Перехід «Нашої України» в опозицію, відставка «президентських» міністрів, «війна указів», президентське вето на бюджет, зовнішня політика уряду — чи може це все мати якийсь стосунок до просування демократії в Україні? Може! Попри всі ознаки довготривалого політичного конфлікту, хаосу та конфронтації, політична ситуація, що склалася, сприяє розвитку демократії в країні.
Виклики, породжені свободою
(Назва перших президентських слухань)
«Перманентна політична нестабільність» — уряд переживає відставки одну за одною.
«Інституційний параліч» — Президент визначає зовнішньополітичний курс, а Прем’єр-міністр за один закордонний візит його змінює.
«Хаос і безвладдя» — уряд і парламент звільняють міністра, а суд і Президент його поновлюють на посаді.
«Політичне протистояння між урядом і Президентом заводить країну в глухий кут: необхідне продовження конституційної реформи», — лунають заклики з боку опозиційних і проурядових політичних сил.
На перший погляд здається, що ситуація критична і потребує кардинальних змін. Але лише тому, що ми приміряємо старі уявлення про політику до нової політичної реальності.
Жодне покоління українців не жило в умовах реальної демократії. Ми навчилися проводити чесні та прозорі вибори, але не маємо жодного уявлення, як функціонує «щоденна демократія».
З часу «помаранчевої революції» політична система в Україні докорінно змінилася, і за короткий час українське суспільство та політики зіткнулися одразу з трьома викликами, породженими свободою.
Виклик перший — демократизація. З кінця 2004 року, трохи більше ніж два роки, Україна живе в умовах вільної політичної конкуренції, свободи слова, змужнілого громадянського суспільства. Відбулися перші, визнані світовою спільнотою демократичними, парламентські вибори.
Виклик другий — політична реформа, яка на зміну президентській республіці впровадила парламентсько-президентську, тобто таку, в якій повноваження Президента звузилися за рахунок розширення повноважень парламенту та сформованого ним уряду.
Політична реформа впала на українців, як сніг на голову, несподівано і неусвідомлено: і для тих, хто голосував за неї в сесійній залі, і для широкої громадськості. Вона, як, мабуть, і будь-яка політична реформа, яку приймають у таких умовах, далека від досконалості.
У новій Конституції багато білих плям, ролі основних владних гравців виписані нечітко, що породжує можливості для вільного тлумачення (а то й зловживання) конституційних норм.
Виклик третій — коабітація. Знову незрозумілі для українського вуха слова. Коабітація, що в перекладі з французької — співжиття, співіснування — термін, знайомий французькій політиці.
Коабітація означає співіснування президента й уряду, представлених політичними силами, що перебувають в опозиції одна до одної.
Вона існує тоді, коли за результатами виборів у парламенті формується коаліція, опозиційна до парламентських сил, які становлять політичну і програмну підтримку Президента.
Як наслідок, Президент змушений призначити лідера коаліції Прем’єр-міністром. Маючи підтримку парламенту, Прем’єр реалізовує коаліційну програму у внутрішній політиці. Президент же здійснює зовнішню політику та політику безпеки, використовує низку наданих йому Конституцією важелів впливу для корекції курсу діяльності парламентсько-урядової коаліції.
Як наслідок, під час коабітації виконавча влада розпорошена між Президентом і урядом. Президент і уряд — водночас і політичні опоненти, і вимушені партнери в реалізації державної політики.
Така система діє у Франції. Якщо на президентських і парламентських виборах перемагає одна й та сама політична сила, неформальним лідером виконавчої влади стає президент. Спираючись на парламентську більшість, він формує уряд і здійснює загальне керівництво ним.
У протилежному випадку виникає коабітація. Франція пережила вже три періоди коабітації (1986—1988, 1993—1995, 1997—2002). На щастя французів, перший з них відбувся лише через 28 років після зміни конституції 1958 року.
В Україні це сталося майже одразу після набрання чинності змін до Конституції.
«Те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим»
(Фрідріх Ніцше)
Успішно відповісти на ці виклики й отримати довгострокові вигоди Україна може, лише адаптувавшись до теперішньої політичної ситуації та максимально використавши можливості й позитиви навіть такого конфліктогенного явища, як коабітація.
На нашу думку, парламентсько-президентська модель, упроваджена новою Конституцією, та коабітація, в яку Президент і уряд потрапили після парламентських виборів, здатні підтримувати розвиток демократії в Україні.
Політична система, в якій виконавча влада розпорошена між урядом і Президентом, стимулює жорстку політичну конкуренцію і не дає змоги жодному з гравців узурпувати владу. Для періоду демократичних перетворень, коли авторитарні традиції ще сильні, вона є оптимальною. Це одна з найбільших гарантій демократичності політичного процесу в умовах, коли демократичні інститути — суди, політичні партії, місцеве самоврядування, громадські організації — слабкі або ще не відіграють належної ролі.
Президент, використовуючи свої конституційні повноваження, виконує функції конструктивної опозиції: контроль за урядом, критика його дій і пропонування альтернативних рішень. Завдяки тому, що уряд і Президент контролюють одне одного, важливі рішення є результатом компромісу між різними політичними силами та групами інтересів.
Жорстка й відкрита конкуренція сприяє усвідомленню необхідності існування публічної політики. Аби мати переконливі аргументи для свого візаві, ініціатор рішення має здійснити процедури вироблення публічної політики: аналіз політики й оцінку впливу, консультації із зацікавленими сторонами, інформування громадськості.
Такі процедури дадуть йому змогу забезпечити широку підтримку пропонованої ініціативи. Без процедур публічної політики політичні партії не можуть ухвалювати якісні й ефективні рішення у прозорий і демократичний спосіб.
Непублічна політика в умовах вільної конкуренції призведе до втрати популярності. Крім того, завдяки політичній ситуації, що змушує політичних опонентів співпрацювати, здатна сформуватися консенсусна політична культура, що важливо в такому неоднорідному суспільстві, як українське.
І це підтверджує досвід Франції, в якій після двох коабітацій стала можливою «конструктивна», за визначенням одного з її учасників, коабітація між правим президентом Жаком Шираком і лівим урядом на чолі з прем’єром Ліонелем Жоспеном, яка тривала 5 (!) років, протягом усієї каденції парламенту.
Хоча це і стало приводом для скарг політичних еліт щодо неефективності системи ухвалення державних рішень і розгубленості громадян щодо того, хто має владу, країна не «сповзла в хаос».
Нарешті, парламентсько-президентська система і коабітація сприяють збільшенню ролі політичних партій, а не особистостей у політичному житті. Політичні партії потрібні не лише для того, аби сформувати коаліції та уряд.
Потужна підтримка політичної партії в парламенті потрібна і Президенту, який водночас є і державним лідером, і лідером своєї політичної сили, адже без стабільної підтримки в парламенті будь-який всенародно обраний Президент приречений на коабітацію.
Звісно, коабітація має низку хиб. Жодна з політичних сил не може реалізувати свою програму.
Процес ухвалення рішень стає набагато складнішим і забирає більше часу. Може здаватися, що це параліч виконавчої влади, яка не здатна ухвалювати рішення.
Цей час є несприятливим для проведення реформ, держава повільніше реагує на виклики, які перед нею ставить суспільство.
Крім того, розпорошеність влади не дає населенню змоги чітко ідентифікувати, у кого в руках зосереджено владу, зрозуміти, яка саме політична сила відповідає за перебіг подій у країні.
Якщо така ситуація триває довго, незадоволення людей зростає, і результатом цього може стати зменшення кількості тих, хто приходить голосувати і взагалі підтримує цю політичну систему.
«Війна по-справжньому нікому не потрібна…
але багатьом потрібна ненависть»
(Макс Фріш)
Представники урядової і президентської команд хочуть вийти з незручної ситуації коабітації. Спроба Президента встановити «договірну демократію» через укладення Універсалу національної єдності виявилася безуспішною.
Президент і урядова коаліція шукають можливості здобути остаточну перемогу в конкурентній боротьбі з суперником: через зміну самої політичної системи, закладеної Конституцією, чи її «перезапуск» через нові вибори, щоб перемогти опонента.
«Наша Україна» і БЮТ говорять про повернення до президентської республіки, а коаліція, крок за кроком наступаючи на повноваження Президента, прагне перетворити Україну на парламентську республіку із сильним Прем’єром. Проте жодна зі сторін не в змозі втілити свій сценарій. Коаліція не має трьохсот голосів для продовження реформи; а в розпорядженні Конституційного Суду є стільки ж агрументів за скасування політичної реформи, скільки й проти.
Можливість проведення дострокових виборів теж писана вилами по воді. Для цього потрібні серйозні юридичні підстави. Такими можуть бути розпад нинішньої коаліції та неможливість сформувати нову впродовж 30 днів або відставка уряду та неспроможність сформувати новий упродовж 60 днів.
Дострокові вибори можуть призвести до повторної коабітації. Якщо не з Прем’єром від Партії регіонів, то з Прем’єром від БЮТ. Оголошення перевиборів не має сенсу для Президента, якщо його політична сила не отримає вагомої політичної підтримки.
Поки що шансів на це мало. А спробам Віктора Балоги повернути популярність «Нашій Україні» або ініціативам зі створення нової політичної сили під проводом Юрія Луценка ще потрібен час.
У парламентсько-президентській системі Президент і Прем’єр приречені на співпрацю, навіть у разі коабітації.
Аби вижити, їм доведеться почати співпрацювати, принаймні при вирішенні найважливіших питань державної політики. Крім того, аби встановити мир, їм треба визначити чіткі межі власної території: конституційними законами, рішеннями Конституційного Суду визначити повноваження і чітко їх дотримуватися.
Механізми співіснування і співпраці прийдуть із досвідом. У Франції — це традиції або звичаєві практики. І це демократія — така, яка вона є.
Треба усвідомити кілька простих речей: спроби українських політиків переглянути політичну систему не мають підгрунтя, а боротьба не принесе остаточної перемоги комусь із них.
Ситуація потребує компромісів і спільної роботи. Чим швидше це стане зрозуміло, тим менше часу ми змарнуємо.
Віктор ЧУМАК,
Іван ПРЕСНЯКОВ,
Наталя ШАПОВАЛОВА,
Міжнародний центр перспективних
досліджень
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!