Радянській людині можна було легко знайти роботу хіба що в колонії
50 років тому, в 1956 році, партія та уряд з подивом дізналися, що в СРСР сотні тисяч людей упродовж місяців і років не можуть знайти роботу, тоді як у всіх підручниках написано, що останній безробітний у країні був працевлаштований у 1932 році. Історію соціалістичного безробіття за сприяння видавництва «Вагріус» вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
50 років тому, в 1956 році, партія та уряд з подивом дізналися, що в СРСР сотні тисяч людей упродовж місяців і років не можуть знайти роботу, тоді як у всіх підручниках написано, що останній безробітний у країні був працевлаштований у 1932 році. Історію соціалістичного безробіття за сприяння видавництва «Вагріус» вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Правильна думка зробилася для нас згубною»
Протягом своєї довгої історії Росія постійно чого-небудь потребувала. Постійно не вистачало порядку, регулярно — хліба або фахівців. Але зайві люди були завжди, і нестачі в них країна ніколи не мала. Найчастіше зайвими виявлялися носії крамольних думок. Але в міру промислового розвитку країни, зайвими регулярно ставали не запитані ринком робочі руки. І якщо до революції безробіття вважалося неприємним, але неминучим наслідком прогресу, то в державі диктатури пролетаріату представники класу-гегемона, котрі залишилися без роботи, були живим докором владі.
Тому щоразу, коли кількість безробітних починала різко зростати, партія та уряд гарячково намагалися поліпшити ситуацію.
Вперше це сталося на початку 1920-х, коли спостерігався масштабний розвал промисловості. Згодом більшовики наполегливо вселяли в уми версію про те, що заводи й фабрики зупинилися під час громадянської війни через труднощі з постачанням і фінансуванням. Але це була тільки частина правди. Більшість важливих для оборони підприємств, включаючи навіть авіаційні виробництва, продовжували працювати аж до закінчення війни. Добре що дореволюційні запаси були величезними. А тим, кому все-таки не вистачало сировини, нова влада допомагала, реквізуючи все необхідне, де тільки було можливо. Скорочувати виробництво почали тільки в 1921 році через відміну військових замовлень і брак грошей у змучених неврожаями, розверстками і податками селян.
Навряд чи не головну роль у підтримці підприємств у робочому стані відігравали їхні колишні керівники і власники, які пішли на співпрацю з комуністами. Більшість із них вважала, що жовтневий переворот і громадянська війна — важкі наслідки війни з Німеччиною і все це неминуче закінчиться. Про те, що все повинне повернутися на круги свої, свідчила й оголошена Володимиром Леніним нова економічна політика. Колишнім власникам стали передавати дрібні підприємства, і ДПУ в 1922 році доповідало ЦК, що на приватних виробництвах є сировина й організовано збут і, хоча трапляються спроби експлуатації трудящих, зароблене виплачується регулярно й робітники задоволені.
Влада декларувала намір зробити наступний крок — передати в концесію, практично у власність на обумовлену кількість років, великі заводи, фабрики, шахти й рудники. Але на ділі майже всі заявки на концесії надовго застрявали в різних інстанціях, а позитивну відповідь одержували одиниці з багатьох тисяч прохачів. Тож для всіх стало очевидним, що радянська влада не збирається розлучатися з командними висотами в промисловості.
Відносини колишніх власників із радвладою виявилися зіпсованими назавжди. «Этот подход нам причинил неисчислимые бедствия, — писав у березні 1923 року голова ДПУ Фелікс Дзержинський наркомвійськмору Льву Троцькому про обіцянку здати всі заводи в конце-сії. — Он дезорганизовал всю нашу советскую промышленность, организуя против нее всех бывших владельцев и их сотни тысяч приказчиков, заполняющих раньше наши главки, а теперь тресты и синдикаты. Верная мысль, неверно пользуемая, сделалась для нас гибельной». (Тут і далі синтаксис, семантичні та стилістичні особливості документів збережено. — Прим. ред.)
Нічого особливого несправджені власники не робили. Вони просто не робили нічого, що допомогло б упоратися з фінансовими, постачальницькими й іншими проблемами підприємств. Затримки зарплати з регулярних стали хронічними, а інфляція знецінювала будь-які заробітки ще до того, як працівники встигали їх отримати. В усій країні почалися страйки з вимогами збільшити тарифи й виплатити належні їм гроші. У відповідь місцеві й центральні власті почали звільняти робітників і заморожувати роботу нерентабельних підприємств до кращих часів.
«Рост безработицы, — доповідало в грудні 1922 года ДПУ, — начинает становиться угрожающим: губернии, насчитывающие в ноябре 10—11 тыс. безработных и исчисляющиеся лишь единицами, в декабре уже не составляют редкости. В обеих же столицах количество безработных исчисляется многими десятками тысяч».
«Безробіття матиме важкий характер»
Протягом 1923 року криза розросталася і захоплювала нові губернії та підприємства. Події в країні відображали війну за власність. Колишні власники вважали, що під тиском невдоволених пролетарів більшовики підуть на здавання заводів і фабрик, що зупинилися, в оренду. «Саботаж администрации, — констатувало ДПУ в червні 1923 року, — отмечается в Электротресте слабых токов (спецы умышленно заключают невыгодные сделки), в Пензенской губ. (администрация маслобойного завода умышленно понижает производительность с целью сдачи его в аренду, хотя недавно затратила громадные средства на его оборудование), в Томской губ. (рудоуправление умышленно задерживает выдачу рабочим вещфонда, дабы вызвать волнение среди рабочих)».
Але далеко не скрізь їм вдавалося зламати опір більшовиків. У Вітебській губернії, наприклад, не працювало 60% заводів і фабрик, але місцеві власті виставляли такі умови передавання в оренду, що жоден підприємець при повному розумі не міг на них погодитись. У результаті людей, котрі втратили роботу, ставало більше день у день. У Москві й Петрограді до літа 1923 року налічувалося вже по 100 тис. безробітних. Але й це була далеко не межа.
Восени того ж року в селах знову почався голод, і селяни всієї країни від Карелії до Середньої Азії кинулися шукати порятунок у містах. Вони обсідали біржі праці, але роботи не було. Звільнення робітників тривали, і з різних місць до Москви потоком ішли повідомлення про катастрофічне зростання безробіття і тяжке становище безробітних: «На учете в Грозненской бирже труда 8000 безработных и еще столько же не зарегистрированных, превратившихся в бродяг, ютящихся в развалинах... В Грузии, среди безработных Батума, отмечено много самоубийств».
У травні 1924 року у звіті ОДПУ про становище в країні говорилося: «Рост безработицы обусловливается главным образом притоком безработных из деревни. Однако немаловажной причиной его продолжает являться и сокращение промышленности. На Урале проведено значительное сокращение штатов на металлозаводах... Предполагается сокращение на ижевских заводах; проведено сокращение на морзаводе в Крыму (до 600 человек) и на онегзаводе Карелии. Предполагается закрыть Луньевские и Устинские копи, и уволено дополнительно 900 рабочих Челябкопей (Урал). На нефтезаводах сокращено 25% рабочих и предполагается еще 50%. Сильное сокращение проведено в лесной промышленности».
В абсолютних цифрах усе виглядало ще гірше. У Білорусії на 9 тис. робітників припадало 25 тис. пролетарів, котрі не мали роботи. У багатьох губерніях чисельність безробітних зростала на 15—20% у місяць. Але лише після того, як безробітні почали масові акції протесту, в Кремлі всерйоз занепокоїлися цією проблемою. «Особенно серьезный характер, — повідомляло ОДПУ в травні 1924 року, — носило волнение безработных в Одессе в связи с самоубийством одного безработного. Возбужденная видом самоубийцы (сбросившегося со 2-го этажа здания биржи труда) толпа организовала демонстрацию протеста при участии 4000 безработных».
Політбюро створило комісію, яка регулярно пропонувала різноманітні варіанти боротьби з безробіттям. Підсумковий, прийнятий у липні 1924 року, вирізнявся винятковим цинізмом: «Принимая во внимание, что безработица будет носить тяжелый характер, а также возможность нового притока безработных из деревень в связи с неурожаем... должна быть немедленно произведена конкретная реальная чистка состава зарегистрированных по всему Союзу со снятием бесстажных и малоценных элементов, ищущих пособий, а не работы (не менее 30—25% зарегистрированных)». Тим же рішенням найвищий політичний орган країни встановлював нові правила реєстрації, за якими роботу могли отримати не всі, а лише ті, в кого була кваліфікація і налічувалося не менше 6—7 років стажу. Але головним було те, що реєстрація на біржі праці більше не вела до виплат будь-яких допомог.
До кінця серпня вказівки партії були втілені в життя, і в Ленінграді зі 140 тис. безробітних на біржі було «вичищено» 95 тис. Хоча, як відзначало ОДПУ, «кількість фактичних безробітних збільшувалася». До робітників і збіглих у міста селян додалися нові зайві люди — демобілізовані червоноармійці та їхні командири.
Більшовицьким керівникам, відповідальним за економіку, до яких належав голова Вищої ради народного господарства й одночасно голова ОДПУ Ф.Дзержинський, було очевидно, що справитися з безробіттям можна лише одним способом — зростанням виробництва. Але кошти приватників та іноземців залучати як і раніше не хотілось. А власних — або не вистачало, або вони витрачалися в дивний навіть для Ф.Дзержинського спосіб.
«В области промышленной, — писав він Йосипу Сталіну в липні 1924 року, — необходимо быстрым темпом расширить производство и значительно удешевить в производстве и торговле не только предметы широкого потребления, но и топливо, металл и основное сырье... Необходимо запретить писать в наших газетах небылицы о наших успехах, необходимо запретить заниматься учеными и волокитными опровержениями того, что ясно каждому, а именно, что мы мало производим и много потребляем...
Кроме того, нам необходимо пересмотреть расходы на Красную армию. Они нам непосильны, они нас экономически подрезают и они при всей своей (относительной, конечно) огромности — не дают для обороны того, что следовало бы. У нас на технику идет очень мало, большая часть сметы проживается, хотя войска у нас сейчас очень мало, судя хотя бы по Москве, где трудно из-за отсутствия достаточного количества строевых устроить даже парад».
«Серед безробітних виникли погромні настрої»
До 1925 року безробіття перейшло в розряд хронічних проблем. Госпоргани пропонували налагодити перепідготовку безробітних. Але ВРНГ насилу погодилася прийняти на свої підприємства в усій країні тільки 20 тис. перенавчених робітників. У країні ж, за неофіційними даними, налічувалося до 10 млн безробітних. У результаті вся тяжкість спілкування з натовпами голодних і знедолених людей лягла на співробітників бірж праці.
У зведеннях подій і оглядах стану справ у країні з’явилися постійні розділи: «Виступи безробітних» і «Ексцеси на біржах праці», де фіксувалися випадки погромів бірж і побиття їхніх співробітників. Правда, далеко не завжди реєстратори й керівники бірж були безневинними жертвами народного гніву. Вакансії, що з’являлися, пропонувалися родичам, знайомим, тим, хто давав хабарі, жінкам, котрі, як мовиться в доповідях, «погоджувалися на статеве співжиття». А тим, хто на злягання не погоджувався, в Москві могли запропонувати відправитися на Цвєтной бульвар, а в Пітері — на Лиговку, де збиралися повії.
В СРСР було важко знайти місто, де безробітні хоча б раз не розгромили біржу праці. Але в Мінську це робили з якоюсь завидною регулярністю. Там, до речі, від безробітних дісталося й високопоставленому урядовцю — наркому праці республіки. «Настроение безработных по Белоруссии, — наголошувалося в доповіді ОДПУ в червні 1925 року, — все время отмечается как крайне возбужденное; за последнее время среди безработных создались определенно погромные настроения, были призывы громить учреждения, избивать работников Наркомтруда и грабить магазины; особенно сильны антисоветские настроения.
30 мая в связи с незначительной задержкой выдачи пособия толпа безработных г.Минска ворвалась в кабинет наркома труда, явившийся председатель Совнаркома тов. Адамович не мог успокоить безработных. На следующий день толпа безработных, ввиду непосылки на работы вопреки обещаниям, пыталась избить наркома труда; последний еле скрылся в здании Совнаркома, причем за ним следовала громадная толпа».
Демобілізовані червоні командири, котрі залишилися без засобів для існування, теж нерідко вдавалися до сили або погроз. «Нервное настроение среди демобилизованного комсостава, — констатувало ОДПУ в листопаді 1926 ркоу, — нашло свое выражение в выступлениях, имевших место в Киеве и Одессе.
В Киеве на военной секции горсовета, где собралось до 150 бывших командиров, выступавшие (бывший начштабдив и др.) в резкой форме критиковали деятельность местных органов по освобождению 3% штатных мест, забронированных для комсостава, и отказ принимать на работу не знающих украинского языка и угрожали посылкой делегации к Ворошилову, в Харьков и Москву... В адрес Одесского окрика (окружного исполнительного комитета. — Прим. ред.) поступили анонимные письма, подписанные «конспиративным штабом повстанкома демобилизованных высшего, среднего, младшего и красноармейского состава Одесского гарнизона», которые угрожали расправой властям, если в ближайшие дни безработные не будут устроены на работу. Повстанком указывает также на связи с иногородними организациями демобилизованных и войсками, стоящими под ружьем».
Як правило, безробітним давали випустити пару, а потім арештовували найактивніших агітаторів і призвідників. Здавалося, ця морока тягтиметься нескінченно. Але кошти на індустріалізацію вирішили знайти, віднявши останнє в селян і в тих громадян СРСР, які якимсь дивом зберегли залишки колишнього добробуту.
З появою в країні великих будівництв безробіття стало неухильно знижуватися. А після того, як запровадили паспортну систему, колгоспники залишилися без документів і були намертво прив’язані до землі. Тепер уже натовпи вербувальників шукали й не знаходили людей для північних лісоповалів і далеких рудників. Але ці вакансії почали заповнювати зеками, серед яких нерідко опинялися соціально шкідливі елементи — дармоїди, котрі відмовлялися від запропонованої роботи.
У 1932 році радянська преса оголосила, що в країні не залишилося жодного безробітного. Але вони знову з’явилися майже через чверть століття.
«З нами може вийти негарна історія»
Сила-силенна незатребуваних робочих рук знову стала результатом рішень, наслідки яких оцінити ніхто не спромігся. Невгамовний реформатор Микита Хрущов практично одночасно затіяв масові амністії, скорочення армії та реорганізацію апарату управління. Природно, найважче було влаштуватися на роботу колишнім в’язням, але не тільки вони опинилися у важкому становищі.
До середини 1956 року до найвищих органів влади країни пішов потік листів із проханнями про допомогу. Тільки в Президію Верховної ради СРСР щомісячно надходило до 4 тис. листів від зголоднілих і знедолених громадян.
«Самостоятельно трудоустроиться совершенно невозможно, — йшлося в одному з них.— Продолжительное время моим трудоустройством занимается отдел кадров исполкома Моссовета, но пока безрезультатно. Затянувшаяся почти 10-месячная безработица совершенно измотала меня и выбила из сил и из моих более чем скудных средств. Я распродал все, что только можно было из носильных, домашних и др. вещей, включая белье, пальто жены и др. По уши в долгах, мне необходима работа, чтобы я мог прокормить свою семью, состоящую из 4-х человек, из них 2 несовершеннолетние школьницы — 9 и 16 лет, чтобы мои дети не голодали и имели скромный кусок хлеба».
«Мы решили обратиться к вам, просим помочь нашей просьбе и также просим простить нас за то, что мы вас беспокоим, — писали якісь сестри Галактіонови.— Наша мама работала на Свердловском заводе РТИ 14 лет в качестве машиниста компрессоров и была уволена 17 ноября 1955 г. Просим помочь в устройстве нашей мамы на работу. Но вот идет уже 6-й месяц, а результатов нет никаких, в настоящее время нам не в силах становится жить. Наша мама за это время продала все свои последние вещи, которые были нажиты долгие годы, для того, чтобы прокормить нас... Мы вынуждены бросить учебу, но нам этого не хочется, так как наша мама безграмотная, а нам хочется быть образованными, чтобы впоследствии быть полезными строителями коммунизма и отблагодарить наше правительство за то, что нам дали образование. Как нам быть?»
«Мой отец Леонтьев Иван Плеханович в 1955 году работал уполномоченным заготовок СССР в Ибресинском р-не Чувашской АССР, за что имеет две благодарности за хорошую работу. В связи с упразднением уполминзага мой отец до сего времени находится без работы. Он был несколько раз в Чебоксарах в обкоме партии, а также и в настоящее время находятся в Чебоксарах, но обком партии до сих пор не предоставляет ему работу. Семья наша состоит из 5 человек... Продать у нас нечего, у меня нет даже зимнего пальто и валенок, я всю зиму ходила в демисезонном пальто и резиновых сапогах. В настоящее время мы сидим без копейки денег... Я Вас очень прошу, помогите моему отцу в устройстве на работу, иначе с нами может получиться нехорошая история».
Так само, як і в 1920-х, залишалися без роботи звільнені в запас командири: «Прошло времени более 2 месяцев, а мои десятикратные попытки получить себе работу до сих пор никаких результатов не дали, а сейчас у меня отпали всякие надежды на получение работы, исходя из следующего: при приеме меня военкомом г.Грайворона подполковником тов. Уситниковым им было заявлено мне следующее: «Зачем вы сюда приехали?»
За далеко не повними даними, зібраними МВС, у деяких містах РРФСР рівень безробіття виявився нітрохи не нижчим за той, що був у 1920-і. Наприклад, у містах Краснодарського краю налічувалося 22 тис. безробітних. А в цілому по країні маялася без роботи не одна сотня тисяч чоловік.
М.Хрущову довелося хапатися за проекти будівництва великих об’єктів, знову нітрохи не турбуючись про наслідки. Наприклад, у тому ж 1956 році він збирався почати будівництво атомної електростанції в безпосередній близькості від Москви. Найкращим місцем для застосування сил демобілізованих солдатів перший секретар ЦК КПРС визнав нові цілинні землі. Але цих заходів виявилося зовсім недостатньо, довелося піти на скорочення робочого тижня і введення додаткового вихідного дня. Економісти всього світу дивувалися, дізнавшись про заходи радянського уряду, що різко знизили продуктивність праці на одного працівника. Вони просто не підозрювали про існування в СРСР безробіття.
Врешті-решт безробіття зробили прихованим і від самого радянського народу. З 1970-х будь-який громадянин міг без зусиль знайти роботу, де, не вдаривши палець об палець, одержував би стерпну зарплату. Як мовилося в популярному тоді анекдоті, «люди вдають, що працюють, а держава вдає, що їм платить». Але й цей непродуманий до кінця експеримент влади над економікою та ринком праці закінчився крахом. Цього разу — крахом самої влади.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!