Під приводом порятунку майна від ворога заводи й фабрики нерідко реквізувалися в їхніх власників
65 років тому, в червні — липні 1941 року, в Москві було створено раду з евакуації при Раднаркомі СРСР. Проведену ним роботу прийнято вважати унікальним випадком переміщення на схід країни сотень підприємств і мільйонів людей. Проте під час Першої світової війни в Росії також проводилася евакуація фабрик, заводів і майстерень із західних і північно-західних прифронтових губерній. А кількість евакуйованих у 1914—1916 роках небагато чим відрізнялася від того, що було в 1941 році. Правда, практично ніяких уроків з гіркого досвіду першої російської евакуації винесено не було.
Втеча «юбер аллес»
До 1914 року слово «евакуація» мало одне-єдине значення. Так називали вивезення поранених у тил армії, а потім у більш віддалені від лінії фронту госпіталі й лазарети.
Називати так втечу мирного населення від ворожих військ, а тим більше вивезення цілих заводів ні філологам, ні військовим теоретикам не спадало на думку. Перш за все тому, що відхід населення від наступаючого противника був саме втечею — і не чим іншим. Людей підганяв страх, а полководці небезпідставно вважали, що на обезлюднілій, а ще краще на випаленій землі ворожі солдати зазнаватимуть голоду та холоду й тому гірше воюватимуть.
Найбільшою втечею населення в XIX ст. вважався відхід мусульман із займаних російськими військами під час війни 1877—1878 років провінцій Оттоманської імперії. Правда, боялися турки головним чином не російських військ, а болгар, греків та інших християнських підданих турецького султана, які, звільнившись від його влади, могли зігнати багатовікові образи на сусідах-мусульманах. Але й цей відхід не мав нічого спільного зі спланованими евакуаціями пізніших часів.
Стихійним залишався відхід населення подалі від місць боїв і на початку Першої світової війни. Головною рушійною силою, що змушувала зніматися з місць сотні тисяч людей, зазвичай був страх. Французи дуже добре пам’ятали події франко-прусської війни 1870 — 1871 років — насильство, грабежі й руйнування німцями об’єктів, що не мали стосунку до війни.
І тому при наближенні німецьких військ у 1914 році нерідко знімалися з обжитих місць цілими селами й містечками, намагаючись вивезти з собою все добро і домашню живність.
У Росії над ними злегка іронізували та вважали, що громадяни союзної держави перебільшують небезпеку, яка виходить від представників однієї з найцивілізованіших націй світу. Росіяни також вважали ексцеси минулого звичайними витратами війни. Проте досить швидко виявилося, що страх французів був не так уже сильно перебільшеним. Німецькі звірства на окупованих територіях почалися знов, і все, що французи не встигли вивезти, розглядалося як трофей. Зокрема й мирне населення.
«Із запровадженням загальної військової повинності, — писав російський військовий теоретик А.Свєчин,— при тому напруженні, якого досягла війна в 1914—1918 роках, доводилося розглядати все доросле працездатне населення ворожої країни як елемент ворожої сили, брати його на облік при окупації та при евакуації країни прирівнювати його до військовополонених і забирати з собою. Так чинили німці у Франції під час світової війни. У покинутих ними районах вони залишали тільки зайві роти, а не робочі руки. Росіяни втратили можливість зробити це в Східній Пруссії».
Самі німці так же панічно боялися росіян, які в 1914 році ввійшли до Східної Пруссії. І швидко пішли в глибину «рейху» зі всіма дітьми, домочадцями й добром. «У серпні 1914 року, — констатував професор А.Свєчин, — хвиля 800000 німців-біженців, викликана нашестям росіян в окремі повіти Східної Пруссії, сильно ускладнила маневрування німецьких військ. Тоді як 400000 біженців з їхнім добром, возами і худобою захаращували східнопрусські дороги, 400000 біженців переправилися вже за Віслу; голова їх прибула в Берлін, заполонила вокзали і справляла надзвичайно важке враження. Якби наступ росіян ще трохи розвинувся, потік біженців загрожував би розтрощити всю німецьку організованість і зробити Німеччину беззахисною».
Проте російські армії не змогли скористатися цією можливістю і були незабаром відкинуті назад. Через лічені тижні довелося думати вже про евакуацію російських підданих, фабрик і майстернь у глиб імперії. І, як водиться, росіяни знайшли у справі порятунку трудящої сили і засобів виробництва свій, виключно «російський шлях».
Відхід по-військовому
Те, що робила російська військова й цивільна влада, дуже дивувало стратегів і аналітиків по інший бік фронту. Німці зовсім не могли зрозуміти, навіщо противник висилає з прифронтових районів єврейське населення.
«Вже в 1914 році, — писав, підбиваючи підсумки війни, німецький економіст Р.Клаус, — військова влада вислала частину єврейського населення із західної Польщі: в лютому 1915-го в одній Варшаві налічувалося 40000 євреїв, висланих із Жирардова, Сохачева й інших місць; вони мали за кілька годин покинути свої житла й могли взяти з собою лише дещо з майна... Серед біженців панувала неймовірна нужда. Хвиля біженців становила небезпеку для всієї країни, оскільки вони несли з собою заразу та хвороби, які набували значного поширення при подібному переселенні народів і тих антисанітарних умовах, у яких воно відбувалося».
Німці були б здивовані значно більше, якби дізналися про те, що стало поштовхом для ухвалення рішення про висилання євреїв. Генерал П.Курлов, котрий служив у той час генерал-губернатором прибалтійських губерній, згадував про те, що розповідали йому в ставці про причини, які спонукали головнокомандувача російської армії великого князя Миколу Миколайовича розпорядитися про депортацію євреїв: «Підставою розпорядження про поголовне виселення євреїв стало винищування германцями невеликого нашого загону поблизу Шавлів: вони наздогнали загін зненацька, що й було віднесено на рахунок шпигунства з боку євреїв. На моє зауваження, що я зрозумів би найкрутіші заходи на місці, але не можу собі уявити, чому цей випадок повинен лягати незаслуженим тягарем на ні в чому не повинне єврейське населення цілої губернії, — генерал Янушкевич, посилаючись на крайнє роздратування великого князя тим, що сталося, і моїми повторними телеграмами, не взяв на себе клопіт нової доповіді верховному головнокомандувачу».
Недоладність розпорядження була очевидна навіть для сповненого вірнопідданських почуттів генерала П.Курлова: «Курляндська губернія входила до смуги єврейської осілості. Постачання госпіталів та інших військових установ, а так само і вся торгівля були в руках євреїв. У місцевих лазаретах працювала значна кількість єврейських лікарів. Поголовне виселення викликало припинення життя в губернії, і всі члени комісії одноголосно проти нього повстали. Про все вищевикладене я доніс у ставку, додавши, що масове виселення неможливе до того ж і за недостатністю вагонів, а тому я клопотав про проведення евакуації поступово, залишаючи тих, перебування яких я вважав би необхідним для справи. У відповідь я отримав підтвердження про неухильне виконання відданого наказу під страхом найсуворішої відповідальності».
Та все ж найсумніші наслідки ця насильна евакуація мала для промисловості західних губерній. Чимала кількість підприємств зупинилася через відсутність робочих рук, адже переважну більшість працівників на них становили євреї. Тому рішення про евакуацію спорожнілих фабрик і майстерень виглядало цілком логічним. Ось тільки виконувалося воно з урахуванням інтересів підприємців-патріотів.
У 1915 році вони об’єднали свої зусилля з мобілізації приватної промисловості на загальнодержавну справу захисту Батьківщини і створили військово-промислові комітети (ВПК). І саме під наглядом ВПК почалася евакуація промисловості західних губерній. На словах, як водиться, все виглядало чудово.
Голова евакуаційного відділу Московського ВПК І.Олов’янишников писав: «У довгому ряді змін і порушень, унесених світовою війною в перебіг державного і народного господарювання, одним із явищ, на вирішення якого звернуто увагу уряду, є евакуація із місцевостей, які загрожують військовими діями, промислових підприємств, установ і майна. Одноманітність потреб воюючих сторін сама вказує, якого роду майно підлягає евакуації: все, що працює на оборону держави безпосередньо, що може бути використане або пристосоване для цієї роботи, не повинне потрапити в руки ворога й посилювати здатність його до опору.
В екстрених випадках таке майно знищується, при передбаченні можливості наступу майно завчасно вивозиться із загрожених місцевостей. Вивозом майна досягається одна мета — ворогу не дістається те, що дуже стало б йому в нагоді; але цей захід запобіжний, пасивної, так би мовити, властивості; ще більшого буде досягнуто, якщо евакуйоване промислове підприємство, відтворене в безпечному місці, зможе відновити свою роботу для потреб оборони держави. Звідси нерозривний зв’язок, при доцільності й планомірності дій, між евакуацією та відновленням евакуйованих підприємств».
Вивезти підприємства з привіслянських губерній, як іменувалася тоді російська частина Польщі, не коштувало особливих зусиль. Незважаючи на невелику пропускну спроможність залізниць, на маршрутах до фронту з перших же днів війни зберігався повноцінний рух. Правда, досягалося це за рахунок майже повної відмови від руху пасажирських потягів і перевезення вантажів приватних осіб і фірм. Отже, евакуювати польські фабрики було цілком під силу. Але, як виявилося, не це було головною метою ВПК. Частину підприємств вивозити і не збиралися, а до знищення засудили зовсім не ті підприємства, вивезти які було неможливо, а фабрики, що здавна конкурували з виробництвами в центральних губерніях.
«Перш ніж взятися за планомірне вивезення польської промисловості, — писав Р.Клаус, — війська при відступі спалили дотла ряд великих фабрик для того, щоб вони не дісталися німцям. Так, 17 липня 1915 року спалили відому жирардівську мануфактуру, одне з найбільших текстильних підприємств Польщі, в якому до війни працювало до 9 тис. робітників. Польські мануфактуристи стверджували, що текстильна промисловість великороса не без задоволення поглядала на знищення польських конкурентів і що у зв’язку з цим росіянами були проведені надмірні руйнування».
Проте і з вивезеними підприємствами виникла цікава колізія. «Білосток, — писав голова Центрального ВПК А.Гучков, — будучи осереддям краєвої промисловості, є великим економічним центром Північно-Західного краю; у Білостоці, за повідомленням представників білостоцького відділу Північно-Західного військово-промислового комітету, налічується 214 прядильних складів, 2326 прядильних верстатів, 18 складів вати, 46 трикотажних складів, 4 механічні заводи. Населення Білостока, Вільна, Двінська й інших міст Північно-Західного краю, що перебувають у загроженому з боку ворога стані, переважно єврейське; євреям належить близько 95% підприємств; євреї ж становлять значну частину фабричних робітників і службовців, а також ремісників».
Але фабрики й майстерні, що належали євреям, нерідко вивозилися в губернії, де євреям жити заборонялося. Тому власники легко, а головне — абсолютно законно позбавлялися від свого майна. І належне їм устаткування починало працювати на благо оборони й підприємців, чий патріотизм не ставився урядом під сумнів, а права не обмежувалися законами Російської імперії.
Формально ВПК залишалися чисті. Адже саме вони просили за єврейських підприємців і робітників. «Усеросійський з’їзд представників військово-промислових комітетів, — писав у генеральний штаб той же А.Гучков, — стурбований можливою більш успішною евакуацією промислових закладів із загрожених з боку ворога міст, а також полегшенням у використанні у внутрішніх губерніях праці біженців і евакуйованих єврейських робітників та ремісників, визнав настійно необхідним і за нинішніх умов невідкладним надання євреям — власникам евакуйованих підприємств, особам технічного персоналу, робітникам, ремісникам та їхнім сім’ям — права повсюдного проживання в імперії».
Але навряд чи в кого-небудь були сумніви в тому, що уряд не піде на відмінення законів, що обмежують права євреїв. Отже, переділ єврейської власності лише підігрів апетит великих російських підприємців. Адже в загроженому становищі міг опинитися ласий промисловий центр країни — Рига.
Ризький розгром
«Якщо поголовне виселення жителів із загрожених з боку ворога місцевостей, — згадував генерал П.Курлов,— негативно відобразилося на державному житті Росії, то незмірно більшу шкоду принесли евакуації заводів і промислових підприємств, у яких військово-промислові комітети виявили величезну, але зовсім не плідну діяльність...
Я наказав скласти список заводів і фабрик міста Риги, його повіту й Курляндської губернії, кількість майна, що підлягало вивозу, і необхідних для цієї мети вагонів. Число останніх виявилося настільки значним, що для здійснення евакуації потрібно було б більше півроку, тому я припускав у разі потреби евакуювати тільки заводи, що працювали на оборону. Ці дані я обговорив у особливій комісії з участю представників промисловості і того ж вечора виїхав у місто Седлець, де перебували генерали Алексєєв і Данилов, для особистої їм доповіді. Головний начальник постачань цілком поділяв мої погляди, з якими погодився і головнокомандувач».
Проте рішення приймалися не на фронті, а в столиці, куди П.Курлова викликали на нараду. «Перш за все я виклав цифрові дані, повідомлені мною в Седлеці, а потім висловився категорично проти евакуації, зважаючи на промислове значення Риги для всієї імперії, вважаючи, що це місто треба захищати хоч би що там було, а в разі крайньої необхідності вдатися до вибуху, і додав, що з моєю думкою про складність евакуації Риги згодні головнокомандувач фронту і головний начальник постачань. Генерал Бєляєв енергійно наполягав на негайній евакуації, причому виявив повну необізнаність із заводською справою, стверджуючи, що Російсько-Балтійський вагонний завод може бути відновлений в іншій місцевості через місяць, тоді як повне відновлення його не могло би здійснитися і протягом року».
Незважаючи на всі заперечення П.Курлова й інших, рішення про евакуацію Риги було ухвалене. Вивезення ризьких фабрик, заводів і майстерень мало дві цілі. По-перше, щоб найцінніше устаткування не дісталося ворогу. А по-друге, щоб дегерманізувати права володіння цими підприємствами, оскільки більшість із них належала ризьким німцям. Фактично відпрацьовану на євреях схему вилучення власності вирішили перенести на більш цінні промислові об’єкти.
Про це прямо писав генерал П.Курлов: «Одночасно зі мною до Риги прибули й обіцяні представники окремих управлінь військового міністерства, а також інженер Шуберський — від управління військових повідомлень ставки верховного головнокомандувача. Засідання відбулося того ж дня, і названий інженер заявив, що ставка може дати сто вагонів у день. Надалі з’ясувалося, що інші прибулі чини виявилися не членами постійної евакуаційної комісії, а тільки тимчасово відрядженими, щоб визначити, які верстати ризьких заводів необхідні їхнім управлінням.
Протягом дня прибули член військово-промислового комітету князь Бебутов і цілий ряд заводчиків Центральної Росії, які висунули мені вимоги про ті ж верстати, оскільки їхні підприємства працювали на оборону. На вечірньому засіданні характерними були сперечання між цими особами, що доходили до гострих зіткнень, це справляло дивне враження про якийсь грабіж ризької промисловості. Було вироблено план використовування обіцяних нам щодня ста вагонів згідно із заявами промисловців про кількість належного для вивозу майна».
Зрозуміло, що з реальністю цей план мав мало спільного. І весь процес знищення ризького промислового району приніс немало радості німцям.
«Перенесення підприємств із одного місця в інше, — констатував Р.Клаус, — саме по собі і в мирний час є надзвичайно важким завданням, пов’язаним із великими втратами. Цілий ряд споруд, як, наприклад, фабричні будівлі, колодязі, залізничні вітки і т.ін., взагалі не можна перенести, і всі витрати на них зовсім пропадають. Промислові підприємства, за рідкісним винятком, виникають на тих чи інших місцях не випадково, а завдяки певним умовам: або внаслідок близькості сировини, або внаслідок великої кількості й дешевизни робочих рук, або внаслідок зручності транспорту. Всіх цих переваг у разі перенесення підприємств не з економічних міркувань звичайно немає на тих нових місцях, куди вони переносяться. Якщо та чи інша галузь промисловості вже тривалий час розміщується у визначеному місці, в населення розвиваються навички саме цієї роботи; при перенесенні ж підприємства тільки частина робітників переїжджає за підприємством, і воно втрачає, таким чином, робочу силу. На час самого перенесення підприємство закрите, і виробництво припиняється. Знімання й упаковування машин вимагає особливої ретельності для того, щоб нічого не було зіпсовано або втрачено: адже внаслідок нестачі якоїсь невеликої частини вся машина може не діяти».
Для евакуації промислових підприємств із північно-західної області часу було більше, ніж для евакуації польської промисловості; все ж таки під час війни, в умовах нестачі залізничного транспорту на навчених робітників це являло собою надзвичайно важке завдання, яке лише незначною мірою могло бути успішно вирішене.
За одним із повідомлень 1915 року, з північно-західної області було евакуйовано кілька сот підприємств, із яких у січні 1916 року тільки окремі були запущені, та й із них деякі тільки тимчасово, для обробітку наявних запасів напівфабрикатів. При тому поспіху, з яким проводилося знімання машин, багато чого було зламано; в Ризі фабрики отримали наказ повантажити обладнання протягом 14 днів, і тому знімання машин доводилося проводити понаднормово і вночі. Запасні частини до машин часто взагалі неможливо було дістати, оскільки їх одержували з-за кордону. Старіші машини, які могли б на колишньому місці ще працювати, при зніманні ставали непридатними.
При величезній потребі у вагонах під евакуйовувані вантажі багато залізничних службовців використовували з особистою вигодою обставини, що склалися, і надавали вагони тільки тим підприємствам, які давали їм великі хабарі. Завдяки значним відстаням і загальній нестачі вагонів на російських залізницях часто траплялося, що вагони з частинами евакуйованих фабрик розвантажувалися в дорозі, ще до прибуття на місце призначення, оскільки терміново були потрібні вагони під військові перевезення.
Якщо не можна було встановити станцію призначення й належність вантажів, їх часто розвантажували уздовж шляхів, де машини іржавіли просто неба.
Частина вже підготовлених до евакуації підприємств через нестачу вагонів залишилася в розібраному вигляді в Ризі. Значна частина вагонів не досягала місця призначення, оскільки вони засилалися на різні станції і прибували туди без накладних; багато вагонів подорожувало таким чином дуже довго в різних напрямках. При відкритті деяких вагонів з’ясовувалося, що наказ про евакуацію часто розуміли неправильно. Так, у вагонах з евакуйованим вантажем, розкритих на одній зі станцій Владикавказької залізниці, було знайдено цеглину, яка проподорожувала 2000 кілометрів. На станціях цієї самої дороги, поблизу від Бакинських нафтових промислів, були знайдені цистерни з галицькою нафтою.
На одному із засідань центрального військово-промислового комітету констатували, що евакуацію було проведено надзвичайно безладно, внаслідок чого відновлення евакуйованих підприємств значно ускладнене, а частково навіть неможливе. На шляхах було до 80 тис. вагонів з вантажами евакуйованих підприємств, велика частина цих вагонів була далеко від станцій їх призначення, різні частини одних і тих же машин були вивантажені на різних станціях.
У Москві було створено центральне бюро з розшуку евакуйованих вантажів, яке відало збиранням відомостей про евакуйовані вантажі й давало довідки про них».
І це зовсім не було ворожою пропагандою або лихослів’ям колишнього ворога. Практично те саме писав і генерал П.Курлов: «Загалом, незважаючи на проявлену енергію, евакуація проводилася недостатньо планомірно. Здавалося, що зайняття Риги германцями мало відбутися через кілька днів. Верстати різних заводів змішувалися, а пам’ятник імператору Петру I, відправлений морем, був потоплений. Таким чином, порушене промислове життя торгового центру, що охоплював близько третини промисловості всієї Росії, абсолютно розорило Ригу, позначилося на всьому економічному стані держави майже за два роки до зайняття цього міста германцями. Всередині імперії ці заводи, всупереч твердженню генерала Бєляєва на нараді, відновлені не були, і частина верстатів абсолютно пропала і була навіть викинута з вагонів. Тим часом один Російсько-Балтійський вагонобудівний завод міг випускати в тиждень до 300 вагонів, що мало особливе значення, зважаючи на розлад транспорту в цей час».
Сумні підсумки евакуації Риги підтверджують і довідники, що випускалися в 1916—1917 роках у Росії, із зазначенням місцезнаходження вивезених із західних і північно-західних губерній підприємств і установ. Якщо вірити їм, то деякі фабрики, евакуйовані з Риги, виявилися на складах у російській глибинці, в приміщеннях аптек чи інших не цілком відповідних будівлях, або значилися такими, що перебувають відразу в кількох містах. Нерідко даних про місце їх перебування не було зовсім.
Але навіть вивезені організовано і з повноваженням усіх верстатів заводи чекала сумна доля. Досить часто траплялося, що їх перевозили з місця на місце не один раз. Кожний переїзд, як правило, супроводжувався все новими й новими втратами найціннішого устаткування і персоналу. Та й у тих, хто залишався на місці, справи йшли не найкращим чином.
Наприклад, генерал П.Курлов дуже пишався своєю участю в організації вивезення з Риги оптичних заводів, аналога яким у Росії не було. Він вважав, що вони ось-ось почнуть виробництво гостродефіцитних прицілів і панорам для фронту. Але один з них — філіал найбільшої та дуже відомої німецької фірми «Герц», перевезений до Петербурга, так і не почав працювати на повну потужність. Уже при більшовиках, коли в 1918 році його зібралися евакуювати ще далі — до Нижнього Новгорода, його робітники втекли до рідної Риги, архіви й документація безслідно зникли, обладнання було розкрадено, і в 1925 році його визнали ліквідованим.
Проте найсумнішим результатом евакуації виявилися все-таки біженці. Ними займалися незліченні добродійні організації, але ефект від їхньої допомоги був мінімальним. Ніяких приватних пожертвувань не могло вистачити, щоб прогодувати три-чотири мільйони чоловік. І після революції не без підстав вважали, що саме необхідність годувати біженців підірвала систему продовольчого постачання міст. А готовність біженців працювати за мінімальні гроші призвела до різкого зниження заробітків працівників, зростання незадоволеності та революційних настроїв.
Підбиваючи підсумки війни, професор А.Свєчин у 1925 році писав: «До економічної евакуації треба підходити надзвичайно обережно, щоб не викликати панічного біженського руху. Вона вимагає уважної та вдумливої підготовки, щоб не забити без потреби і так кульгавий під час війни транспорт і не згноїти на шляху цінних вантажів».
Заклик видатного військового теоретика до 1941 року виявився забутим. При евакуації під час нової війни як і раніше втрачалися і псувалися вантажі, люди зимували просто неба або в холодних вагонах, а залізниці були забиті складами.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!