За посилання за вітром злих слів на царя волхв міг накласти життям, а за шептання без сумного результату — волею
275 років тому, в 1735-му, Сенат установив покарання для знахарок, яких за використання замовлянь піддавали тортурам й ув’язнювали в монастирі, а при повторному обвинуваченні засуджували до смерті. Як з’ясувала кореспондентка «Власти» Світлана КУЗНЕЦОВА, це ані¬скільки не завадило застосовувати сільським цілителям дивні, а подекуди й жахливі методи лікування.
«Каралося спаленням у зрубі»
Справа, що розглядалася Сенатом у 1735 році, була типовою для справ про чаклунство, ворожіння і замовляння, котрі називалися тоді шептаннями, які російські судові установи вирішували впродовж століть. Типовою у сенсі невиразності та малої доказової бази обвинувачень, а також заплутаності показань свідків і обвинувачених. Через це найвища судова інстанція Російської імперії вдалася до надійного і випробуваного методу з’ясування правди — тортур.
Правда, катування не допомогли. Свідчення обвинувачених жінок жодної ясності до обставин події не внесли. Проте частина знахарок все-таки зізналася у використанні шептань, інші — ні, що й стало підставою для рішення Сенату, що набувало силу закону для всіх підданих імперії. Тих, хто не зізнався, виправдали, а тих, хто не витримав тортур, після тілесного покарання або відправили в монастир, або віддали на поруки. При цьому жінкам оголосили, що при спробі втечі з монастиря або повторному обвинуваченні в знахарстві вони, як говорилося в указі, «страчені будуть смертю без усякої пощади».
Нічого принципово нового в цьому рішенні не було. Сенат лише впорядкував і пом’якшив покарання за чаклунство і знахарство, які застосовувалися спрадавна.
Етнограф й історик Олена Елеонська писала про судові справи XVII—XVIII ст.: «Правительственные лица относились к употреблению заговоров весьма строго; сыск велся тщательно, но решение окончательное было различно, и не всегда суд выносил смертный приговор. Из этих различных судебных заключений можно сделать следующее наблюдение: в XVII веке смертью каралось такое колдовство, которое имело связь с деяниями преступными по существу: «...А болховичи, посадские люди, сказали, что он, Савка, людей кореньем порчивал... и Савка Курченин в Болхове посажен в тюрьму», и велено было разыскать, «не уморил ли он, Савка, кого... отравою ли или иным каким наговором и шептаньем».
Отпадение от веры, злоумышление против высшей власти связывались в большинстве случаев с волшебством, с употреблением заговора, и в таких случаях «еретические» речи и письма являлись ярким свидетелем преступности, тогда заговор особенно строго рассматривался и осуждался.
Мишка Свашевский после долгого и запутанного сыска был сожжен; и главной причиной этой строгости были найденные у него отречение от Бога и заговор с обращением к бесам, а волхв Дорофей поплатился жизнью за посылание по ветру злых слов на царя Петра.
Колдовство, не имевшее никаких последствий, все-таки наказывалось тюрьмою, битьем кнутом, ссылкою, как деяние, в котором усматривалось без¬условно злое намеренье.
Серьезно-боязливое отношение к колдовству и заговору в течение XVII века постепенно меняется, и постановления средины XVIII века значительно разнятся от приговоров предыдущего века. То, что в XVII веке каралось сожжением в срубе, в XVIII веке вызывает постановление лишь «подвергнуть шестилетнему запрещению с посылкою в монастырь, дабы он (виновный), сожалея, яко в намерениях своих он не на Бога вся действующего, но на бесов... полагал надежду, истинное приносил покаяние и, упражняясь в посте и молитвах, просил Всемилостивого Господа Бога оставить его преступления» (Тут і далі лексичні, стилістичні, граматичні особливості джерел збережено. — Прим. ред.).
«Вони «мучили» очі»
Подібна зміна судової практики пояснювалася не тільки і не стільки зменшенням кількості «зловмисних дій» проти влади шляхом чаклунських проклять. Судячи з усього, кількість знахарів і знахарок нехай і поволі, але неухильно зменшувалася, а слідом за цим — і шкода, яку вони заподіювали. У містах їх витісняли лікарі й аптекарі, чисель¬ність яких починаючи з петровських часів постійно зростала. А в селах, як би дивно це не звучало, знахарок помалу почали замінювати поміщиці.
Відбулося це після того, як у першій чверті XVIII ст. у Росії розгорнули бурхливу діяльність бродячі продавці різноманітного зілля, які вельми вміло рекламували свою продукцію. Користі для здоров’я сільських жителів від цього не було, але при цьому селяни платили досить великі на ті часи гроші. А така обставина не могла не стурбувати власників маєтків. Селяни витрачали на даремні, а іноді й небезпечні порошки і мікстури останні гроші, які у вигляді оброчних платежів могли поповнити кишені панів. Але, головне, наприймавшись панацеї від усіх хвороб, ревізькі душі — основне надбання будь-якого поміщика — або залишалися хворими на все життя, або ж ішли з нього.
Саме тому найтямущі поміщики вирішили взяти справу лікування селян у свої руки. Великі землевласники наймали для своїх маєтків лікарів, які, крім членів сімей поміщиків, мали лікувати і селян. Ось тільки процес лікування сільських жителів у більшості випадків так і не вдавалося налагодити: селяни побоювалися ескулапів — іноземців й іновірців.
«Простой русский человек, — писав доктор медицини Іван Пантюхов у 1869 році, — и до сих пор относится с большим недоверием к докторам и аптекарям. Больницы он считает заведениями, откуда редкий живой выберется, а докторские рецепты — чем-то каббалистическим и, пожалуй, неправославным. Хотя те времена и прошли, когда докторов, как немцев и сносящихся с нечистою силою нехристов, убивали за напущение болезней и отравление воды; но и до сих пор апокрифические, раскольничьи книги, в которых проклинаются доктора и все лечащиеся у них, не остаются без влияния на народ».
А ось поміщики середньої руки і дрібномаєтні дворяни, які через нестачу коштів не могли найняти лікарів і тому доручили справу оздоровлення селян власним дружинам, не помилилися. Селяни швидко зметикували, що господиня не стане завдавати шкоди їхньому здоров’ю, і без побоювань уживали пропоновані ліки. Незабаром це перетворилося на частину побуту поміщиць і свого роду обов’язок, який передається з покоління в покоління.
«Большинство помещиц доброго старого времени, — писав лікар Едуард Заленський у 1908 році, — доброхотно отбывали повинность в деле лечения крестьянства. Что этим они преимущественно удовлетворяли свое нравственное побуждение облегчать страдания ближнего, я мог убедиться из разговоров со старыми мужиками, часто твердившими по этому поводу одно: «Дохторя леча по-ученому, баре — от доброго сердца». Некоторые из помещиц были серьезно увлечены домашнею, конечно, медициною, занимались ею постоянно и даже вырабатывали из себя специалисток и больше всего по «глазной части». В этой специальности они, по характерному выраженью крестьянства, «мучили» глаза. Такое выражение можно принять в прямом смысле и признать за ним все его действительное остроумие, если иметь в виду те лечебные средства, которыми помещицы пользовали своих глазных больных. При «туске» (помутнении) на «глядельцах» и вообще при глазных бельмах употреблялся для присыпки сахарный песок или же порошок, составленный из равных частей имбиря, сахара и наскобленного с карандаша графита; при слезотечении в ходу были капли из водки или из водного раствора «белого купороса», называемого теперь по-знахарски «грымзою»; при глазной боли обязательно за уши приставлялись шпанские мушки и для примочки давалась розовая вода. Если к этим средствами присоединить еще арнику, грудной чай, липовый и бузинный цвет, ромашку, мяту, шалфей, «нюхальный» (нашатырный) спирт и «тягучий» пластырь, то это и будет весь главный лекарственный арсенал, бывший в распоряжении у сердобольных помещиц».
При цьому сільські знахарки, повитухи, костоправи і ті, хто лікував кровопусканням, як і чаклуни та ворожки нікуди не зникли. Їх стало менше, але вони знаходили собі пацієнтів серед тих, кому не поталанило з поміщиком, або тих, чия бариня гидувала лікувати ту чи іншу хворобу. А чаклуни і ворожки самі створювали собі клієнтуру, наводячи на довірливих селян причину, а потім її знімаючи.
«Побільше лікарів призначити на місця у волостях»
Час реваншу медиків з народу і для народу настав після відміни кріпосного права в 1861 році. «Прежде, — писав у 1865-му доктор медицини Василь Дерікер, — помещик считал своей обязанностью заботиться о здоровье собст¬венных крестьян, а при новом устройстве забота эта лежит на самих крестьянах, на сельских общест¬вах». Проте, як відзначав В.Дерікер, завдання забезпечити всі громади лікарями виявилося абсолютно нездійсненним: «Некоторые предлагали вообще побольше врачей определить на места в волостях за счет особого сбора. Это, конечно, надобно надеяться, со временем и устроится. Но покуда, в настоящее время, и всех-то наличных врачей ни в каком случае не хватит на все сельское население».
В результаті селянам не залишалося нічого іншого, як звертатися по допомогу до знахарів, а фахівцям — вивчати методи народної медицини. Дізнавшись про якийсь метод лікування від компетентної людини, найчастіше лікаря чи фельдшера, сільські цілителі випробовували його на собі або своїх близьких, і, переконавшись в ефективності, починали його застосовувати. А щоб ніхто не здогадався, що мова йде про досить відомий аптечний засіб чи лікарську рослину, обгортали лікування таємничістю, створювали відповідну обстановку у своїх хатах, а головне, вигадували закляття, які хворий сприймав як важливу і найтаємнішу частину зцілення. Деякі зі знахарів також різними способами маскували і самі ліки, домі¬шуючи до них різні фарбники чи гіркі добавки, щоб приховати справжній колір і смак і не плодити конкурентів.
Ось тільки останні все одно з’являлися. Як писало багато лікарів, котрі спостерігали за їхньою роботою, копіювали такі знахарі головним чином замовляння, заклинання. А ось лікувальний засіб був або відсутній, або замінювався чим попало, що завдавало хворим величезної, а іноді й непоправної шкоди.
Розібратися в тому, чиї ліки і замовляння допомагають, а чиї ні, селяни могли тільки методом cпроб і помилок і тому об’їжджали з хворим усіх навколишніх знахарів і знахарок. А до лікарів добиралися лише тоді, коли нічого не допомогло або допомагати було вже надто пізно.
Думки медиків щодо простонародних методів лікування після перших років спостереження за знахарями розділилися. Переважна більшість лікарів визнавала, що народ більше вірить сільським цілителям, ніж ескулапам, і пропонували з цим боротися. І лише деякі наполягали, що слід уважніше придивитися до знахарів, вибрати з них тих, хто дійсно здатний лікувати, але не може здобути освіту через певні обставини, і, навчивши, зробити їх помічниками лікарів.
Та все ж більшість лі¬карів не вірили в успіш¬ність простонародних методів лікувальння. Проте на серйозну боротьбу зі знахарями їх спонукало не це, а зміна економічних умов життя в селі та країні в цілому. Університети випускали все більше медиків, а на селі, незважаючи на регулярні неврожаї та інші напасті, стали з’являтися міцні власники, які не тільки мали достаток, а й перейнялися ідеєю гігієни і хотіли зберегти здоров’я.
Отже, за доходи від обслуговування цих розбага¬тілих сільських жителів дипломованим лікарям доводилося боротися зі знахарями й іншими народними цілителями. І боротьба обі¬цяла стати запеклою.
«Діє на психічний бік хворого»
До закінчення XIX ст. — століття великих наукових відкриттів і технічного прогресу — в усіх цивілізованих країнах знахарство під натиском досягнень медицини здавало свої позиції. Проте в Росії в ті ж самі роки, як констатували побутописці і медики, таке цілительство було досить поширене в усіх видах і формах, причому не тільки в глухих куточках країни, а й у Санкт-Петербурзі — столиці імперії.
Основною причиною процвітання знахарів багато видатних діячів ро¬сійської медицини вважали незламні дідівські традиції, безпросвітну бід¬ність народу і жахливі умови побуту.
Щоб змінити ситуацію, лікарі взялися за вивчення методів народних цілителів. У рідкісних записках земських медиків того часу немає розповідей про те, як довірені люди знайомили лікаря з бабкою-знахаркою чи сільським чаклуном. Проте в кожній губернії і чи не в кожному повіті існували власні уявлення про хвороби і способи їх лікування, причому нерідко діаметрально протилежні.
Саме тому неабияк посприяли лікарям етнографи, які з 1897 року почали збирати відомості про народні традиції, звичаї і спосіб життя, включаючи, звісно, знахарство. За допомогою місцевих кореспондентів, серед яких були земські лікарі, фельдшери, вчителі, священики й дрібні чиновники, вдалося з’ясувати ті загальні риси, які були присутні в маніпуля¬ціях усіх сільських чаклунів і чаклунок.
Так, з Болховського повіту Орловської губернії повідомляли: «Если знахари и не до¬стигают прямой цели помочь больному, то они разными механическими действиями, употребляемыми при заговорах, — поглаживаниями, постукиваниями и нашептываниями — значительно успокаивают нервы больного. Извест¬ная обстановка и таинственность, запахи каких-то трав, окуривание — все это так или иначе действует на психиче¬скую сторону больного, и в особенности крестьянина, верующего и в силу черта, и в могущество колдуна.
Успех знахарей и бабок я еще объясняю тем, что крестьяне очень любят поговорить про свою болезнь, или, как они выражаются, отвес¬ти душу. Между тем врачи часто обрывают их на полуслове, не дав высказаться. Уходя от врача с лекарством, но в скверном настроении духа, крестьяне думают: «Вот, путем и не расспросил меня, а тоже лекарство дал; должно больше, чтобы отвязаться». Если же при этом дано еще безвкусное лекарство, тогда вера в доктора потеряна уже окончательно».
Сила «отруйного погляду»
Не менш важливою частиною описів народних звичаїв було те, що віра в надприродні здібності бабок грунтувалася на стародавніх, дохристиянських уявленнях про духи і чаклунство як джерело більшості напастей.
Лікар Гаврило Попов узагальнив численні приклади простонародних хибних поглядів, надіслані з глибинки: «Чрезвычайно интересны способы, при посредстве которых производится порча. Всего чаще она пускается по ветру, по воде, примешивается к пище и питью, а иногда достигается и путем заклинания... Порча в виде за¬клятия и данная в пище и питье неизменно входит в того, кому «дано», а пущенная по ветру и по воде — на кого попадет...»
Проте найстрашнішим селяни вважали особисте спілкування з чаклуном: «Из Пензенского уезда сообщают о том, как колдун, будучи сердит на одну женщину, схватил ее за плечо, и та с этого момента заболела. При встречах он постоянно окликал ее, и та падала тотчас на землю и начинала биться... По мнению некоторых егорьевских крестьян (Ряз. губ.), есть такие колдуны, которые одним взглядом могут иссушить человека или свести его с ума».
Найбільш страшними чаклунами, за даними, зібраними етнографами, вважалися виритники. У праці Г.Попова йшлося: «Виритник имеет такой ядовитый взгляд, что, если задумает кого-нибудь сглазить, может в одну минуту сглазить так, что тот в один час отправится на тот свет, если только не примет энергичных мер к разрушению взгляда. Поэтому он внушает к себе гораздо больше страха, чем самый сильный колдун или ведьма. Последних можно в серд¬цах и побить, виритника же никогда: его взгляд разрушает все такие попытки. В таких случаях он, отойдя на три шага, устремляет будто бы такой взгляд на противников, что те тотчас же начинают кричать: «Прости нас! Не будем тебя бить, только вынь свой яд». В эту минуту они ощущают ломоту во всем теле, у них начинает кружиться голова, появляется боль в сердце, а руки каменеют так, что не только бить, но и кверху их поднять нельзя. По народному мнению, если виритник рассердится на целую деревню и пожелает ее извести, то может в течение одного месяца истребить всю, со всем скотом и всей живущей в ней тварью. Даже птицы, которые в это время будут пролетать через деревню, и те попадают на землю мертвыми — вот какова сила ядовитого взгляда виритника (Орл. губ. и у.)».
Вірою людей в причину і вроки сільські чаклуни користувалися без усякого сорому. Сільські лікарі з іронією описували боротьбу, що розгорілася в селах між чаклунами і селянами. Наприклад, одним з най¬страшніших видів зурочення вважався залом, коли на полі колоски загортали особливим чином або скручували і перев’язували волоссям, унаслідок чого зерно не тільки із цих колосків, а й з усієї смуги викликало причину. І якщо з’їсти що-небудь, приготоване із цього зерна, то, за селянськими віруваннями, можна за¬хворіти тяжко і надовго.
Тому, щоб відвести напасть від себе, доводилося кликати чаклуна, а зіпсоване зерно намагались продати. А щоб заломів не траплялося, поля перед збиранням урожаю охороняли особливо ретельно.
Остання обставина, як писали лікарі, дуже ускладнювала життя чаклунам. Адже вони мали непомітно, не залишаючи слідів, пробратися на поле і швидко зробити залом. Якщо ж селяни ловили їх на місці злочину — розправа була короткою.
При цьому і лікарі, й етнографи відзначали, що народ має справу з чаклунами лише за потреби і вкрай неохоче їм платить. Найпоширенішим гонораром була горілка, і тому серед цієї категорії народних цілителів було досить багато п’яниць, що тягнули досить злиденне життя.
«Обпивайла зварили на смерть»
Слід зауважити, селяни вірили в найрізноманітніші засоби лікування. Причому на першому місці в православній країні перебували чудотворні святині, котрі, правда, як констатували лікарі й етнографи, використовувалися зовсім не відповідно до церковних канонів. Наприклад, уважалося, що під час тяжких пологів народити допомагає від¬криття в храмі царських врат. І, попри пряму заборону, священики, зглянувшись на благання рідних страдниці, робили це. Іншим неканонічним способом використання святинь, як повідомляли з місць, виявилося застосування шанованих ікон під час зубного болю. Вважалося, що для полегшення мук ікону слід погризти.
Існував і засіб від розумової відсталості, яка не дозволяла добре вчитися письму й лічбі в церковно-приходських школах. Дбайливі батьки вірили, що дитина почне чітко відповідати урок, якщо до її натільного хрестика прив’язати відрізаний від мотузка церковного дзвону клаптик. Проте чи не найважливішим лікувальним заходом з використанням святинь народ уважав хресний хід.
Проте все-таки селяни особливо довіряли тим способам лікування, які перевірили на власному досвіді.
«Применяя в качестве врачебных средств, — за¬значалося в праці лікаря Г.Попова, — все эти предметы своего немудреного домашнего обихода, в каждом из них усматривая целебное значение и пробуя то одно, то другое, крестьянин остается довольным, если применяемое средство хоть в каком-нибудь отношении окажется полезным, и после этого уже не обращает никакого внимания на вред этого средства…
К огнестрельным ранам, оказывается, хорошо прикладывать тертую коноплю, так как она «выгоняет» пули. При укусе бешеной собаки или волка следует приложить к ране теплое голубиное мясо или, превратив в порошок высушенную пчелиную матку, одну половину принять внутрь, а другой присыпать укушенное место. При ужалении змеи следует мазать рану серой из уха и всего человека вымазать чистым дегтем (Болховский и Карачевский у. Орл. губ.). В других случаях лучшим средством считается натирание укушенного места селедкой или прикладывание к нему живых лягушек, которые должны сменяться новыми, как только лягушка издохнет (Р.-Борисоглебский у. Яросл. губ., Череповецкий у. Новг. губ.)».
Крім незвичайних засобів, використовувалося й те, що буквально лежало під ногами в кожному селянському дворі: «Находит себе применение помет в виде мазей и припарок при различных заболеваниях горла. Иногда в таких случаях прикладывают к шее просто нагретый коровий кал, иногда голубиный, смешанный с медом, а иногда — свиные испражнения, перетопленные с коровьим маслом. Такое же применение находит помет в виде припарок на щеку при флюсе или зубной боли».
За спостереженням лікарів і етнографів, способи простонародного лікування, такі як гнойові ванни для дітей, які призводили до сумних наслідків, все одно масово використовувалися. «Особенно достается в таких случаях «опившимся». Обливание кипятком головы и других частей тела совершается в этих случаях иногда с таким усердием, что получаются ожоги второй степени, у больного вылезают потом волосы, и он приобретает рубцовую лысину во всю голову. Один из сотрудников приводит даже случай, когда «опившегося» сварили насмерть, вылив на него несколько самоваров кипятку».
Але ще більше вражало інше. Боротьба з по¬дібними методами лікування, навіть у випадках летального кінця, не велася. Знахар негайно утікав, а поліцейські нічого не робили для його розшуку, попри наявність в уложенні про покарання положення про заходи впливу на знахарів.
Процвітали цілителі й у перші роки радянської влади, а всяка агітація, спрямована проти них, не мала особливого впливу на пацієнтів. І лише після за¬провадження суворого покарання за незаконну лікарську діяльність, а також після того, як збільшилася кількість лікарень і фельдшерських пунктів, здавалося, знахарство зникло назавжди. Проте навіть у ті часи в разі потреби будь-яка жінка могла знайти бабку, котра знімає вроки чи вміє приворожити.
А наприкінці 1980-х років люди, як ніколи, вірили в ефективність нетрадиційних, як їх стали називати, методів лікування. З’явилася незчисленна кількість потомствених цілителів і цілительок, чиї методи практично не відрізнялися від дореволюційних. І це навряд чи можна було пояснити злиднями чи поголовною неписьменністю. Швидше за все, далося взнаки різке погіршення стану вітчизняної системи охорони здоров’я.
Адже ще в 1869 році лікар І.Пантюхов писав про боротьбу медиків зі знахарями: «Якщо народ не дуже охоче звертається до лікарів, то, ймовірно, він не бачить від них для себе особливої користі». І яке б не було століття, кожен лікується тим, у що більше вірить, якими б фантастичними й безглуздими не виглядали ці способи.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!