис. руб. на відновлення гапонівських організацій, що з них 23 тис. Матюшенський вкрав і втік. Це спонукало мене запитати в листі, в чому справа, і з пояснень Тімірязєва я дізнався, що він виклопотав усепідданнішою доповіддю в государя на організацію установ для робітників 30 тис., що видав їх Матюшенському, що Матюшенський хотів украсти 23 тис., що робітники (організація поміркованих робітників) про це дізнались і потім, за сприяння жандармської поліції, гроші ці знайшли».
Перебуваючи під слідством, О.Матюшенський мав великі можливості для спостерігання за революційними злочинцями і злочинними революціонерами. Опинившись після звільнення на Кавказі, він близько познайомився і з ідейними, і з безідейними експропріаторами, котрі грабували держустанови і приватних осіб. Він також виявився свідком створення злодійських комуністичних спілок.
Написаному О.Матюшенським, безумовно, не варто повністю довіряти. Проте це не робить його текст менш цікавим. Адже в багатьох російських губерніях пристрасть до експропріацій охопила всі партії без винятку — від анархістів до ленінських соціал-демократів. А головне, в 1908 році ні О.Матюшенський, ні хтось інший у Росії не міг і припустити, що дуже скоро й надовго до влади прийде саме більшовицький «ексист» Йосип Сталін, котрий до кінця життя зберіг багато вироблених у кримінально-революційні роки звичок і пристрастей.
Ось як виглядала взаємодія карних злочинців і революціонерів у викладі О.Матюшенського.
«Революціонерам-то потрібна ж зброя-то!»
«Після 9 січня 1905 року, коли я сидів у будинку попереднього ув’язнення, мене вразило особливо сильне тяжіння кримінальних арештантів до революційного пролетаріату. Цей рух особливо сильно розвинувся серед молодих професійних злодіїв.
Якраз піді мною сидів 18-річний хлопчик, якому пред’являлося обвинувачення в грабежі лихваря. Хлопчик цей виріс на вулиці, отримав виховання в середовищі професійних злодіїв, ніякого ремесла, крім крадіжки, не знав, ніякого життя, крім злодійського, не бачив.
І ось я, припавши до підлоги, до щілини біля парової труби, слухав, як під впливом чуток про народ, котрий прокинувся, він мріяв:
— Як тільки вийду, так до революціонерів піду. Працюватиму разом з ними: що дадуть, те й робитиму. Не все для себе, потрібно і для інших.
Останнє особливо захоплювало його. Молода душа рвалася з кам’яного мішка на подвиг.
— Ви один тут такий? — питаю я.
— Один! — доноситься до мене знизу. — Навіщо один? Я ось знаю чоловік десять, не менше: до революціонерів теж збираються, мої товариші. Як тільки вийдемо з тюрми, так усі до них... Он вони як добре між собою живуть! І про себе ніколи не думають, все про інших... А все ж таки краще нас живуть... Усі їх поважають.
Мрія його манить уже в царину цивільного змагання; йому вже видається, як він блискуче виконуватиме покладені на нього доручення і виявиться не останнім. Адже за ним — техніка боротьби з поліцією, вироблена й засвоєна з дитинства, трохи не з пелюшок.
— Ну, а чим же ви житимете? — запитав я. — Адже ви ніякого ремесла, здається, не знаєте?
— Овва! Жити! А чи багато мені треба? Двогривенний у день, ось я й ситий.
— Але й двогривенний же треба заробити.
— Я книжки продаватиму, нелегальні. Ось, які по п’ятачку, по три копійки...
— Брошури?
— Так, так! О! Мене, надіюсь, не піймає городовий. Я в нього під носом цілу сотню розпродам...
— А що, якщо в збройовий магазин забратися?
— Навіщо?
— А як же! Адже їм, революціонерам-то, потрібна ж зброя-то! А грошей у них мало... На це ж багато грошей треба! Наприклад, якщо весь народ озброїти, то тут скільки грошви-то потрібно! А де вони їх візьмуть?..
Я зупинився на мріях цього хлопчика, тому що в середовищі молоді взагалі більш яскраво відображається настрій того середовища, в якому вона живе.
Як зразок цього настрою я беру свого сусіда по камері. Для професійних злодіїв того часу, тобто першої третини 1905 року, такий настрій був типовим. Розбурхані, як і вся Росія, рухом 9 січня, вони відчули несвідоме тяжіння до нового життя; на них, як і на всіх, війнуло свіжим струменем.
Десь там, на горизонті, в туманній далині відкрився якийсь просвіт, в якому, мов міраж, малювалося щось прекрасне, обіцяюче і їм, відринутим суспільством, відраду в майбутньому...
«Суспільну злодійську організацію творять»
На Волгу я потрапив заради своєї особливої мети, для якої мені потрібно було опуститися, що називається, на дно життя. Таке «дно» весною на Волзі звичайно з різних нетрів переноситься на берег великої ріки, до пристаней. Тут під човнами, біля плотів, дров’яних складів, між лотками торговок, у тіні розбитих барок і наполовину розібраних торішніх білян (великі плоскодонні барки. — Прим. ред.) у загальній масі згромаджуються і селяни, котрі прийшли у відхожі промисли, і босяки, які перебралися на літні квартири, і безробітні міські робітники, і злодії, й інвалідки проституції...
До нас підійшов і сів поряд розкошланий паруб’яга, котрий, видно, тільки що прокинувся де-небудь під човном.
— Ось, Анархісте, пан цікавиться дуже соціал-демократами. Каже: рік тому петербурзькі злодії дуже вже обожнювали їх, — звернувся до нього злодій.
— Рік тому? — почухав той потилицю.— Що ж, це дуже навіть може бути. Це, виходить, минулою весною було? — звернувся він до мене.
— Так, минулою весною.
— Ну це, мабуть, не в одному тільки Петербурзі було. Я тоді саме в Москві, в Бутирках був... Теж немало про них розмов було, особливо проміж молодих... Були, які зовсім збиралися зі злодійським ремеслом покінчити... Як же: голодувати, казали, будемо, а на крадіжку не підемо, разом із соціал-демократами будемо... Як вони, так і ми... Вони в тюрмі бунт затівають, і ми за ними... Вони голодовку оголошують, і ми хліб за вікно викидаємо. А вони після того: ви, злодії, останні люди, нам з вами не стати!..
— Ну, голодовка — це особина стаття! — зупинив злодій Анархіста.— Це і нам, злодіям, було потрібно. Тут ми не для них, а для всіх узагалі арештантів, щоб, значить, хоча б скільки-небудь поводження людське було. І щодо їжі теж: аби трохи менше крали з нашого арештантського пайка. А ми говоритимемо щодо того, аби нашому брату злодію разом із соціал-демократами за одне, значить, діло стати, одну лінію тягти!.. Ось тут-то й відбулася заминка. Ми, значить, до них, а вони: ні, ти спочатку крадіжку залиш та чесним життям себе покажи, а потім і приходь, тоді й поговоримо... А поки — ходи від нас подалі, від наших воріт крутий поворот... Я розповідаю про те, що було влітку минулого року (1905-го), коли я тільки-но повернувся до Москви. А потім, восени, й не те було. Ви в Москві-то бували? — звернувся він із запитанням до мене.
— Бував.
— Хитров ринок знаєте?
— Знаю трохи: бачив і чув.
— То знаєте, який там народ мешкає?
— До певної міри уявляю...
— Ось такий же, що й на цьому самому березі, — махнув він рукою на пристань.— Можна сказати, всякий народ: там і наш брат злодій, і коти (сутенери. — Прим. ред.), і босяки, і селяни, які приїхали із села і не знайшли роботи, і ось такі прекрасні пані, яких уже ні в одному «домі» не тримають... Ну, одне слово — хитрованці! То ось, у жовтні це було минулого року. Знаєте, що зробили московські робітники, ці самі ваші соціал-демократи? — якось особливо урочисто звернувся він до мене.
— Що ж вони зробили?
— Пішли й почали бити хитрованців.
— Як то бити?
— А так, зібралися на мітинг, там порішили різні свої справи й між іншим і щодо хитрованців: йти, мовляв, зараз на Хитров і бити смертним боєм. І прямо з мітингу і пішли... І били.
— Але за що ж?
— А це ніби елемент такий, який проти свобод. То ось цей самий елемент і потрібно бити. І скільки тоді народу покалічили! І чутно було: ніби не в одній Москві це було, а і в інших містах. Почалося ніби з Варшави. Там ось цих найпрекрасніших дам били, — вказав він на повію, — і їхніх котів, а потім і злодіїв теж. У Царицині теж не обійшлося без цього, в Саратові потім, а може бути, і в Самарі. Що стосується Нижнього, то ось тут Ванька Козел, — він там у той час був, то самі можете від нього чути, які справи там творилися... Ось воно як широко захопило! По всій Росії, можна сказати.
— Але, дозвольте! — зупинив я його.— У Нижньому, наприклад, революціонерів били...
— Били! Але ж треба знати, хто бив! Це не в Нижньому тільки, а в усіх містах було. То ти запитай, дізнайся: хто бив революціонерів? Комірники їх били, лакеї трактирів, татари-лахмітники, прасоли, шинкарі зі своєю челяддю! Ось хто бив революціонерів! А не хитрованці, не злодії, не босяки... Це вже після жовтня і злодії проти них пішли, та й тут ще не всі, а які мало розуміють. Справжній, розуміючий себе злодій, не піде з купцем разом бити революціонера! Цього ніколи не буде. Ми теж розуміємо це добре...
Іншого дня рано-вранці я сидів на краю днища розламаної біляни й дивився на каламутні хвилі повноводної ще в цей час року Волги.
Ззаду за плече хтось мене зачепив. Я обернувся. Це був Андрій Іванович (ідейний анархіст, який проповідував серед карних злочинців. — Прим. ред.).
— А я шукав вас.
— Чим можу служити?
— Ви чай пили вже?..
У чайній нікого майже не було, коли ми прийшли. Ми зайняли столик біля вікна з видом на Волгу; нам подали дві пари чаю та хліба.
— Чому це злодій не може творити? — протягнув Андрій Іванович.— Хто вам сказав, що в ньому вбита ця здатність? Де це ви вичитали?.. Ви не знаєте злодіїв, якщо так говорите. Де це ви вичитали?.. Це вже здійснюється, добродію! Зрозумійте, здійснюється, перебуває в періоді творчого вибудовування. І творять вони, самі творять, ці самі злодії, за якими ви не визнаєте творчої здатності!
— Що творять? — не витерпів я.
— Організацію! — переконливо вимовив він. — Громадську злодійську організацію творять! Так!..
— Де? Яку?
— На це питання точно я вам не можу відповісти, бо не маю права розкривати чужу конспірацію. Але можу все ж таки сказати, що по це число в 17 містах професійні злодії організувалися на комуністичних засадах...
«Під час відступу майже всі були перебиті»
Глибокою осінню того ж року я був уже в одному з міст Західного Закавказзя. Тут анархісти торжествували перемогу за рахунок головним чином соціал-демократів.
Соціал-демократи юрмами переходили до анархістів. Звідси, зрозуміло, виникала ворожнеча. Ворогували з анархістами і дашнак-цакани (члени вірменської партії «Дашнакцутюн». — Прим. ред.). Ці — головним чином через те, що анархісти тероризували капіталістів, стягуючи з них контрибуцію.
Федералісти й есери в цій ворожнечі трималися нейтрального становища, швидше дружнього до анархістів, ніж ворожого.
Вельми прихильно до анархістів ставилися так звана група експропріаторів і контрабандисти. Обидві ці групи нерідко називали себе анархістами й діяли від імені анархістів.
На цьому грунті між ними й анархістами виникали непорозуміння.
Так, якось троє експропріаторів уручили трьом сестрам-учителькам лист, вимагаючи з них 200 руб. Лист мав печатку місцевої групи анархістів. Про це дізналися керівники групи анархістів й арештували експропріаторів. На допиті їм було поставлено у вину, по-перше, те, що вони, видаючи себе за групу анархістів, не виконують необхідних функцій групи, тобто не ведуть пропаганди та ін., а по-друге, й те, що вони висунули вимогу про контрибуцію не до капіталістів, а до людей, котрі живуть своєю працею.
На перше звинувачення експропріатори відповіли, що пропаганда словом, на їхню думку, не обов’язкова, що важливі дії, а не слова. А на друге заявили, що не знали соціального становища сестер і прийняли їх за капіталісток, бо вони займали велику квартиру.
Аби уникати подібних помилок, їм запропонували приєднатися до групи анархістів, що вони й зробили, здається...
Цей сам по собі незначний випадок говорить нам, що вже тут ідейні анархісти досить близько підходять до професійних експропріаторів, котрі експропріюють головним чином заради того, щоб добути засоби для життя. І потрібно сказати, що цей актив професійних експропріаторів на анархізмі й анархістах відображається прямим пасивом. Забарвлені героїзмом експропріації «для гульні» спокусливо діють на масу, особливо мало свідомих анархістів; вони вже вважають допустимим таке вживання експропрійованих грошей.
Словом, блискуча оболонка приховує від недосвідчених очей поганий вміст, і в результаті виходить деморалізація мас, їхнє тяжіння в бік безжурного життя за допомогою експропріацій... Чи вдасться їм утриматися? Часи такі ненадійні, такі небезпечні!.. Стримувальним началом може тут слугувати ще боротьба з дашнак-цаканами і соціал-демократами.
Перші, як партія національно-буржуазна, ставлять прямі й безпосередні перешкоди на шляху до експропріацій. Ще минулою зимою в Баку відбулося кілька зіткнень на цьому грунті між анархістами і дашнак-цаканами. Наскільки пам’ятається, в одному випадку був убитий видний анархіст, а в іншому дашнак-цакани напали на конспіративну квартиру анархістів, причому відбулася перестрілка, анархісти, подавлені чисельністю й інтенсивним вогнем, примушені були покинути цитадель-квартиру і відступити, але під час відступу майже всі були перебиті.
А останнім часом газети повідомляють, що ті ж дашнак-цакани випустили прокламацію, в якій вимагають, аби анархісти припинили експропріації приватних капіталів, погрожуючи, коли ні, розправою власним судом.
А партія дашнак-цаканів жартувати не любить. Після такої погрози анархістам нічого не залишається, як або підрахувати свої сили й бути готовими до бою, або відразу ж і абсолютно припинити експропріації приватних капіталів.
Але перше навряд чи можливе. Навряд чи анархісти настільки посилилися, щоб могли ризикнути вступити у відкриту боротьбу з такою чудово озброєною та прекрасно дисциплінованою партією, як дашнак-цакани.
Залишається друге — підкоритися вимозі й залишити приватні капітали в спокої. А це саме собою звузить поле діяльності експропріаторів...
«Чиновники не можуть боліти інтересами власників»
На початку липня в Бутирках мене познайомили з так званим партійним злодієм, тобто з одним з організаторів злодійських спілок. Я попросив його викласти мені програму їхньої «партії», на що він охоче погодився.
— Програма не являє себою нічого особливого, — почав він. — Перш за все злодій повинен залишатися злодієм, і спілка сприяє йому тільки в суто злодійській його суті. А звідси — і він підкоряється спілці та дотримується її інтересів тільки в колі суто професійних дій. Словом, спілка не знає людей з їхнім приватним життям і приватними інтересами, а знає тільки злодіїв з їхніми професійними інтересами.
— Яку тактику спілка рекомендує своїм членам в їхніх політичних виступах?
— Що ви називаєте політичними виступами?
— Ну... всяка протидія, активна, звичайно, урядовій владі.
— Але ж злодій за самим своїм становищем завжди перебуває в активному антагонізмі з урядовою владою, всякий його професійний крок є не що інше, як напад на наявний майновий лад, на варті якого і стоїть усякий уряд.
— Так, але це боротьба, по-перше, до певної міри розсіяна, а по-друге, — вона ведеться швидше на економічному грунті, ніж на політичному. Адже ви, коли крадете чи грабуєте, не висуваєте політичних вимог про зміну, наприклад, форми правління або хоча б про зміну політики відносно злодіїв.
— Що стосується зміни форми правління, то такої вимоги, сподіваюся, злодії ніколи не висунуть. Раз ідеться тільки про заміну однієї форми правління іншою, то для нас абсолютизм — найзручніша форма правління.
— Яким чином?
— Дуже просто, при конституції або при республіці урядова влада перебуває в руках власників, тобто в руках наших прямих і безпосередніх ворогів, тоді як абсолютизм утримує цю владу в руках нейтральної групи, в руках чиновників, які, звичайно, не можуть так боліти інтересами власників, як боліють самі власники.
— Отже, якби вам довелося вибирати між різними партіями, то ви вибрали б?..
— Анархістів, поза сумнівом, але тільки послідовних, не тих, які «тимчасово» готові примиритись і з конституцією.
— А істинно російські люди (мається на увазі Союз російського народу. — Прим. ред.)? Адже вони теж проти конституції та парламентаризму.
— Що ж, — абсолютно спокійно відгукнувся він на моє отруйне питання, — оскільки «істинно російські люди» проти конституції, ми готові, мабуть, їх підтримати і навіть іти з ними... але, оскільки вони за власність і власників, ми проти них. Як бачите, міцного єднання тут не може бути.
— Проте ви не заперечуватимете, що останнім часом, особливо в тюрмах, були спільні виступи злодіїв з політичними в’язнями.
— Були. Але це зовсім не означає, що ми йдемо за ними. Ні, іноді ми йдемо з ними, але не далі того пункту, до якого ведуть нас наші інтереси. У в’язнів політичних і кримінальних є спільні суто тюремні інтереси, вони й виступають спільно для захисту цих інтересів. І тут швидше ми використовуємо силу політичних, ніж вони нашу. Як-не-як, а вони в тюрмі тимчасові мешканці. Закінчиться революція, і вони підуть із тюрми, а здобуті ними поліпшення, як наприклад лазня, постільна білизна, металевий посуд замість дерев’яного, вдосконалені парашки, вентиляція та ін., — усе це залишиться нам, постійним мешканцям тюрми. Значить, вони на нас працюють, а не ми на них».
Євген ЖИРНОВ,
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!