Майстер-клас Іслама Каримова

Безкровні революції на пострадянському просторі закінчилися бійнею в Андижані

Минулого тижня російське керівництво висловило повну підтримку властям Узбекистану, які жорстоко подавили заколот в Андижані. І це природно: президент Іслам Каримов першим серед лідерів СНД дав відсіч «кольоровим революціям», поширення яких так бояться в Москві. Коментує один із небагатьох свідків андижанських подій — Михайло Зигар.

Минулого тижня російське керівництво висловило повну підтримку властям Узбекистану, які жорстоко подавили заколот в Андижані. І це природно: президент Іслам Каримов першим серед лідерів СНД дав відсіч «кольоровим революціям», поширення яких так бояться в Москві. Коментує один із небагатьох свідків андижанських подій — Михайло Зигар.

Як Іслам Каримов поправив Аскара Акаєва

Приблизно за місяць до киргизької «революції тюльпанів» президент Узбекистану Іслам Каримов несподівано зробив досить різкий і нехарактерно для нього грубий випад на адресу колеги — тоді ще президента Киргизстану Аскара Акаєва: звинуватив останнього в бездіяльності, в тому, що він не зміг вчасно «задушити опозицію», а отже, сам винуватий у наростанні незадоволеності.

І після цього він не минав можливості кольнути сусіда, періодично прилюдно дорікаючи йому в слабкості. В кожному подібному вислові Каримова містився натяк: у себе узбецький лідер такого не допустить.

Офіційний Бішкек так ніяк і не реагував на образливі слова І.Каримова. А вже позбувшись президентського крісла, А.Акаєв навіть зізнався, що президент Узбекистану мав рацію. У своєму першому післяреволюційному інтерв’ю, радіостанції «Відлуння Москви», відповідаючи на питання ведучого, яку б пораду він міг дати своїм колегам, А.Акаєв нарікав на те, що не «захистив свою демократію». І порекомендував решті лідерів СНД без вагання застосовувати силу, «якщо це знадобиться для захисту демократії», адже демократія в СНД дуже слабка і не може сама себе захистити.

Що І.Каримов — не А.Акаєв, стало ясно дуже скоро. 13 травня в Андижані почався бунт, який за сценарієм дуже нагадував революцію в Киргизстані, що теж починалася не в столиці, а в провінції — із захоплення обладміністрації в Оші.

Два місяці тому А.Акаєв від самого початку оських подій перестав з’являтися на публіці. Поки опозиціонери, які засіли в Оші, давали прес-конференцію, президент Киргизії просто зник — іноземні ЗМІ припускали, що він таємно літав радитися до Москви. І.Каримов, навпаки, полетів на місце подій — в Андижан. У саме місто, правда, не заїхав, а облаштувався в аеропорту, де і створив штаб придушення заколоту.

Намагаючись подавити повстання в Оші, А.Акаєв діяв так: із настанням ночі в обладміністрацію ввірвалися спецназівці, вони хапали сидячих там людей (в основному жінок) і витягували їх на вулицю. Видворення супроводжувалося ударами палиць, декого також викидали з вікна. Для проведення цієї лоскітливої операції були застосовані надійні сили. Як заявляли тодішні киргизькі опозиціонери, спеціально для штурму оської адміністрації в місто привезли казахський спецназ. Очевидно, власті побоювалися, що киргизький може відмовитися виконувати накази командування. Вогонь по повсталих киргизькі власті вважали за краще не відкривати, і жертв не було.

І.Каримов підійшов до андижанської проблеми інакше. З настанням темряви до захопленого хокіміяту під’їхали не автобуси з неозброєними спецназівцями, а бетеери. І без попередження відкрили вогонь на ураження.

Все ще не зовсім ясно, кому доручили здійснювати розстріл. Андижанський правозахисник Саїджахон Зайнабітдінов заявив що для придушення повстання були залучені тільки контрактники — призовникам такої справи не довірили. Крім того, на вулицях Андижана наступного дня після розстрілу бачили немало бійців елітного підрозділу «Барс» — ширилися чутки, що саме вони відкрили вогонь по натовпу.

Нарешті, багато жителів Андижана припускали, що влада не відразу почала придушення повстання, а дозволила бунтівникам майже добу володіти містом, тому що їй був потрібен час для перекидання в місто військ із інших частин країни.

В черговий раз І.Каримов згадав про Киргизстан наступного дня після подій — 14 травня. Виступаючи по телебаченню, він заявив, що бунтівники «намагалися повторити киргизький сценарій». Крім того, ніби повертаючись до своєї колишньої критики А.Акаєва, він заявив, що не розуміє, «як можна одночасно бути лібералом і спиратися на кланову систему». Ще приблизно третина виступу була по суті присвячена
роз’ясненню однієї думки, що вже й так стала для всіх очевидною: «Каримов — це не Акаєв».

Звідки
в Узбекистані взялася опозиція

Всі останні роки основні зусилля офіційної пропаганди Узбекистану були присвячені одному — викриттю ісламських фундаменталістів. Ще в 1998 році в республіці був створений Ісламський рух Узбекистану (ІРУ), з яким І.Каримов почав непримиренну боротьбу. Узбецький лідер залякував своїх іноземних партнерів тим, що єдина альтернатива його режиму — це створення в країні ісламської держави, і якщо він бодай трішки послабить хватку, то до влади прийдуть фундаменталісти.

Особливе розуміння його слова стали знаходити на Заході після 11 вересня 2001 року. США почали військову кампанію в Афганістані, лідери ІРУ Джума Намангані і Тахір Юлдашев стали битися на боці талібів, а Вашингтон вніс їх у «чорний список» терористів. Одночасно Ташкент став ключовим союзником Вашингтона в боротьбі з міжнародним тероризмом у регіоні, і США відкрили в країні військову базу.

Боровся з ісламським екстремізмом президент Узбекистану дуже рішуче. Під приводом ліквідації ісламізму були фактично знищені залишки опозиції в країні. Всі релігійні організації, здебільшого опозиційні до режиму, піддалися гонінням. По всій країні було закрито величезну кількість мечетей, визнаних «розсадниками ваххабізму». Зі знищенням ІРУ (Д.Намангані був убитий в Афганістані в 2001 році) основним ворогом узбецького лідера став рух «Хизб-ут-Тахрір», який офіційно заперечував насильницькі методи боротьби. Ташкент стверджував, що це угруповання стоїть за організацією терактів у країні.

Найбільшою мірою боротьба І.Каримова з ісламізмом зачепила Ферганську долину — найбільш густонаселену і традиційно релігійну частину країни. У ній звинувачення в ісламському екстремізмі стало, напевно, найчастішим у судовій практиці.

Саме в ісламському екстремізмі звинуватили в 1999 році підприємця з Андижана А.Юлдашева, засудженого до 17 років тюрми, а в лютому цього року — 23 бізнесменів, які входили до його гуртка і вважали себе його учнями. «Групу 23» запідозрили у створенні підпільної організації «Акромія». Як стверджували андижанці, що добре знали звинувачених, останні дійсно були релігійними людьми, але не екстремістами. За словами колишнього адвоката акромістів Саїджахона Зайнабітдінова, арештовані переважно займалися бізнесом, і переслідування було розпочато виключно з метою заволодіти їхніми компаніями, а зовсім не тому, що вони являли собою небезпеку для режиму.

Так чи інакше, коли родичі і прихильники акромістів виступили проти уряду і зайняли хокіміят, у Ташкента не залишалося іншого вибору, крім як оголосити повсталих ісламськими терористами. А для обгрунтування терористичної версії перетворення мирного мітингу на криваву бійню було просто необхідне. Офіційні власті наполегливо заперечували те, що на центральній площі Андижана проходив багатолюдний антиурядовий мітинг, заявляючи, що всі ті, хто опинився там, були або терористами, або захопленими ними заручниками.

За розповідями жителів Андижана, власті не намагалися вести переговори з повсталими. Проте рівно за годину до початку розстрілу адміністрація президента Узбекистану заявила, що спроби почати переговори мали місце, але «бойовики, прикриваючись жінками і дітьми, не йдуть ні на які компроміси». Потім на площі з’явилися бетеери, які змусили «терористів» тікати, а потім переслідували їх по всьому місту.

Чому світ підтримав І.Каримова

Іслам Каримов протягом практично всього свого правління примудрявся майстерно лавірувати між основними зовнішньополітичними партнерами, зберігаючи хороші відносини і зі США, і з Росією, і з Китаєм. За ці роки президент Узбекистану майже переконав усі ці країни в своїй незамінності. Вашингтон, наприклад, був і, швидше за все, залишається упевненим, що режим І.Каримова — найкращий порятунок регіону від ісламських радикалів.

США зовсім не жорстко реагували на події в Андижані. Перше, що зробив Держдепартамент, — це висловив стурбованість із приводу того, що з вини акромістів із в’язниці могли втекти бойовики ІРУ. І навіть наприкінці минулого тижня, коли правозахисники й опозиціонери провели підрахунок жертв андижанського розстрілу, жорстка Кондоліза Райс усього лише закликала Ташкент «до максимальної відвертості під час проведення розслідування». Відносно властей інших країн, що відчули на собі «кольорові революції», Вашингтон висловлювався набагато критичніше.

Китай також зацікавлений у тому, щоб режим Каримова якомога довше залишався при владі. Пекін уже був украй стурбований «революцією тюльпанів» у Киргизстані, тому зовсім не хотів би бачити розвиток революційної ситуації біля своїх кордонів. Заклопотаність Китаю пов’язана з уйгурською проблемою: прихід до влади в Узбекистані ісламізму, як і будь-яке інше революційне перетворення, напевно надихне на продовження боротьби за незалежність жителів Східного Туркестану — китайського Синьцзян-Уйгурського автономного району. Пекін від самого початку беззастережно підтримав дії І.Каримова. Більш того, найближчий зарубіжний візит — перший, який зробить президент Узбекистану після подій в Андижані, — буде саме до Китаю.

Нарешті, ще однією зацікавленою в жорсткості І.Каримова стороною виявилася Москва. Російські власті були серйозно налякані поширенням революцій і готові заплющити очі на будь-які дії властей Узбекистану, аби вони зупинили просування «помаранчевих» по СНД.

Перебуваючи в будівлі андижанського хокіміяту, повсталі зверталися до президента В.Путіна з проханням стати посередником на їхніх переговорах з узбецькою владою. Це прохання російському лідеру явно ніхто не переказав, зате сам він охоче подзвонив І.Каримову, щоб обговорити з ним деталі придушення заколоту. А російський МЗС став активно переказувати офіційну версію Ташкента, називаючи повсталих ісламськими терористами. В одному з виступів російський міністр С.Лавров підкреслив навіть, що події в Узбекистані ніяк не можна поставити в ряд мирних «кольорових революцій». А раз так, то й жорстокість властей цілком виправданна.

Чому революція
в Узбекистані
не буде «помаранчевою»

Від самого початку історії незалежного Узбекистану в країні практично немає опозиції. Наприкінці 80-х, коли І.Каримов тільки прийшов до влади, проти нього почали боротися партії «Бірлік» і «Ерк». Проте історія їх протистояння з властями була недовгою. Проти обох партій почалися гоніння, їх лідери Абдурахім Пулат і Мохаммед Соліх виїхали за кордон. І після цього в країні не залишилося ніякої легальної опозиції. Зараз в Узбекистані немає жодної зареєстрованої партії. Одне це робить абсолютно неможливою «кольорову революцію», тому що і в Україні, і в Грузії, і в Киргизстані боротьба йшла між владою і легальними політичними силами.

Будь-яка з «кольорових революцій», що вдалися, незважаючи на всі відмінності, проходила за схожим сценарієм. Владі протистояли вихідці з держноменклатури, колишні прем’єри і міністри. Піком протистояння ставали сфальсифіковані властями вибори. А завершувалося все діалогом і досягненням компромісу між колишньою і новою елітою.

У випадку з Грузією дочці Е.Шеварднадзе довелося всього лише заплатити викуп за свого арештованого чоловіка — на цьому переслідування президентської сім’ї закінчилися, а йому самому навіть зберегли держрезиденцію. В Україні Леоніду Кучмі теж не довелося тікати з країни. Він сам схвалив зміни до закону про вибори (що дозволило Віктору Ющенку перемогти), добившись, очевидно, деяких гарантій. Нинішня київська влада зовсім не збираються відбирати у клану Л.Кучми всю власність, обіцяючи обмежитися лише «Криворіжсталлю». Навіть у Киргизстані, де А.Акаєв утік, майно його сім’ї вже в небезпеці, а в дочки Бермет відібрали депутатський мандат, компроміс мав місце. Адже при новій революційній владі залишився працювати «акаєвський» парламент, проти якого так наполегливо боролася колишня опозиція. Щоб не нагнітати обстановку, колишні опозиціонери домовилися з належними до акаєвського клану парламентаріями.

В Узбекистані подібна ситуація не можлива. І.Каримову, навіть якщо за прикладом Андижана раптом запалає весь Узбекистан, буде ні з ким вести переговори. Відомі, але розгромлені ним опозиційні партії «Бірлік» і «Ерк» — у вигнанні й вже ні на що не впливають. Партія «Вільних землеробів», що активізувалася зараз, також не зможе дати колишній еліті ніяких гарантій, оскільки не відомий ступінь її впливовості. Місцеві авторитети на зразок повсталих акромістів також не підходять нинішній владі як співбесідники,
оскільки їхній вплив поширюється тільки в межах однієї області.

У тій ситуації, коли діалог вести неможливо, для влади залишається тільки один вихід — стріляти. І тоді її становище стає зовсім безвихідним. У неї немає опонентів, а є тільки вороги. І вороги не персоніфіковані, які втілилися в лідерах якихось партій, а невидимі, розчинені в народі. Після розстрілу в Андижані ворогом влади стала майже вся Ферганська долина, населена родичами вбитих.

Проте ще гірше для Ташкента те, що після першого ж розстрілу узбецька влада опинилася під пильною увагою. До Андижана вона могла спокійно розганяти демонстрації, закривати газети, заарештовувати опозиціонерів — цього ніхто б не помітив. Тепер же І.Каримов опинився на очах у всього світу — в ситуації, до якої він зовсім не готовий і яка його дуже нервує. Він не міг на очах у всього світу здійснити другий розстріл, подібний до андижанського, в містечку Карасу, яке вийшло з-під покори. А приклад Карасу може виявитися для жителів Узбекистану важливішим, ніж приклад Андижана. Якщо такий на вигляд грізний режим Каримова цілий тиждень не міг розправитися з маленьким містечком на узбецько-киргизькому кордоні, то, він насправді слабкий.

Із розмов із жителями Андижана помітно, що при згадці Киргизстан чиста Карасу, розташованого на кордоні з нею, вирази облич у людей змінюються. Киргизстан у сьогоднішньому Узбекистані сприймається раєм, який зовсім недалеко. Недивно, що повсталі в Андижані вже після того, як урядові війська почали їх розстрілювати, почали тікати в Киргизстан. «Революція в Киргизстані була для нас як світло в кінці тунелю», — пояснював один з мітингувальників у Андижані. І навряд чи властям Узбекистану вдасться його погасити.

Правда, революція в Узбекистані точно не буде «кольоровою». Тому що всі «кольорові революції» були безкровними.

Михайло Зигар,
«Коммерсант-Власть»,
фото Василя
Шапошникова