Після викриття культу особи репресовані чиновники та їхні сім’ї потяглися по компенсації втраченого
50 років тому, в 1957 році, процес реабілітації перейшов у нову стадію: високопоставлених жертв репресій стали поновлювати в правах на матеріальні блага і посади. Принципи номенклатурної справедливості вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
50 років тому, в 1957 році, процес реабілітації перейшов у нову стадію: високопоставлених жертв репресій стали поновлювати в правах на матеріальні блага і посади. Принципи номенклатурної справедливості вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Визнати матеріали колишнього НКДБ наклепницькими»
Якщо виключити ідеологічну й емоційну складову, то репресії, що почалися в 1937 році, відносно номенклатурних працівників, були не чим іншим, як етапом побудови сталінської вертикалі влади, процесом радикального очищення державного й партійного апарату від чиновників, які перестали відповідати новим вимогам і стали зайвими.
Старі партійці, часто не дуже освічені, але з великим досвідом фракційної боротьби й опору вказівкам згори, просто стали непотрібними. Адже до середини 1930-х років виросло нове покоління, що не пам’ятало дореволюційних часів, привчене сприймати будь-яке слово «вождя всіх народів» як істину в останній інстанції, покоління, серед представників якого було немало управлінців, що отримали більш-менш пристойну освіту й цілком могли замінити старі кадри.
Технологія «великої чистки» радянської еліти також була вельми характерною для побудови владної вертикалі. Зараз мало хто пам’ятає про те, що регіональні вожді — перші секретарі обкомів, крайкомів і республіканських ЦК — з великим ентузіазмом зустріли початок репресій і взялися до знищення всіх своїх недругів і політичних противників, перш за все секретарів міськкомів і райкомів. А як тільки вони виконали цю частину роботи, в Москві згадали і про їхні гріхи.
Репресії стали трагедією для величезної кількості дійсно ні в чому не повинних громадян СРСР, яких арештовували й відправляли в місця різної віддаленості, щоб використовувати їхню рабську працю для побудови матеріальної бази соціалізму. Але для партійних функціонерів і чиновників зазначені неприємності були не чим іншим, як травмою на виробництві. Для когось — зі смертельним наслідком, для когось — без такого. Не виключено, що саме тому, як тільки після смерті Йосипа Сталіна в 1953 році почалася реабілітація, негайно постало й питання про матеріальні компенсації. Причому тоді ж почала складатися й система визначення розмірів грошових виплат реабілітованим і повернення їм конфіскованої при арешті власності.
Природно, коли йшлося про друзів і тим більше родичів членів президії ЦК КПРС, питання вирішувалося в прискореному порядку і вельми прихильно. Наприклад, уже 7 травня 1953 року, лише через два місяці після кончини Й.Сталіна, компенсацію отримала сім’я брата вірного сталінського соратника Лазаря Кагановича — Михайла Кагановича, що наклав на себе руки перед арештом. У рішенні говорилося:
«1. Признать материалы быв. НКГБ СССР в отношении т.Кагановича Михаила Моисеевича клеветническими и принять предложение МВД СССР о полной реабилитации т.Кагановича М.М.
2. Выдать единовременное пособие жене Кагановича М.М.Каганович Цицилии Юльевне в размере 50000 руб.
3. Назначить персональную пенсию жене т.Кагановича М.М. Цицилии Юльевне Каганович в размере 2000 руб. в месяц пожизненно» (Тут і далі стилістичні особливості джерел збережено. — Прим. ред.).
Для генералів і адміралів, реабілітованих за наполяганням Міністерства оборони, важливішим за всі компенсації було відновлення звань і нагород, тим більше що решта благ додавалася до них автоматично.
Трохи менш щедрим виявилося керівництво країни до тих, хто не мав високопоставлених родичів або колег. Наприклад, видатному хірургу, академіку АМН СРСР, автору методики забору крові в трупів і переливання її живим пацієнтам Сергію Юдіну після повернення в 1953 році із заслання було виділено тільки квартиру в Москві. Ні про гроші, ні про компенсацію за конфісковане при арешті майно в рішенні президії ЦК КПРС не йшлося. Проте йому принаймні дали можливість повернутися до повноцінного життя і роботи. Адже величезна кількість репресованих місяцями і протягом років добивалася звільнення або права залишити місця заслання. Наприклад, дочка розстріляного голови Раднаркому СРСР Олексія Рикова Наталія писала Микиті Хрущову:
«Я змушена звернутися до вас із проханням втрутитися в перебіг моєї долі, оскільки ненависть до імені мого батька стає на моєму шляху. Протягом останніх п’яти років, перебуваючи в Єнисейському районі Красноярського краю як засланопоселенка, я не можу отримати роботу, незважаючи на те що неодноразово зверталася в усі місцеві, крайові й навіть центральні відповідні органи...
З 1948 р., після двох операцій раку, я інвалід. Скрутне матеріальне становище й умови життя остаточно підірвали моє здоров’я. До фізичної роботи я непридатна. Чоловік, на утриманні якого перебуваю разом із пристаркуватою сестрою моєї матері (обоє — засланці), виснажений багаторічним туберкульозом, зараз перебуває в лікарні. Для лікування ми не маємо ні матеріальної, ні правової можливості, оскільки позбавлені права пересування, а для лікування необхідна зміна клімату».
Власне, про якнайшвидше звільнення та повернення мріяли і просили всі політичні в’язні й засланці. Проте, повернувшись, усі або майже всі з них зіткнулися з проблемою відсутності житла, коштів і роботи. І люди, фактично викреслені з життя в роки репресій, почали просити партійні й радянські органи про допомогу. Особливо багато таких прохань стало після викриття культу особи й початку масової реабілітації в 1956 році.
«Я рівноправний громадянин чи ні?»
Як розповідав мені колишній голова Верховного суду СРСР Анатолій Волін, найважче було вирішити питання з житлом. Реабілітовані наполягали на поверненні їм квартир, проте апаратники, які займали їх, зовсім не поспішали потіснитися. А для будівництва нового житла в потрібних обсягах ні в московських, ні в союзних властей просто не було коштів. А.Волін згадував, що неодноразово говорив і писав М.Хрущову про необхідність вирішити цю проблему. Але закінчилося все тим, що в лютому 1957 року голову ВС просто звільнили з посади.
Щоб якось вийти зі становища, стали вдаватися до різноманітних хитрощів. Наприклад, громадянам, котрі мали до арешту власні будинки, вирішили виплачувати компенсації за мізерною вартістю страхування житла на момент конфіскації. При цьому ще бралося до уваги: визнавався арешт людини, що повернулася з таборів, незаконним чи її просто звільнили достроково. Тим, кого ще не повністю реабілітували, компенсації не передбачалося зовсім.
Навіть до тих, хто мав право на повну компенсацію, підходили диференційовано. Якщо інформація про відмову в допомозі реабілітованому або його сім’ї могла просочитися за кордон і завдати шкоди репутації КПРС та інтересам СРСР, турбота проявлялася в повному обсязі. Після антирадянського повстання 1956 року в Угорщині Москва намагалася скрізь і всюди показувати своє особливе ставлення до угорців. І тому вже весною 1957 року хвиля партійного милосердя захопила сім’ю видатного угорського комуніста Бели Куна, якого розстріляли в СРСР у 1939 році. У записці управління справами ЦК говорилося:
«В связи с реабилитацией быв. видного деятеля венгерской компартии, быв. члена президиума исполкома Коминтерна Бела Куна его семье была предоставлена отдельная трехкомнатная квартира в г.Москве, а жене Бела Куна была назначена персональная пенсия союзного значения в размере 1200 руб. в месяц.
В связи с новыми обстоятельствами считаем необходимым провести следующие мероприятия по улучшению материально-бытовых условий семьи Бела Куна:
1. Жене Бела Куна — Кун Ирине Самуиловне, 1890 года рождения, член КПСС с 1931 года, увеличить размер персональной пенсии до 2000 руб. в месяц и прикрепить ее к столовой лечебного питания.
2. Сестре Бела Куна — Кун Ирине Морисовне, 1887 года рождения, член КПСС с 1928 года, увеличить размер персональной пенсии с 600 руб. до 1200 руб. в месяц.
3. Сестре жены Бела Куна — Гал Иоганне Самуиловне, 1875 года рождения, проживающей в семье Бела Куна с 1914 года, назначить персональную пенсию союзного значения в размере 600 руб. в месяц.
4. Прикрепить всю семью Бела Куна к центральной поликлинике 4-го главного управления при Министерстве здравоохранения СССР:
а) жену Бела Куна — Кун Ирину Самуиловну;
б) сестру Бела Куна — Кун Ирину Морисовну;
в) сестру жены Бела Куна — Гал Иоганну Самуиловну;
г) сына Бела Куна — Николая Куна, его жену — Серягову Ольгу Александровну и их сына — Николая Куна 10 лет;
д) дочь Бела Куна — Агнессу Кун и ее мужа — Анатолия Гидаш.
5. Желательно было бы предоставить семье Бела Куна дачу под Москвой на летний период...
6. Брат Бела Куна — Александр Кун, работавший ранее агрономом в Воронежской области, в 1937 году был арестован и осужден. В настоящее время он полностью реабилитирован посмертно. Его семья — жена и двое взрослых сыновей — проживают в Румынии. Семья Бела Куна просит сообщить в Румынию о реабилитации Бела Куна и его брата — Александра Куна. Считаем целесообразным поручить отделу ЦК КПСС сообщить об этом румынским товарищам».
Правда, секретар ЦК Михайло Суслов визнав таку турботу надмірною і власноруч уніс поправки до пропозицій господарників. Він урізав пенсію вдові Б.Куна до 1500 крб., а сестрі — до 1000, пропозицію про дачу викреслив зовсім.
Але коли справа стосувалася подій недавніх років, тим більше таких, до яких були причетні члени керівництва країни, бажання допомагати реабілітованим зникало майже повністю. Наприклад, колишній перший секретар ЦК Компартії Карело-Фінської РСР Геннадій Купріянов, якого було арештовано в 1950 році та який вийшов на волю в 1956-му, незважаючи на неодноразові звернення до М.Хрущова, одержував мізерну пенсію і не мав роботи.
«Дорогий Микито Сергійовичу! — писав він в одному з листів у 1957 році. — У січні ц.р. я писав вам заяву з проханням призначити мені персональну пенсію союзного значення. Очевидно, як результат цієї моєї заяви... я отримав сповіщення, що Міністерство соціального забезпечення призначило мені пенсію на загальних підставах у сумі 900 крб., і то за умови, що я пройду ВТЕК і отримаю документ про інвалідність!
Я просто не розумію, що я — рівноправний громадянин чи ні? Адже пенсію на загальних підставах я можу отримати згідно із законом і без клопотання ЦК, і якщо пройду ВТЕК і мене визнають інвалідом, то відповідно до зарплати, яку я одержував останні 12 років до арешту, я повинен одержувати не 900, а 1200 крб. Так невже й у цьому випадку при призначенні пенсії на загальних підставах для мене робиться виняток у гірший бік?..
Адже я 30 років працював у партії та комсомолі до арешту. З них 20 років — на керівній партійній роботі... Брав участь у двох війнах. Двічі контужений і поранений. Цього-то в мене ніхто не забере. То невже тому, що я 6 років просидів у тюрмі, мене позбавлено права одержувати пенсію, як одержують інші???
Я ще не інвалід, я можу ще працювати і хочу працювати. Хоча здоров’я і погане. Може, ЛВТЕК і дасть мені довідку про інвалідність. Але тоді я сяду на 900 крб. Мені не дадуть роботи, а якщо працюватиму, не платитимуть пенсії. Ось я вас і просив дати мені персональну пенсію 1200—1500 крб.
Я не можу повірити, не допускаю думки, щоб мене в цій справі обмежили за вашою вказівкою! Адже це, врешті-решт, дрібні гроші».
Проте знущання не припинилося. І Г.Купріянову призначили персональну пенсію в 1000 крб. на час інвалідності, а також направили працювати директором палаців і парків під Ленінградом з окладом
980 крб. Вибір, працювати чи бути інвалідом, залишили за ним. Але й це був не гірший варіант.
«Ходиш, як дурник, по установах»
Тим, у кого не було особливих заслуг, залишалося розраховувати на співчуття Аверкія Арістова, який відповідав за реабілітацію секретаря ЦК і голови комісії зі встановлення персональних пенсій Петра Москатова, а також терпіти приниження від чиновників усіх рівнів. Як приклад можна навести адресований А.Арістову лист колишнього працівника Наркомзовнішторгу Н.Алексєєва:
«Я змушений звернутися до вас з явним протестом проти становища з працевлаштуванням мене, підшукуванням і посиланням мене на роботу, яке перетворилося на знущання наді мною. Мені здається, що ваша вказівка як секретаря ЦК КПРС не виконується самим апаратом ЦК. Я вважаю, кваліфікую це перш за все як неповагу до вас як до секретаря ЦК, а з іншого боку, кваліфікую це як безумовне явище чванливості, безвідповідальності і форменого наплювацького, бюрократичного, чиновницького ставлення до виконання вказівок партії.
Казьмін — працівник ЦК — формально підійшов до питання, доповідаючи вам про моє використання. Він і підходив формально. У результаті він ступив на шлях, як би позбутися моїх дзвінків, що стали, природно, не з моєї вини настирливими і які іноді залишалися безмовними завдяки глузливо налаштованим його двом секретарям- дівчатам. Урешті-решт сам Казьмін затягнув це питання безрезультатними посиланнями мене по різного роду установах...
Ніяких переговорів т.Казьмін з жодною з цих осіб не вів, а мене помилково інформував, тим більше мене, старого більшовика, хоча б цього він посоромився, весь час ставив у помилкове і незручне становище. Ходиш, як дурник, по установах, віриш у прерогативи ЦК, а виходить завдяки такій помилковій лінії поведінки лише дискредитація авторитету ЦК...
Навіщо ганяти, навіщо так нелюдяно поводитися, затягуючи питання: адже рівно рік тому я подав вам мою першу заяву, тепер можна святкувати ювілей моїх ходінь, безплідних ходінь по муках... Залишається 5 днів до початку нового року, в людей будуть рясні столи і гарно звучатимуть поздоровлення з Новим роком і побажання успіхів і щастя в наступному році. Але як звучатимуть ці новорічні веселощі в сім’ї члена КПРС, в якого в кімнаті стоять два ліжка, причому одне — без ковдри, немає завісок — вікна «роздягнені», немає шифоньєра, немає стільців навколо голого, без скатертини, столу, немає абажура на єдиній електричній лампочці, немає дивана, немає шафи для книг, немає зимового одягу, немає достатньо всього того, що потрібно для культурної людини.
Причина всього цього полягає в тому, що я довгий час живу лише на одну пенсію, причому розміри її довгий час були недостатні — 800 крб. починаючи з січня 1956 року, причому 300 крб. я платив за приватну кімнату аж до жовтня 1956 року.
Я звернувся до ЦК КПРС у жовтні 1956 року із цим питанням, мені рекомендували звернутися про повернення моїх меблів або відповідну допомогу в МВС СРСР. З огляду на те, що при описі під час арешту меблі моєї квартири не увійшли до акта, мені запропонували звернутися в інші організації. У моїй квартирі меблі були відомчими, казенними, і тому відшкодувати їх мені МВС відмовилося, але саме запропонувало звернутися в інші організації, зокрема у ВЦРПС, що я і зробив. Зважаючи на те, що придбання меблів не обходиться дешево, а коштує суми розміру 10—13 тис., то, природно, мені ні тих малих сум, які звичайно відпускаються як допомога, не вистачає, ні пенсії.
Крім того, яка-небудь поступовість шляхом, наприклад, відкладень, накопичень щомісячно є немислимою, оскільки придбання будь-якого предмета щомісячно коштує 1000—2000 крб., тобто всю пенсію треба витрачати на ці нужди, а це неможливо.
Раніше існувала каса взаємодопомоги старих більшовиків, тепер її ліквідовано... Якби не ваші вказівки хоча б у частині невеликої матеріальної допомоги в минулому, я б узагалі залишився ні з чим».
Після довгих принижених прохань Н.Алексєєва йому запропонували в московському комітеті партії завідувати магазином або ощадкасою. Жодних серйозних номенклатурних посад йому так і не запропонували. Адже він, як і переважна більшість реабілітованих, став зайвим для вертикалі влади ще під час «великої чистки».
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!