КС унеможливив повторну касацію, не визнавши неконституційними законодавчі положення
Якщо державні органи по-різному розуміють зміст норми закону чи Конституції, вони звертаються по роз’яснення до арбітра. Результатом такого роз’яснення є висновок щодо змісту норми права, який не лише дає тлумачення, а й забороняє використання державним органом неконституційної норми, залишаючи її в силі.
За наявності ознак невідповідності
З’ясуємо, що являє собою тлумачення Суду за своєю природою. В рішенні КС від 11.07.97 №3-зп/97 вказано, що Конституцію прийнято Верховною Радою від імені Українського народу, який має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами.
Логічним наслідком цих положень стало наділення Суду повноваженням щодо офіційного тлумачення Основного Закону замість парламенту. Адже відповідно до п.6 розд.XV «Перехідних положень» Конституції Верховна Рада мала право тимчасово, на період до створення КС, здійснювати тлумачення лише законів України, і аж ніяк не акта найвищої юридичної сили.
Рішення Суду мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов’язок щодо виконання рішення КС є вимогою Конституції (ч.2 ст.150). Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення (ч.2 ст.152 Конституції).
Проте якщо з виконанням рішень КС про визнання неконституційними правових актів чи їх окремих положень усе достатньо зрозуміло, то з тлумаченням виникають питання.
Якщо при тлумаченні закону встановлено ознаки його невідповідності головному документу країни, Суд має у цьому ж провадженні вирішити питання щодо неконституційності цього акта. Так само якщо під час розгляду справ за конституційними поданнями чи зверненнями виявлено невідповідність Основному Закону інших правових актів, крім тих, щодо яких відкрито провадження і які впливають на прийняття рішення чи надання висновку, Суд може визнати їх неконституційними. Такими правами КС наділяють ч.2 ст.95 та ч.3 ст.61 закону «Про Конституційний Суд України». Та що відбувається, коли під час тлумачення положень Основного Закону встановлена наявність ознак невідповідності йому інших нормативно-правових актів чи їх положень, але Судом вони не були визнані неконституційними?
Допомогти розібратися в цьому питанні допоможе рішення КС від 11.03.2010 №8-рп/2010.
Мотиви та висновки
Нагадаємо, що підставою для відкриття прова¬дження у цій справі стало звернення 46 народних депутатів з клопотанням розкрити зміст та дати офіційне тлумачення тер¬мінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться в ст.125, а також терміна «касаційне оскарження», що міститься в ст.129 Конституції, в їх взаємозв’язку.
Свого часу в рішенні КС від 11.12.2007 №11-рп/2007 зазначалося, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість апеляційного та касаційного оскарження. Такий перегляд гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.
Ще раніше в рішенні від 2.11.2004 №15-рп/2004 Суд акцентував увагу на тому, що «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну ді¬яль¬ність, зокрема в закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо».
У справі про касаційний суд (рішення від 11.12.2003 №20-рп/2003) Суд виклав позицію, яка полягає в тому, що «побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень, апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених ст.125 Конституції».
Крім того, в рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 КС наголошував, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».
Застосовуючи практику Європейського суду з прав людини (справа «Пономарьов проти України»), КС відзначив, що «одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення» (п.40 рішення від 3.04.2008). Крім того, у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Євросуд констатував, що «ст.6 конвенції не зобов’язує держав — учасниць створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених в ст.6» (п.22 рішення від 20.07.2006).
Отже, керуючись міжнародно-правовими актами та виходячи з положень Конституції, КС дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів.
Правом касаційної інстанції відповідно до ст.39 закону про судоустрій на¬ділено вищі спеціалізовані суди, зокрема Вищий господарський (ст.108 ГПК) та Вищий адміністративний (ст.210 КАС). Статтею 236 КАС, ст.11114 ГПК передбачено можливість Верховного Суду переглядати рішення цих установ. Указане свідчить, що в класичній триінстанційній системі, за якою розгляд справи по суті здійснюється першою й апеляційною інстанціями, а контролюючою є касаційна, наявна ще одна, четверта ланка — Верховний Суд, який, по суті, наділений функціями повторної касації.
Конституцієдавець в Основному Законі встановив статус Верховного Суду як найвищого в системі судів загальної юрисдикції, проте оминув питання конституційної визначеності його повноважень, поклавши його вирішення на закони, якими уповноважено ВС переглядати відповідні вердикти спеціалізованих судів у порядку касаційного провадження.
Згідно з п.1 ч.2 ст.47 закону про судоустрій Верховний Суд переглядає справи в касаційному порядку у випадках, передбачених законом.
Розглядаючи питання про можливість установлення законодавцем інших форм оскарження актів судів загальної юрисдикції, крім тих, що передбачені в п.8 ч.3 ст.129 Конституції як засади судочинства — апеляційне і касаційне, Суд дійшов висновку, що за своїм змістом це положення не містить вичерпного переліку таких форм. Указаним приписом «забезпечення… касаційного оскарження рішення суду» ви¬значено лише як одну з основних засад судочинства, а ч.4 ст.129 акта найвищої юрсили передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші засади судочинства в судах окремих юрисдикцій. Отже, у законах про судоустрій та судочинство можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції.
Перед вибором застосування
Україна конституйована в Основному Законі як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст.1), що передбачає утвердження в суспільному житті принципу верховенства права (ч.1 ст.8), встановлює межі повноважень і способи діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб (ч.2 ст.19). З наведеного випливає, що останні повинні використовувати свої повноваження з метою, з якою вони їм надані Конституцією та законами.
Унаслідок прийняття КС рішення №8-рп/2010 виникло гостре питання щодо його застосування. Адже у Верховного Суду залишилося право, спираючись на положення закону «Про судоустрій України», Кодексу адміністративного судочинства, Господарського процесуального кодексу, здійснювати повторне касаційне оскарження та перегляд рішень вищих судів. Водночас КС, не визнавши неконституційними жодного з положень указаних актів, зазначив, що Основний Закон не передбачає права Верховного Суду на повторне касаційне оскарження та перегляд рішень судів.
Отже, найвищий судовий орган був поставлений перед вибором: виконувати вимоги Конституції і відхиляти скарги щодо повторного касаційного оскарження чи керуватися старою практикою і на підставі тих самих положень закону і кодексів розглядати скарги щодо перегляду рішень вищих судів. Оскільки Конституція має найвищу юридичну силу, то немає сумнівів, що з моменту оприлюднення рішення КС №8-рп/2010, тобто з 16 березня цього року, ВС мав припинити прийом таких скарг і виконати вимоги Конституції.
Таким чином, не визнаючи неконституційними положення нормативно-правових актів, КС унеможливив їх застосування Верховним Судом.
У практиці КС є лише два випадки, коли на прохання автора клопотання надати тлумачення норм Основного Закону було також визнано неконституційним нормативно-правовий акт чи його положення. Це рішення від 17.09.2008 №16-рп/2008 у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді та від 4.06.2009 №13-рп/2009 у справі за поданням Київської міської ради щодо офіційного тлумачення положень чч.1, 2 ст.141 Конституції.
Зумовлено це тим, що розширення предмету провадження можливе лише при тлумаченні закону, а не окремих конституційних положень (ч.2 ст.95 закону про КС). Також відповідно до ч.3 ст.61 закону про КС визнавати неконституційними інші нормативно-правові акти, крім тих, в яких відкрито провадження, можна лише за умови, що вони впливають на прийняття Судом рішення.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!