Інтуристи, що зважилися заглянути в СРСР, стикалися з найтемнішими сторонами дійсності
У пору літніх відпусток європейська преса «кишить» статтями про варварів з Росії. І справа не в поведінці росіян, манери яких мало відрізняються від більшості німців і меншості англійців. Просто уявлення росіян про себе (як, до речі, українців і білорусів, яких на Заході часто ототожнюють як представників однієї «совково-слов’янської нації». — Прим. «ЗіБ») відрізняються від уявлення про них решти світу. Витоки відмінностей вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
У пору літніх відпусток європейська преса «кишить» статтями про варварів з Росії. І справа не в поведінці росіян, манери яких мало відрізняються від більшості німців і меншості англійців. Просто уявлення росіян про себе (як, до речі, українців і білорусів, яких на Заході часто ототожнюють як представників однієї «совково-слов’янської нації». — Прим. «ЗіБ») відрізняються від уявлення про них решти світу. Витоки відмінностей вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
Ті, що найбільше люблять дітей
Як не намагалися більшовики «вивітрити» релігійний дурман зі свідомості радянських людей, знищити віру в те, що Русь — свята, а народ, що її населяє, — богоносець, у них так нічого й не вийшло. А значить, кожен росіянин у більшій чи меншій мірі вірить, що вони найчесніші, найпрацелюбніші, найгостинніші, найбільше люблять дітей.
ідсвідомості росіян міцно закріпилося уявлення про іноземців як істот порочних, яке вводилося століттями церквою і державою. Отже, будь-яка критика з їхнього боку, як правило, викликає болісну реакцію.
Але, хоч як сумно це визнавати, з боку далеко не завжди видно все у спотвореному світлі. Біда лише в тому, що такі спостереження після публікації їх за межами Росії перетворюються на міцні уявлення про національний характер росіян, які залишаються незмінними протягом століть.
Візьмемо, наприклад, любов до дітей і турботу про батьків. Спробуй хто-небудь скажи, що росіяни наплювацьки ставляться до дітей та старших, як він опиниться у списках ворогів Росії або антипатріотів, залежно від громадянства. Але ж тому існувало немало підтверджень, спостерігати які іноземці могли не одне сторіччя. Про те, як селянських дітей віддавали назавжди «в люди», живописала російська класика. Власне, в XIX ст. те саме відбувалося і в інших країнах, які вважалися цивілізованими. Але в нас процес позбавлення від зайвих ротів доходив до крайнощів: подібно селянам поводилися представники привілейованого стану — дворянства, що підтверджує велика кількість свідчень у вітчизняних і зарубіжних мемуарах.
В епоху Миколи I, коли Росія перетворилася на одну велику казарму, найкращим початком кар’єри для дворянських недорослів вважався вступ до кадетського корпусу. І тому батьки докладали максимум зусиль для влаштування синів, як казали тоді, у військове навчання. Передавши дітей у руки держави, переважна більшість дворян вважала свою місію з виховання дітей виконаною. За роки навчання в корпусі більшість кадетів жодного разу не бачила батьків і жодного разу не виїжджала у відпустку в рідні маєтки, оскільки їхні матері й батьки не бажали витрачатися на довгу дорогу.
Але й це дивувало не найбільше. Далеко не всім хлопцям навчання в корпусі було під силу. Деякі не опановували вельми серйозний курс наук, інші не витримували безжальної муштри й тілесних покарань. За правилами, таких кадетів повинні були відправляти додому. Але у відповідь на листи від корпусного начальства з проханням приїхати за нащадком дворянські сім’ї в переважній більшості випадків відмовлялися від дітей, «залишаючи їхню долю на благорозсуд начальників, які були опікунами».
На практиці це означало, що кадетів старшого віку, які відставали в навчанні, відправляли в армію юнкерами з правом отримання звання офіцера через встановлений законом термін. А тих, хто відрізнявся зухвалістю, здавали в полки рядовими й відправляли на Кавказ або в Середню Азію, де небагато з них доживали до переводу в юнкери.
Чи варто дивуватися з того, що діти відплачували батькам сторицею і не зустрічалися з ними більше ніколи. А в рідні місця приїжджали лише після відставки або вступаючи в права успадкування. Отже, Івани, які не пам’ятали рідні, мали не тільки низьке, а й цілком шляхетне походження. І ця національна риса, ображайся чи ні, не була таємницею для іноземців.
Найпрацьовитіші
Чесність і працьовитість росіян також нерідко не витримували зіткнення з іноземним тестуванням. Спокон віків сибірське вершкове масло, яке охоче купували в Європі, перед доставкою покупцям обов’язково перепаковували. Ні для кого не було таємницею, що російські купці нерідко для ваги вкладали в бочонки з маслом важкі камені. Причому й після революції практично нічого не змінилося.
У 1930 році намітилося значне зниження обсягів радянського експорту. Головною причиною спаду, звичайно, була світова економічна криза. Але навіть не дуже обізнані з тонкощами зовнішньої торгівлі радянські чиновники з часів громадянської війни пам’ятали, що в найважчі часи зростає попит на предмети розкоші та делікатеси. А тут іноземні фірми категорично відмовлялися брати чорну ікру. Вся радянська торгівля цим делікатесом відбувалася тоді через Берлін, де існувало велике радянське торгпредство. Зі звітів його відповідальних співробітників випливає вражаючий факт — 38% ікри, що доставлялася в Німеччину, відбраковували через те, що в бочки та банки для ваги та об’єму додавали мул.
Скориставшись моментом, зовнішторговці склали цілий список радянських експортних товарів, які іноземці або не купували через низьку якість, або погоджувалися брати за цінами, значно нижчими за ринкові. Російський експорт, як заведено, був переважно сировинним, але й експортні товари радянської промисловості не витримували ніякої критики.
Наприклад, російські сірники, які, як планували в Москві, мали витіснити з ринку шведські, були найтоншими у світі і найлегше ламалися, мали найменші сірчані голівки, і тому далеко не кожна з них запалювалась. Отже, продавали їх за цінами, нижчими за собівартість, аби звільнити склади й отримати хоч яку-небудь валюту.
Нарікання були навіть на якість гасу, яким славилася дореволюційна Росія. На експорт також відправляли кисле грузинське вино і скипидар, який псувався через упакування в залізні бочки замість дерев’яних. Список можна було продовжувати до безкінечності. Достатньо сказати, що єдиним радянським експортним товаром, до якості якого претензій не пред’являлося, була сира нафта.
Звичайно, були ухвалені відповідні рішення, а в існуючому в 1930-і роки Всесоюзному зовнішньоторговельному музеї відкрили дошку ганьби — стенд товарів, знятих з експорту. Проте до самої війни він ніколи не порожнів. І на Заході твердо засвоїли, що «зроблено в Росії» та «якість» — дві несумісні речі.
Найобов’язковіші
У ті ж 1930-і взялися за організацію масового іноземного туризму в СРСР. І треба визнати, що це завдало престижу країни й народу втрат, які неможливо було відшкодувати отриманою валютною виручкою. Ті, хто зважився на екстремальну подорож по Союзу, раз і назавжди засвоїли, що в Росії ніхто не знає, що таке акуратність і точне виконання зобов’язань.
Так, у 1932 році англійське представництво «Інтуристу» продало чималу кількість турів охочим побачити російську старовину, великі будівництва соціалізму або здійснити подорож до екзотичної Середньої Азії. Проте пароплави, на яких туристи мали відправитися в Ленінград 7 і 14 травня, до Англії просто не прибули. А дата виходу наступного судна «Дзержинський» переносилася кілька разів. Спочатку було повідомлено, що воно відходить 25 травня, потім — «приблизно 21 травня».
Глава представництва Михайлов писав у Москву:
«Чим керувалася Балт. контора Радторгфлоту при зміні початкового розкладу, ми не знаємо. Але те, що це завдало великих збитків і великих неприємностей — поза сумнівом. На жаль, ці неприємності і збитки не обмежуються тільки травнем; мабуть, вони поширюватимуться на все літо, бо ми з перших же днів поточного сезону не змогли виконати взятих на себе зобов’язань щодо відправлення суден. Слід мати на увазі, що під час переговорів з агентствами ми їх запевняли, що відправлення суден обов’язково відбуватиметься в зазначені терміни... З відходом 1-го судна ми змушені зізнатися, що обіцянку не виконали. По-дружньому до нас налаштовані агентства були дуже обурені цим; налаштовані скептично відповідним чином усміхалися й говорили, що цього чекали. У будь-якому разі, недовіра до нашої роботи вже встановилася міцно, і при розмовах з відвідувачами агентства кожного разу заявляти, що за дату початку туру, яка пов’язана з відходом суден з Лондона або Ленінграда, вони не відповідають. А це означає втрату туриста, оскільки він, як правило, пов’язаний із жорсткими термінами своєї відпустки».
Але на цьому випробування тих, хто все ж таки не облишив екстравагантну ідею з’їздити на батьківщину соціалізму, не закінчувалися. У поїздах люкс, які возили інтуристів у Середню Азію, не було вагонів-ресторанів. Причому не зі злим умислом, а тому що їх включили в план виготовлення після того, як було продано тури. Не краще йшли справи і з готелями. Їхнє будівництво було включене в план, але забезпечити будматеріалами нові інтуристівські готелі не змогли. Отже, зарубіжних гостей розташовували в занепалих дореволюційних готелях разом з відповідальними й не дуже радянськими працівниками.
Таке сусідство мало принести інтуристам багато нових і невідомих раніше відчуттів. Наприклад, у 1931 році співробітники ОГПУ розслідували випадок стрілянини в готелі на Каланчівці в Москві. Як з’ясувалося, її влаштували відповідпрацівники, що перепили , але справу спустили на гальмах, оскільки завдяки щасливому випадку ніхто з інтуристів і радгромадян не постраждав.
Не менш яскраве враження було в туристів і від цін. 27 травня 1932 року московська англомовна газета Moscow Daily News повідомляла: «20 квітня об 11 годині ранку Джон Бернгард, американець, зареєструвався як «валютний відвідувач» у готелі «Національ» в Охотному ряду. Через 31 годину, о шостій годині ранку наступного дня, щоб бути точним, коли він був готовий до від’їзду, йому пред’явили рахунок на 30 доларів і 70 центів. Одним словом, привілей бути гостем готелю «Національ» коштував один долар за годину. В листі зі скаргою, адресованою Moscow Daily News, Бернгард заявив, що за свої гроші нічого не отримав, крім доставки 71 кг багажу зі станції в готель і чашки кави».
Враховуючи, що в перерахунку за офіційним курсом ця сума перевищувала середню місячну зарплату робітника, розгнівалась навіть Московська робітничо-селянська інспекція. Але керівництво готелю послалося на дорожнечу перевезення вантажів, і гроші американцю так і не повернули.
Найетичніші
Але якщо під час візитів у СРСР негативне враження про росіян і російський характер складалося лише в окремих іноземних громадян, то під час воєн можливість зрозуміти загадкову російську душу мали цілі народи. Напевно, найнезабутніші враження залишилися в переможених у 1945 році німців. Оговтавшись після того, як на них зігнали всю злість, що накопичилася за роки війни, вони виявили, що окупаційна радвлада прагне налагодити життя в німецьких містах і селах і в міру сил борються з насильством і грабежами, які вже до серпня 1945 року стали досить рідкісним явищем.
Але з пияцтвом серед радянських військовослужбовців зробити що-небудь було набагато важче. На подив німців і жах командування, радянські солдати пили все, що потрапляло під руку, починаючи з пива і закінчуючи метиловим спиртом і спиртовмісними сурогатами. За кількістю смертей серед солдатів окупаційних військ отруєння спиртом займали друге місце після вибухів під час розмінувань.
Причому вмирали як рядові солдати, які не могли розрізнити отруйний метиловий і питний етиловий спирт, так і офіцери, які все-таки мали про цю різницю знати. Але багато хто з них був твердо переконаний, що метиловий спирт, проварений із шоколадом, втрачає шкідливі властивості і придатний до вживання.
В архівах радянської військової адміністрації землі Саксонія зберігся звіт про те, як команда на чолі зі старшим лейтенантом Поліщуком, яка охороняла завод «Фрідріхфольд» у Шварценберзі, знайшла на території двохсотлітрову бочку метилового спирту. Проваривши його з шоколадом і випивши, одинадцять бійців, з командиром включно, померли тієї ж ночі.
Ті, хто пив більш якісні напої, справляли на німців не менше враження. Про подвиги одного з них, замполіта комендатури Шварценберга майора Олександра Ханенка, який зобов’язаний був пильно стежити за моральним обличчям підлеглих, вищому начальству доповідали так:
«Майор Ханенко 26.07.45 р. увечері в їдальні напився п’яним, почав приставати до німкені, йому дорікнув у цьому інспектор комендатури капітан Єфимов, Ханенко вступив у бійку і був побитий капітаном Єфимовим.
29.07.45 р. Ханенко у стані сп’яніння о 2 годині ночі зайшов у комендатуру і почав з погрозами приставати до німкені-телефоністки, примушуючи її до співжиття. Німкеня втекла на другий поверх, до офіцерського гуртожитку. Ханенко вчинив бешкет, розбудив офіцерів і був повторно побитий тим же капітаном Єфимовим.
30.07.45 р. Ханенко разом із підлеглим лейтен. Кадировим напився п’яним і пішов у літній німецький сад на танці. Лейтенант Кадиров, будучи до безтями п’яним, нагидив у театрі, нагнав жаху й був підібраний черговою автомашиною поліції».
Звичайно, можна вважати це окремими й нетиповими випадками. Але в пам’яті німців залишилися саме вони. І тому навряд чи варто ображатися, коли на основі таких спогадів робляться неприємні узагальнення. Врешті-решт, якщо ми вважаємо себе людьми широкої душі і розуміємо, звідки беруться стереотипи про росіян, можливо, варто пробачити тих, хто помиляється. Або продовжувати ображатися, якщо узагальнення справедливі.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!