Зручний генсек

«Леонід Ілліч змінювався на очах. Виною тому — снодійне і «капітоновщина»

Про Леоніда Брежнєва, здавалося б, відомо абсолютно все. Проте це далеко не так. Напередодні 100-річчя Леоніда Ілліча про абсолютно невідомі подробиці його життя і смерті оглядачу «Власти» Євгену ЖИРНОВУ погодився розповісти секретар генерального секретаря Микола ДЕБІЛОВ, котрий пропрацював з Л.Брежнєвим і його наступниками мало не чверть століття.

Про Леоніда Брежнєва, здавалося б, відомо абсолютно все. Проте це далеко не так. Напередодні 100-річчя Леоніда Ілліча про абсолютно невідомі подробиці його життя і смерті оглядачу «Власти» Євгену ЖИРНОВУ погодився розповісти секретар генерального секретаря Микола ДЕБІЛОВ, котрий пропрацював з Л.Брежнєвим і його наступниками мало не чверть століття.

«Пекельна робота»

— Миколо Олексійовичу, а як ви стали секретарем генерального секретаря?
— Я перед цим не один рік пропрацював в управлінні справами ЦК. А коли потрапив у Москву, то про таке майбутнє навіть не думав. Я ж сільський, закінчив семирічку, орав на тракторі, а в 1955 році мене призвали в армію, в кремлівський полк. Служив старанно, командири мене вирізняли, в приклад ставили. А коли залишалося служити півроку, до нас у полк зачастили звідусіль вербувальники. Ми ж хлопці міцні, до сьомого коліна перевірені.
— І як вони вас вербували?
— Приходила людина, нас збирали, і вона починала агітувати. Мене кликали в офіцерську мотоциклетну роту. Ту, що в кортежах їздила. Потім з міліції приходили, теж умовляли. Мені й у полку пропонували залишитися на надстрокову. Але я служити не хотів. Ну не моє це, і все. Одне діло — строкова служба, а інше — добровільно.
— Тож ж ви вибрали?
— А що я міг вибрати? У мене вдома залишалися мати і дві заміжні сестри. Поки я служив, мама переїхала до сестри, будиночок наш розвалився, так що повертатися мені було нікуди. Я вчитися дуже хотів. А куди із семирічкою? І ось дізнаюсь, що набирають робітників у будремконтору УС ЦК. Зі мною поговорили, папери заповнили, і тиша. Всіх уже відпускають по домівках, а я сиджу, чекаю відповіді.
Командири ставилися до мене добре, так що дозволили жити в казармі до останнього. Але демобілізованому в кремлівському полку довго жити не можна. Я вже почав збирати речі, коли принесли розпорядження: з’явитися наступного вечора до Великого Кам’яного моста, де чекатиме автобус. Потрапив я на дачі ЦК в Куркіно. Там через яр від старого селища побудували нове. А ми повинні були підвести до нього каналізацію та водопровід, копати траншеї посеред зими й жити в неопалюваних будиночках.
— Це не можна було зробити навесні?
— Навіщо, якщо є дармова робоча сила? Нам же платили копійки, на роботу не оформляли. Нам навіть паспорт не можна було отримати. Всіх документів — папірець, де написано, що такий працює там-то. Напевно, це була перевірка. Хлопці один за одним виїжджали додому. А я копав і копав, а після роботи їхав у вечірню школу. Напевно, це оцінили. Покликали в кадри, сказали, що я буду черговим по управлінню справами ЦК.
— Перевели на легку працю?
— Не скажіть. У всіх довідниках указувався тільки один номер телефону ЦК — чергового УС. Тож дзвонили всі і з будь-яких приводів. І кожного потрібно було вислухати й допомогти або порадити, куди звернутися. Пекельна робота. Зате про все дізнався, і про мене дізналися в усіх міських і цеківських службах. А потім мене призначили секретарем керуючого справами ЦК Валентина Пивоварова. Працювати з ним було непросто. У нього були дефекти мови. Вийде з кабінету, щось скаже — я нічого зрозуміти не можу. А він страшенно ображався, коли хтось перепитував.
— Наскільки я знаю, його зі скандалом звільнили.
— Він раніше був секретарем Микити Хрущова і вважав, що йому дозволено більше, ніж усім іншим. Якщо він комусь у чомусь відмовляв, то відмовляв безповоротно, незважаючи на чини. Багато кому це не подобалося. Але погорів він ось на чому.
Керуючий справами за рангом прирівнювався до завідувача відділу ЦК, і йому належало мати «Волгу». Але Валентин Васильович спочатку їздив на «Чайці», як секретарі ЦК, а потім пересів на «ЗІЛ», як члени президії ЦК. А кому це сподобається? Отже, коли М.Хрущов пішов у відпустку, зібралася президія, і В.Пивоварова зняли з роботи. Він скаржився Микиті Сергійовичу, але той відмовився змінювати рішення товаришів.
В.Пивоварова змінив Костянтин Черняєв. Теж своєрідна людина. Привітно приймав прохачів, усе обіцяв, а коли йому починали нагадувати, просив мене більше з цією людиною не з’єднувати. Тому всі почали ходити зі своїми справами до його першого заступника — Гранта Григор’яна. Наб’ється, бувало, повна приймальня людей, усі питають, де він. «На п’ятому поверсі», — кажу. Там сидів перший секретар ЦК. Але ми-то знали, що Г.Григор’ян так свій авторитет підвищує. Він там з помічником М.Хрущова Лебедєвим годинами грав у шахи.
— Кажуть, Г.Григор’ян був активним учасником змови проти М.Хрущова?
— Я дізнався про це абсолютно випадково. М.Хрущов був з візитом в НДР. Раптом звідти дзвонять і кажуть, що потрібно терміново з літаком, який уранці відвозив йому в Берлін свіжі газети, передати килим ручної роботи розміром 3 на 4 метри. Аби щось зробити, мені був потрібен дозвіл. А Г.Григор’ян як крізь землю провалився. Куди не дзвоню, ніде його немає. Але водій мав точно знати, куди відвозив шефа. Притиснув я його, і він сказав, що Г.Григор’ян — на сталінській дачі у Волинському. Я здивувався. Що він там серед ночі робить? А коли М.Хрущова зняли і Грант Тигранович почав ходити переможцем, я про все здогадався.
— А килим-то доставили?
— Підняли з ліжок директорів усіх великих магазинів, де продавалися килими. Ті викликали завскладів. І в ГУМі знайшли потрібний килим. Потім довелося затримувати виліт військового літака на Берлін, щоб килим устигли привезти на аеродром. Загалом усю ніч і ранок цим займалися.

«Ніяких урядових лож!»

— Після усунення М.Хрущова в ЦК відбулися «перетряски»...
— Мене вони не зачепили. Але через деякий час мене запросив Костянтин Черненко, котрого призначили завідувачем загальним відділом — свого роду канцелярії ЦК, — і сказав, що хоче взяти референтом до себе у відділ. Попередив, що робота серйозна. Потрібно відповідати на запитання членів політбюро про рішення, які приймалися на засіданнях секретаріату ЦК і політбюро. Я відмовлявся. Мені й на колишньому місці було непросто працювати і вчитися в університеті. Мені потрібно писати дипломну роботу, а тут чергування через день до ранку. Але К.Черненко сказав: «Завтра починай працювати». Вникнув, освоївся, напевно, місяців вісім минуло, він знову викликає: «Завтра виходиш працювати секретарем товариша Брежнєва». Я йому: мовляв нічого там не знаю і в мене захист диплома незабаром. А він знову: «Завтра виходиш».
— І як ви впоралися?
— Знаєте, Леонід Ілліч володів дивною чарівливістю. Він увійшов, посміхнувся, покликав мене в кабінет, розпитав, підбадьорив, змінник — ми працювали по добі, спочатку з двома днями відпочинку, а потім нас залишилося двоє, і стали працювати через добу — все пояснив. А до вечора мені стало здаватися, що я працюю тут уже багато років.
— Працювати добу через добу, м’яко кажучи, важкувато...
— Не те слово. Змінишся вранці, приїдеш додому, заснеш, і раптом у голові: я забув передати доручення Леоніда Ілліча! Схоплюєшся, біжиш дзвонити. Виявляється, все зробив. Ну який уже сон! Так прокантуєшся — і знову на роботу.
— А під час зміни не вдавалося подрімати?
— Це не дозволялося. І потім, у будь-який час дня і ночі йшли дзвінки, приносили документи. Їх потрібно було прочитати й залежно від ступеня важливості та терміновості розкласти в теки. Леонід Ілліч приїжджав у ЦК найраніше і починав із читання найважливіших документів — шифровок.
— Але до нього їх читали ви?
— І тут же забував їх зміст. Леонід Ілліч мене якось запитав: «Колю, в тебе сім’я є?» Я кивнув. «Так от, щоб вона тебе не втратила, все, що ти почуєш, не повинне виходити з цих стін», — сказав він. Адже я прийшов до нього працювати в 1968 році, коли почалися чехословацькі події. У нього в кабінеті стояв дим коромислом. Члени політбюро до крику сперечалися, що робити. Він тільки дзвонив мені й питав: «Колю, свіжі шифровки є?»
Зараз ніхто не розуміє, чому вони так довго й важко ухвалювали рішення щодо Чехословаччини. Інформації не було: чехи відключили нашому посольству лінії зв’язку, вся інформація йшла через ТАРС. Леонід Ілліч і в звичайні дні працював допізна. А тут напруження було таке, що він 10 днів із ЦК не виїжджав. Поспить трохи в кімнаті відпочинку — і знову за роботу.
— Академік Чазов багато разів розказував, що під час цих дебатів Л.Брежнєв упав і заснув, оскільки не вчасно прийняв снодійне...
— Не знаю, з чого він це взяв. Я ні про що подібне не знаю. А снодійне Леонід Ілліч тоді дійсно приймав. Він працював з ранку до ночі, але після обіду обов’язково годину спав. Хтось, напевно лікарі, підказав йому, що, прийнявши снодійне, він відпочине набагато краще. Наслідки прийому снодійного проявилися потім, коли він уже не міг обходитися без таблеток. А в той час, коли я почав у нього працювати, це була людина величезної працездатності. Він виїжджав, а ми пакували документи, з якими він збирався попрацювати, й відправляли фельдзв’язком услід за ним на дачу.
Пам’ятаю, він якось жахливо засмутився через те, що вдома пропало кілька документів з найвищим грифом секретності — «Особлива тека». Так їх швидко знайшли — папери завалилися в щілину між стіною і ліжком. Він працював, поки не засинав. Ще одна деталь. Він на всіх документах, які проглядав, розписувався. Але ж так не всі робили. Розписався — отже, узяв на себе відповідальність за рішення. А він не боявся. А скільки людей він приймав щодня!
— Анастас Мікоян прихитрявся приймати кілька десятків чоловік у день. А Л.Брежнєв?
— Не менше. До нього люди йшли охоче. Після з’їздів партії та пленумів ЦК обов’язково просилися на прийом перші секретарі обкомів і союзних республік. І Леонід Ілліч завжди говорив: «Колю, запропонуй, хай прийдуть відразу всі, поговоримо. А в кого є окремі питання, потім залишаться, з ними все обговоримо окремо». Він же сам був секретарем обкому й чудово розумів, як їм важливо, повернувшись із Москви, сказати своїм: «Я говорив з генеральним секретарем, Леонід Ілліч мені сказав...» Підтримати на потрібній висоті авторитет. Вони завжди погоджувалися на колективну зустріч, посидять, поп’ють чаю, розкажуть про наболіле. Дивлюся, йдуть просто щасливі. Він їх і в інший час не забував. Покличе й питає: «Колю, щось я давно з Леоновим не говорив. Знайди його». Дзвоню на Сахалін, розшукую першого секретаря обкому...
— Всіх знаходили без проблем?
— Завжди складно було з маршалом Андрієм Гречком. Дзвоню в Міністерство оборони, ніхто не знає, де міністр. Зрозуміло, що на полюванні. Дзвоню в їхнє мисливське господарство «Борсуки». Виявляється, там. Але на вежі, звідки він стріляє в кабанів, телефону немає. І починається тяганина. Поки відправлять «газик» до вежі, поки він спуститься, поки доїде... Потім він полюбив у басейні плавати. Так ті ж самі проблеми. Дзвоню, поки його повідомлять, поки він вийде з води, по півгодини проходило.
— І верховний головнокомандувач увесь цей час терпляче чекав?
— Вони ж були фронтові друзі. Та й Леонід Ілліч був добра, незлостива людина. Я завжди намагався не припускатися помилок. Але раз або двічі все-таки виконав його доручення не так, як слід. Так він після цього тільки переходив на «ви». І все. Ніяких окриків, зауважень.
— А як він ставився до членів політбюро?
— Він дуже поважав Михайла Суслова. Завжди прислухався до того, що той говорив. Леонід Ілліч багато років працював у ЦК, в колишньому кабінеті М.Хрущова на п’ятому поверсі. До Кремля ми приїжджали тільки під час прийому іноземних урядових делегацій. Але потім він став постійно працювати в кремлівському кабінеті. Так М.Суслов приїжджав, проходив через приймальню, зупинявся біля дверей кабінету, знімав калоші, плащ і входив.
До Олексія Косигіна Леонід Ілліч ставився прохолодно. Вони завжди разом і лише вдвох розглядали план на майбутній рік. Перед приїздом О.Косигіна він мені завжди говорив: «Колю, прийде Олексій Миколайович, ти мене ні з ким не з’єднуй. Ми план розглядатимемо». А до Юрія Андропова та Дмитра Устинова він ставився дуже тепло.
— Але ще краще він ставився до власних дітей...
— З усіх близьких він найбільше любив онучку Вітусю. Коли вона вийшла заміж і від’їжджала в Ленінград, він навіть сплакнув по-старечому. Він дійсно побудував для дочки й сина дачі. Вони скрізь користувалися його ім’ям. Але їхнім примхам він не потурав. Вони ж не дзвонили йому зі своїми проханнями. У нас була сувора вказівка: дочку Галину з ним не з’єднувати. А якщо вона вимагала машину або що-небудь ще, питати дозволу в дружини Леоніда Ілліча — Вікторії Петрівни. Якщо вона дозволить, зробити.
Пам’ятаю, в Галини був роман з танцівником Великого театру Марісом Лієпою. То вона дзвонила й вимагала квитки, обов’язково в перший ряд для себе та друзів і кошик із 30 гвоздиками. Вікторія Петрівна дозволяла. Якось вона вкотре зажадала квитків, але виявилося, що спектакль інтуристівський, усі квитки продані іноземцям. Спровадити нікого з них не можна — скандал. Тоді вона зажадала урядову ложу. Начальник охорони — генерал Олександр Рябенко — пішов доповісти Леоніду Іллічу й через хвилину вискочив із кабінету як ошпарений: «Ніяких урядових лож!» Тоді директор театру запропонував свою ложу. Ледве вмовили її. Коли Леонід Ілліч дізнавався про пригоди дочки й скандали з її участю, він дуже засмучувався.
— А заступник міністра зовнішньої торгівлі Юрій Брежнєв?
— Він теж боявся потикатися до батька. Але дуже довго мучив К.Черненка. Все вів розмови, що хотів би отримати самостійну ділянку роботи — очолити Міністерство морського флоту СРСР. Це танкери, суховантажі, величезні гроші за фрахт. Але К.Черненко його вислуховував — і все.

«Особливо часто дарували рушниці»

— Останніми роками багато говорилося про те, що Л.Брежнєв віддавав чимало часу своїм захопленням — жінкам і полюванню. Це дійсно було так?
— Про жінок нічого не можу сказати. Не знаю. А полюванням справді дуже захоплювався. Їздив у Завидово, стріляв у кабанів, а потім посилав м’ясо всім, зокрема й мені. Начальникам змін охорони в Завидові він присвоїв звання полковників і сам привіз їм полковницькі погони. Ми їх звали «чорними полковниками». Я теж туди їздив у вільні дні або коли Леонід Ілліч ішов у відпустку. Але це не полювання. Все одно, що свиней стріляти у власному дворі. Сидиш на вежі, а кабани виходять прямо до неї, на поле, де їх годують щодня. Не влучити неможливо.
Про це захоплення Леоніда Ілліча всі знали й дарували йому всяку всячину для полювання. Наш посол у Сполучених Штатах Анатолій Добринін привіз якось величезний револьвер. Кабанів з нього добивати. Леонід Ілліч віддав цю штуковину начальнику зміни охорони Собаченкову. Той тягав револьвер під час полювання в невідповідній кобурі. Щось там зачепилося, пролунав постріл, і куля влучила Собаченкову в ногу.
Але особливо часто Леоніду Іллічу дарували рушниці. Я бачив прекрасно оздоблені тульські рушниці. Мені говорили, що вони, за найскромнішими оцінками, коштували тисяч десять доларів. Іноземні збройові фірми присилали йому свої каталоги й те, що йому сподобалося, дарували. У нього була величезна колекція — штук 80 прекрасних рушниць.
— І де вони тепер?
— Мені й самому було цікаво б дізнатися.
— Розказують, що Л.Брежнєв випрошував подарунки...
— Він і нагороди випрошував. Але тільки потрібно пам’ятати, коли це було. Коли він став зовсім слабим. Я сам чув, як він просив учергове нагородити його. Це дитяча якась розмова була. «Ви, — каже, — тільки в газетах оголосіть, що нагородили. А давати мені нічого не треба». Він же змінювався на очах. А виною тому снодійне і «капітоновщина». Заввідділу оргпартроботи і секретар ЦК Іван Капітонов до діла й не до діла хвалив генерального секретаря.
Зайду до нього, дзвонить І.Капітонов: «Дорогий Леоніде Іллічу, в такій-то області відбулася звітно-виборна конференція. Всі делегати стоячи, довгими бурхливими аплодисментами вітали кожну згадку вашого імені. Неодноразово лунали заздоровниці на вашу честь». А скільки в Союзі було областей? І про кожну І.Капітонов дзвонив. За ним пнулися інші. Отже, в Леоніда Ілліча з’явилося відчуття, що він один у керівництві країни працює.
Він став часто гарячкувати, казав, що всі справи валять на нього. Хтось приходив з дійсно важливою справою, а він злився: «Чому знову до мене? У ЦК більше нікого немає?» Пам’ятаю, просився на прийом перший секретар обкому Томська Єгор Лигачов, справа важлива, що стосувалася дитбудинків. Так довелося піти на хитрість. Кажу: «Леоніде Іллічу, Лигачов проситься. Щось серйозне, але мені не говорить, тільки вам». Потрібну резолюцію Єгор отримав.
— А він ще бував на роботі?
— Найскладніше в цей період було зображати, що він працює. Люди дзвонять, а ти придумуєш, що він приймає делегацію, в нього нарада. Але на роботу він ненадовго приїжджав. Прийде в кабінет, посидить хвилину-дві, береться за трубку і пішов говорити як ні в чому не бувало. Але вистачало його ненадовго.
— Чому ж він не пішов на пенсію?
— Він хотів, дуже хотів. Вікторія Петрівна просила його піти. Але товариші не дали. Їм було зручно рулювати з-за його спини.
— Ви говорите про Ю.Андропова, Д.Устинова і А.Громика?
— Про перших двох. Андрій Громико нічого не вирішував. Я не раз бачив, як у Горіховій кімнаті в Кремлі сидять за столом Ю.Андропов і Д.Устинов та щось тихо обговорюють. Так вони вирішили ввести війська до Афганістану.
— А коли Л.Брежнєв став їм заважати, його прибрали? Чи це перебільшення, і його смерть була природною?
— Його смерть була дивною. В останні тижні життя йому стали часто замість снодійного давати таблетки-пустушки. Вони не діяли, Леонід Ілліч погано спав, злився. Раптом мені дзвонить буфетник, просить підійти. Каже, що Леонід Ілліч попросив фужер горілки. Якісь товариші порекомендували замість таблеток, щоб краще спалося. «Якої налити?» — питає. Звідки мені знати? Він сам вибрав фужер середнього розміру.
Пройшло кілька днів, і його не стало. Увечері перед смертю він раптом приїхав із Завидова на роботу. Виглядав добре, навіть бадьоро. «Колю, — каже, — у нас де-небудь є платівка з фронтовими піснями, щоб співав Марк Бернес?» — «Знайдемо», — кажу. Попросив платівку з архівного фонду і відправив з фельд’єгерем йому на дачу. А вранці дізнався, що його не стало. Я все думав: а що, коли він прийняв справжню таблетку і запив її горілкою?

«Турбувати його не дозволялося»

— Ви знали, що наступним генеральним стане Ю.Андропов?
— У нас ходили чутки, що Ю.Андропов буде генеральним секретарем, Д.Устинов — головою Ради міністрів, а Андрій Громико очолить Президію Верховної ради СРСР. Усі з дня на день чекали сесії Верховної ради, де оберуть А.Громика і призначать Д.Устинова. Але головою Президії обрали Ю.Андропова. А головою уряду залишився Микола Тихонов.
— Аркадій Вольський та інші люди з оточення Ю.Андропова писали, що в нього були великі реформаторські плани...
— Багато людей потім записали себе до його оточення. Не хочу називати прізвищ, але прийде така людина в приймальню: «Колю, я тут трохи посиджу?» І ще попросить замовити їй каву. І сидить годину, чашку цю в руках вертить. Люди ходять, бачать, що сидить, і думають, що її викликали, значить, близька людина. А Ю.Андропова в цей час і в кабінеті немає.
Щодо реформаторства, то Ю.Андропов, здається, був реформатором жорсткого типу. Закрутити тугіше гайки, а потім ще тугіше. Він завів новий порядок прийому секретарів обкомів. Хочеш поговорити — спочатку поговори з помічником Ю.Андропова Владимировим. Той повинен підготувати довідку про питання і стан справ у області. А в кого все було гладко? Замість розмови намічалося намилювання загривка. І секретарі обкомів, дізнавшись про новий порядок, розверталися і йшли.
— Він дійсно важко хворів з моменту обрання?
— Про хворі нирки Ю.Андропова було відомо давно. Але мені здавалося, що він страждає не на цю хворобу, а на виснаження. Ви б бачили його обід! Свіжі фрукти й півстакана кип’яченої води з лимоном. І все. У нього ні на що не було сил. Вийде з кабінету, насилу дійде до мене, поволі обернеться всім тілом і тихо говорить: «Я поїхав у лікарню».
— Після його смерті ви знову працювали з К.Черненком?
— Яка це робота! Він же був на порозі смерті. Було боляче на нього дивитися. Подихає киснем, когось прийме. Знову подихає. Його за роки роботи в ЦК двічі виносили з будівлі на ношах. А він повертався з лікарні й знову працював з ранку до ночі та безупинно палив.
Він на себе не звертав ніякої уваги. Років десять, якщо не більше, ходив з осені до весни в якійсь потертій синтетичній куртці. Я якось не витримав і кажу першому секретарю Татарського обкому Ф.Табеєву: «Фікряте, в тебе ж є в Казані хутряна фабрика. Знайди можливість, зшийте там дублянку Костянтину Устиновичу. Соромно дивитися, в чому він ходить!» Фікрят молодець, усе зробив. Але з першого дня після обрання К.Черненка було видно, що він не жилець.
— А хто, за вашими спостереженнями, просував партійними сходами Михайла Горбачова? Називали М.Суслова, Ю.Андропова, самого Л.Брежнєва...
— Його висунув І.Капітонов. В Івана Васильовича не було півтонів, тільки чорне й біле. Якщо йому не подобався секретар обкому, хоч який тямущий чоловік, усе одно І.Капітонов його зніме. А вже якщо подобався, то сидів на посаді 20 років або висувався на підвищення в Москву. А як секретар ставропольського крайкому М.Горбачов міг йому не подобатися? Він улещував усіх.
Приїжджаю я відпочивати в Кисловодськ, мене по чину зустрічає помічник М.Горбачова. У номері — ящик яблук і ящик винограду. Навіщо вони мені? «Так годиться», — відповідають. Я все роздавав іншим відпочивальникам, кому таких благ не передбачалося. Перед Новим роком усім потрібним людям у ЦК відправляли подарунок від М.Горбачова — скриньку з пляшкою вина і пляшкою коньяку, засипаними горіхами. І.Капітонов його до Москви й витягнув.
— З М.Горбачовим було важко працювати?
— Непросто. А вже з Раїсою Максимівною і поготів. Вона дзвонила кілька разів на день і детально розпитувала нас, секретарів. Де він, з ким зустрічається, вимагала негайно з ним з’єднати, хоч би що відбувалося в цей час у кабінеті.
Важко з нею було й під час підготовки офіційних заходів. Подзвонять зі служби протоколу і просять: «Перекажіть Раїсі Максимівні, що дружина французького президента Франсуа Міттерана буде сьогодні в Кремлі в синій сукні». Дзвоню, кажу їй. Вона переводить розмову на щось інше, а потім несподівано питає: «То в якій сукні буде мадам Міттеран?» І так кілька разів.
А стосовно стилю керівництва М.Горбачова наведу тільки один з багатьох прикладів. Чимало говорили і писали про те, що реакція Кремля на аварію в Чорнобилі була запізнілою. Так ось. Телеграму першого секретаря українського ЦК Володимира Щербицького отримав я. Там говорилося, що на атомній електростанції стався вибух. Була субота, М.Горбачов відпочивав. Турбувати його не дозволялося. Але, як при будь-якій події надзвичайної важливості, я негайно відправив телеграму В.Щербицького йому на дачу з фельд’єгерем. Той повертається і повідомляє, що віддав. Але М.Горбачов відпочивав, прикріплених не було, і пакет узяв кухар. Ніякої реакції немає. Потім виявилося, що пакет розкрили тільки наступного дня. Таке от було нове мислення...

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»