«Формування штрафних рот проводити в міру потреби»
70 років тому, 22 лютого 1941-го, політбюро вирішило достроково звільнити 8309 засуджених з дисциплінарних батальйонів РСЧА, створених за образом і подобою цар¬ських. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в тому, як у Росії, де від¬правленням в армію карали злочинців, виникли штрафбати, дисбати і будбати.
«Суд і розправу чинили за «наказами»
Всі добре пам’ятають про те, що суворість росій¬ських законів у всі часи компенсувалася необов’язковістю їх виконання. Наприклад, знамените уложення царя Олексія Михайловича, обнародуване в 1649 році, передбачало цілий спектр покарань за воєнні злочини. Перехід дворян і дітей боярських на бік противника карався стратою, а втеча з поля бою — нещадним побиттям батогом і урізуванням наполовину даного за службу маєтку чи окладу. Крім того, уложення встановлювало покарання для тих, хто втік зі служби. За перший раз передбачався батіг, за другий і наступні — батіг плюс зменшення окладу і маєтку. Після покарання дворян і дітей боярських повертали в покинутий ними полк. Простих ратників за втечу зі служби також били батогом і повертали до виконання військового обов’язку.
Проте через кілька років, після початку війни з Польщею, до покарання втікачів стали підходити так, ніби ніякого уложення ніколи й не існувало. Війна була тяжкою, ратні люди всіх чинів ухилялися від служби з неймовірним хитруванням, і для повернення їх у військо вживали заходів, що аж ніяк не відповідали законодавству. Спійманих утікачів відповідно до нових царських грамот і указів то вмовляли і переконували повернутися в полки, то кидали у в’язниці або вішали для науки іншим дезертирам. Ось тільки на кількість втеч це майже не впливало, адже умови служби робили її найгіршим видом покарання.
До кінця XVII ст. про уложення царя Олексія Михайловича у війську майже не згадували. Один з головних знавців військового права в Російській імперії, начальник Військово-юридичної академії генерал Павло Бобровський, писав про цей час: «В солдатских и рейтарских полках, которыми командовали иноземные начальники, суд и расправа чинились по правилам той земли, к которой принадлежали сами полковники. В стрелецких полках и приказах, в поместной коннице, которыми командовали полковники, головы и сотники, суд и расправа чинились по «наказам», предоставлявшим начальникам произвольную власть. Только дела о татьбе и разбое, т.е. государственные и важнейшие уголовные преступления всех разрядов войск без изъятия, не исключая и наемных иноземцев, подлежали розыску и суду разбойного приказа и подведомственных ему инстанций. Розыск соединялся безусловно с пыткою, которая в сущности была тяжкою формою телесного наказания, соединенного с повреждением членов» (Тут і далі лексичні, стилістичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
При цьому навіть у випадках бунту проти власного начальства ратників, будь то стрільці чи солдати, карали диференційовано. Судячи з історій про виступи проти хабарників-воєвод на півночі Московії та в Сибіру, призвідників нерідко суворо карали, а рядових учасників відправляли служити у віддалені фортеці й остроги. Адже служба там сама по собі була найсуворішим покаранням за будь-які можливі гріхи.
«А з рядових за жеребом десятий повішений»
Здавалося б, усе мало змінитися, коли Петро I у 1700 році почав набирати у свої війська добровольців. Цар давав їм вельми значні права і привілеї. Проте сис¬тема покарань залишилася колишньою, як і основна кара — продовження служби.
Винятки робили тільки для вбивць товаришів по службі, з якими слід було розправлятися за загальними правилами, а також для безнадійних п’яниць і картярів, котрі стали через свої пороки непридатними до служби, яких за наказом царя належало бити батогом. Оскільки про подальшу їхню долю нічого не говорилося, то йшлося, швидше за все, про побиття до смерті.
Тих же, хто пиячив без особливої шкоди для царських справ, виявився до «навчання неперейнятливим», а також хворих на сифіліс, за наказом царя від подальшої служби звільняли. Але зовсім не для того, щоб відпустити на всі чотири сторони. Вони мали повернути всі гроші, виплачені їм з першого дня служби. Причому в разі відмови або відсутності коштів борг з них брали насильно — правежем. Проте і тут Петро І передбачив виняток для однієї категорії сифілітиків: «А хворих звільняти без правежу, які в полку захворіли».
Нічого не змінилось і після того, як через відсутність коштів довелося перейти до примусового набору рекрутів: головним покаранням для тих солдатів, які не скоїли в полках тяжких злочинів, залишалася їхня служба. У 1711 році, збираючись на нову війну, цар-реформатор навіть відмінив усі покарання для солдатів-дезертирів, які погодилися повернутись у свої полки. Мало того, пообіцяв пробачити будь-які злочини, скоєні збіглими під час перебування на волі, та ще й наказав зберегти їм ті чини, які вони мали до втечі.
Та ж лінія стала основною і в петровському артикулі військовому 1715 року. За дезертирство з місця служби або з поля бою, по суті, передбачалися тільки два види покарання — страта або тілесні покарання з поверненням у військо. І лише за запізнення з від¬пустки без поважних причин стягували гроші. При цьому деякі з визначених Петром I видів покарання сягали корінням у стародавні часи: «Артикул 97. Полки, или роты, которые с неприятелем в бой вступя, побегут, имеют в генеральном военном суде суждены быть. И есть ли найдется, что начальной притчиною тому были, оным шпага от палача переломлена и оные шельмованы, а потом повешены будут. А ежели начальные и рядовые в том преступили, то начальные, как выше сего упомянуто, накажутся, а из рядовых по жеребью десятый (или как по изобретению дела положено будет) повешен, а протчие шпицрутенами наказаны будут, и сверх того без знамен вне обоза стоять имеют, пока они храбрыми своими делами паки заслужат. Буде же кто невинность свою оказать может, оный пощаду свою получит».
Власне, саме ці полки, позбавлені прапорів, можна вважати передвісником штрафних частин пізніших часів. Проте в петрівську добу подібна практика не знайшла широкого застосування. Швидше за все, тому, що артикул багато в чому спіткала доля уложення 1649 року.
Так само, як і в попередньому столітті, вся судова влада над солдатами поступово перейшла до командирів полків, так що Катерині II у 1764 році залишалося тільки закріпити цей факт законодавчо. А оскільки на той час командири полків розпоряджалися нижчими чинами як власними кріпосними, було зрозуміло, що відсилання з полку в тюрму чи до Сибіру чекало виключно найзапекліших злочинців, чиї вчинки могли зашкодити командирській кар’єрі.
Цей порядок настільки вкорінився, що в ту ж епоху віддавання в рекрути перетворилося на узаконений вид кримінального покарання. За бродяжництво, дрібну крадіжку, погану поведінку, до якої відносили все — від хуліганства до найрізноманітніших пороків — передбачалося віддавання в рекрути. ¬Оскільки поміщикам за зданих селян-злочинців давали рекрутську квитанцію, яку можна було з вигодою продати чи пред’явити під час наступного рекрутського набору і вберегти працьовитого кріпосного, по всій Росії землевласники почали приховувати тяжкі злочини і віддавати винних або запідозрених, напри¬клад, у вбивстві чи грабежі в солдати.
Поки йшли нескінченні воєнні кампанії аннинської, єлизаветинської та катерининської доби, подібна ситуація нікого особливо не турбувала. Проте з воцарінням Олександра I з’явилися перші ознаки незадоволеності імператора і двору практикою, що склалася.
«Подвигами загладжувати провини їхні»
Видно, імператора, який уважав себе освіченим європейським володарем, обурили згадувані істориками численні скарги обивателів і поміщиків на розкрадання всього, що погано лежало поблизу таборів, стоянок і шляхів прохо¬дження полків. Олександр I вирішив покласти край ганебним неподобствам. У 1805 році було відновлено вище військово-кримінальне відомство — Генерал-аудиторіат, а в 1806-му справи про злочини солдатів вилучили з ведення полкових командирів.
Згідно з новим положенням тільки справи про перше дезертирство, не пов’язане з іншими злочинами, могли розглядати в спрощеному порядку в полках з участю одного аудитора і кількох офіцерів. У подібних випадках збіглого чекало стандартне покарання: триразовий прогін крізь стрій з побиттям шпіцрутенами. У всіх інших випадках справу мала розглядати спеці¬альна комісія чи суд. Причому нерідко після тілесних покарань винних відправляли у віддалені гарнізони, на поселення в Сибір або в буцегарню. Розпорядження ці стосувалися тільки нижчих чинів не з дворян.
Проте швидко настала пора і рядових-дворян. Причому випадок з Іваном Лошаковим, який у 1805 році самовільно залишив поле бою після битви біля Аустерліца і тому був розжалуваний з генерал-¬майорів у рядові, став досить помітною подією.
У 1808 році міністр військових сухопутних сил граф Олексій Аракчеєв повідомив військовій колегії про незадоволеність імператора. «Государь император, — оголосив О.Аракчеєв, — извещен будучи, что лишенный по суду чинов и разжалованный в рядовые за преступления в пример другим ноября в 17-й день 1807 года, бывший генерал-майор Лошаков, проживая на свободе в городе Киеве, бывает принят во многих благородных и почетных домах с неприличным его нынешнему званию уважением; каковую благосклонность к преступнику, судом обличенному в трусости против неприятеля, оказываемую приемлющими в общества свои особами, не предполагая какому-либо оскорблению законной и самодержавной власти, но приписывая неосмотрительному распоряжению Государственной военной коллегии во исполнение ее обязанности, ибо если б оный Лошаков по званию его назначен был в какой-либо полк, то, отправляя в оном службу, не мог бы подобно описанному праздно шататься, в случае же такового замечания можно б было строго взыскать за понаровку и с шефа его, или командира, и для того ныне повелеть изволил, определить его, Лошакова, на службу в Ряжский мушкетерский полк и предписать киевскому коменданту отправить его в оный полк с нарочным офицером, а в полк и дивизию объявить волю государя императора, что взыскано будет по строгости всех на оный случай существующих законов, если примечена будет в полку к сему рядовому какая понаровка по службе противу других его товарищей, или он будет принят в обществе офицеров».
Імператор не тільки вказав військовій колегії на нерозпорядливість, а й наказав сповістити про те, що зробили з розжалуваним генералом, усю армію. Звичайно, так Олександр I намагався ще раз наголосити, що в поразці поблизу Аустерліца винен не він і не командування загалом, а конкретні боягузи. Проте окремий випадок привів до формування системи утримання офіцерів-штрафників, а пізніше — і штрафних частин.
На розвиток імператорської вказівки в 1809 році вийшов указ: «Государственная военная коллегия, по предложению г. военного министра о предписании циркулярно по всей армии, дабы, ежели в который полк определены будут лишенные по конфирмациям офицер¬ских чинов и по силе оных разжалованные в рядовые, то употреблять их в действительную службу наравне с прочими рядовыми без всякой потачки; виновные же в противном сему подвергнутся строгому ответу».
А імператор не забував про розжалуваних офіцерів і в наступні роки. У 1810-му він розпорядився про те, як ці штрафники повинні спокутувати свою провину: «Объявить по армии циркулярно, чтобы разжалованных за преступления из штаб- и обер-офицеров в нижние чины, в случае выступления полков в поход противу неприятеля, в резервных батальонах и эскадронах не оставлять, а брать их полкам с собою в поход, дабы они, чувствуя погрешности свои, могли иметь случаи отличными подвигами в действиях с неприятелем заглаждать вины их».
«Отримавши обмундирування, негайно тікаю»
У ті ж самі роки виникла ще одна колізія, яка спричинила створення прообразу добре відомих в СРСР будбатів. У 1806-му на допомогу армії зібрали народне ополчення, яке включало понад 600 тис. міліційних ратників. Далеко не всі з них виявилися придатними до стройової служби, а тому виникла проблема з використанням хворих вояків. Частину з них відправили на заводи, що виготовляли припаси, зброю і спорядження для армії. Частину — на будівництво укріплень. Нестро¬йових ратників пропонувалося називати військово-ро¬бітничими. А сформовані з них частини — військово-робітничими командами і ротами.
Нічого поганого, на перший погляд, у цій задумці не було. Вояки отримували форму, харчування і невеликі гроші — 8 руб. у рік. А військове відомство — на¬дійний контингент для виконання нелегких робіт у фортецях.
Згідно з проектом інженерного департаменту, за¬твердженим імператором у 1807 році, начальники гар¬нізонів і коменданти фортець були зобов’язані ставитися до робітників, як до власних дітей: «Начальники или коменданты обязуются смотреть, чтобы находились они всегда в добром здравии, не допускать ни до малейшего распутства, иметь попечение об их продовольствии, и чтобы все следующее от казны верно до рук каждого доходило».
Також інженерний департамент запевняв імператора, що військово-ро¬бітничих розмістять у гарних приміщеннях, і якщо не знайдеться пристойного житла у фортецях, то вони мешкатимуть у найближчих селах і містах.
Єдине, про що не говорилося в документі, то це про строк служби військово-робітничих. Можливо, малося на увазі, що вона триватиме до розпуску імператором ополчення. Проте всяка бюрократич-
на структура, будучи раз створеною, дуже важко піддається руйнуванню. Вихованому в країні кріпосного права інженерному начальству настільки сподобалася дармова робоча сила, що відмовитися від неї воно не змогло.
Служиві ж виявилися дуже слабкими для фортечних та інших будівельних робіт. Тому незабаром кількість військово-робітничих почала зменшуватися. Згадувалося, що тільки в перші дні після формування нових рот у деяких з них захворіло близько 20% особового складу. Нестачу потрібно було поповнити за рахунок рекрутів. Але най¬кращі з них ішли в армію. Тому військово-робітничим командам діставалися головним чином рекрути, які мали серйозне кримінальне минуле.
Інженерне начальство могло сподіватися на поповнення за рахунок нижчих чинів, засуджених за злочини, адже після олександрів¬ських військово-судових реформ їх перестали залишати в колишніх полках. Проте нижні чини, придатні до стройової служби, вирішили, як це робили в стародавні часи, відправляти у віддалені гарнізони. І незабаром такі скупчення засу¬джених почали становити серйозну проблему і небезпеку для армії та держави. Першим у 1817 році заговорив про неї командир Окре¬мого грузинського корпусу генерал Олексій Єрмолов. Він попросив імператора не відправляти більше до нього колишніх дезертирів і солдатів-злочинців, які розкладають корпус, а при першій нагоді тікають за кордон або до горців.
Олександр I зважив на прохання О.Єрмолова. Нижніх чинів, котрі порушили закон, стали відправляти на інші околиці імперії — в Сибір, в Оренбурзьку губернію і Фінляндію. Проте тоді обурилися місцеві командувачі корпусів. Інспекторський департамент доповідав начальнику головного штабу: «Инспектор¬ский департамент главного штаба его императорского величества входил в рассмотрение полученных от командиров отдельных корпусов Финляндского, Оренбургского и Сибирского донесений, коими они объясняли, что от накопленных в их войсках высылаемых из армии за пороки и преступления нижних чинов, умножилось порочных людей столь много, что они при всей строгости упо¬требляемых мер развращают добрых и молодых солдат из рекрут, чинят непомерные побеги и по расположению войск около границ наводят даже опасность; сверх того и некоторые из командиров внутренних гарнизонных батальонов рапортовали, что многие бродяги и преступники, по поступлении на службу получа обмундирование, тотчас бегут».
Мабуть, тому в ухвалених за результатами роз¬гляду проблеми рішеннях мовилося про те, щоб засуджених у віддалені гарнізони не відправляти. А судимих за пороки і втечі солдатів переважно залишати в тих частинах, де вони раніше служили. Проте застерігалося, що в разі, якщо засуджений безна¬дійний і фізично міцний, слід від¬правляти його на кріпосні роботи інженерного корпусу, де тримати доти, доки старість і хвороби не позбавлять його сил і не зроблять безпечним для су¬спільства, після чого передавати цивільному відомству для використання на посильних роботах.
Бродяг і злочинців з рекрутів передбачалося направляти у війська подалі від рідних місць, малими партіями і розподіляти так, щоб вони перебували під благодатним впливом і звикали до гарної поведінки.
Для найбільш невиправних злочинців, які показували себе з найгіршого боку навіть на кріпосних роботах, передбачалося найсуворіше покарання — відправлення на сибірські копальні.
Вжиті заходи, правда, дали новий неприємний ефект: інженерному корпусу виявилося непросто справлятися з ротами, наповненими міцними, але малослухняними людьми. А тому в 1818 році відбулося нове розділення. Військово-робітничі роти вирішили формувати з армійських саперів, додавши до них злочинний елемент малої небезпеки — пійманих бродяг і збіглих кріпосних. А роти зі злочинців, що залишалися для важких робіт у фортецях, з метою уникнення плутанини вирішили називати кріпосними ротами.
Власне, всі розуміли, що корінь зла — у віддаванні в рекрути злочинців. Але відміна колишнього порядку суперечила б інтересам землевласників, які втрачали можливість позбавлятися порочних, з їхньої точки зору, кріпосних. Та й сільські громади не могли більше здихуватися обридлих крадіїв і хуліганів шляхом віддавання їх у москалі. Тому імператорський указ, підписаний 23 лютого (за старим стилем) 1823 року, виявився компромісним: «Желая отвратить сии неудобства, устройству войск наших и порядку между ними существующему столь несовместные, и приняв в уважение, что не предстоит уже для крепостей надобности в работниках, кои доселе из преступников и бродяг в оные были обращаемы, мы приняли за благо постановить следующие правила:
1) Отныне впредь обращать в полки тех только, кои, не быв судимы, представляются в рекруты в зачет будущих наборов, по приговорам мирских обществ, или по желанию помещиков.
2) Преступников и бродяг, кои по приговорам судебных мест в военную службу назначались, отныне впредь отсылать в порты, на фабрику екатерино¬славскую, в горные и соляные заведения и на работы в ведение путей сообщения, соответственно той надобности, какая в них ведомствам сим быть может».
По суті, злочинців продовжували віддавати в рекрути. Але тільки до моменту їх засудження. А до цього дбайливі господарі кріпосних душ прагнули не доводити. Тому все залишилося по-старому. Проте олександрівській системі не вистачало гармонійності й закінченості. Й останні штрихи до неї додав Микола I, який вступив на престол у 1825 році.
«Дисциплінарні батальйони були переповнені»
Найцікавіше полягало в тому, що новий імператор писав і, мабуть, щиро вважав, що, створюючи військово-арештантські роти, він чинить добро для тих, кого збирався туди помістити. Можливо, тому Микола I включив пункт про відправлення нижніх чинів, які перебували під слідством, у військово-арештантські роти до своїх монарших милостей, оголошених під час коронації в 1826-му. А наступного року він установив чіткі межі для перебування солдатів-злочинців у цих спадкоємицях кріпосних рот.
У військово-арештант¬ські роти відправляли за третю втечу на 3 роки, а якщо до неї додавалися ще якісь незначні крадіжки й інші дрібні злочини — на 4. За чотири втечі давали вже від 5 до 6 років, а із супутніми злочинами — до 8. П’ята і наступні втечі могли коштувати винному від 8 до 10 років перебування у військово-арештантських ротах. Тільки після закінчення строку і видачі командуванням роти посвідчення про повну благонадійність в’язня, який працював на тяжких роботах і займався всіма солдатськими премудрощами нижнього чину, його могли повернути в армію. Інакше мова могла йти про копальні й іншу роботу на смерть.
Надалі система змінювалася в міру накопичення до¬свіду і зміни потреби в робочих руках. У 1828 році були сформовані виправні робітничі роти. А потім виправні відділення з’явилися в де¬яких полках і батальйонах.
Поступово складалась і система передання нижніх чинів з одного карально-виховного підрозділу в інший. Наприклад, з військово-арештантських рот зразковий засуджений міг потрапити у військово-робітничі, а невиправний — на Нерчинські копальні. Але все це було набором випадкових і не завжди узгоджених рішень різних інстанцій. Остаточно система покарань склалася в 1869 році та включала вже дисциплінарні батальйони і військові тюрми з одиночними камерами.
Більшовики, які суворо критикували царський режим за знущання над селянами і робітниками у військовій формі, таврували генералів-катів за дисбати і військові в’язниці, незабаром після приходу до влади відновили перевірені методи ізоляції солдатів-злочинців.
У 1919 році заступник Лева Троцького Ефраїм Склянський підписав наказ Реввійськради республіки, в якому говорилося:
«1. Утвердить и ввести в действие прилагаемые при сем положение о штрафных частях и штат отдельной штрафной роты.
2. Формирование штраф¬¬ных рот производить по мере надобности <…>
4. В переменный состав штрафных рот зачислять военнослужащих, осужденных к сему за преступные деяния военного характера, в том числе за дезертирство.
5. Ввести для состоящих в штрафных частях дезертиров особый знак в виде нашитой на левом рукаве черной полосы — 2 см шириной и 3 вершка длины».
У 1934 році з огляду на зростання свідомості червоноармійців дисциплінарні частини ліквідували, а в 1940-му відновили. Правда, схема залишалася царською: робота в майстернях і каменоломнях по 12—14 год. на добу суміщалася зі стройовими і польовими заняттями. Проте між дисбатами РСЧА йшло змагання з виконання виробничих планів та інших зобов’язань. Керівники партії та уряду, очевидно, були задоволені успіхами засуджених червоноармійців і тому підтримали пропозицію про амністію, яку нарком оборони маршал Семен Тимошенко 22 лютого 1941 року озвучив голові Президії Верховної ради СРСР Михайлу Калініну: «В настоящее время в дисциплинарных батальонах Красной армии содержится 16447 человек рядового и младшего начальствующего состава, осужденных за самовольные отлучки, опоздания из отпусков и т.п. преступления. Из этого количества осужденных 8309 человек за время пребывания в дисциплинарных батальонах осознали всю тяжесть совершенных ими преступлений и за свое поведение, дисциплинированность и добросовестное выполнение служебных обязанностей переведены в разряд исправляющихся. В ознаменование 23-й годовщины Красной армии прошу разрешения о до¬срочном освобождении из дисциплинарных батальонов осужденных военнослужащих, состоящих в разряде исправляющихся».
Потім дисбати, штрафбати і будбати з’являлись і зникали відповідно до по¬літичних, військових і господарських потреб. Адже вони — невід’ємна частина армії, служба в якій завжди була покаранням якщо не за злочини, то за низький соціальний статус.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!