Екстремізм — не більш ніж симптом слабкої економіки країни і поганого управління нею
Теракти, що відбуваються останніми роками на Кавказі, і напади на міліціонерів в інших регі¬онах Росії ні за кількістю, ні за численніс¬тю жертв не витримують ніякого порівняння з тим, що відбувалося в імперії в роки революційного підйому на початку XX ст. На переважну більшість високопоставлених чиновників здійснювався мінімум один замах, а московського обер-поліц¬мейстера Дмитра Трєпова намагалися вбити п’ять разів.
105 років тому, в 1905-му, індивідуальний революційний терор почав перетворюватися на масовий. Головною ударною силою терористів були зовсім не ідейні борці з царизмом. Причому більшовики виготовляли бомби, добували, купували і постачали зброю. Проте здебільшого давали все це представникам інших партій — не безкоштовно, а за частину добутих грошей.
«Градоначальник упав, обливаючись кров’ю»
Російські самодержці впродовж століть безуспіш¬но намагалися сумістити абсолютну владу з економі¬ч¬ним процвітанням. Петро I за допомогою численних указів надавав величезні привілеї купцям, готовим розширювати торгівлю або будувати фабрики. Проте за допомогою нітрохи не меншої кількості розпоря¬джень цар намагався викоренити звичку чиновництва годуватися за рахунок своїх підлеглих. Небагато винятків лише підтверджували загальне правило. Імениті Строганови, напри¬клад, на початку XVIII ст. володіли такими багатствами, що навіть найвпливові¬шим царедворцям були не по зубах. А Демідови набули такого ж великого капіталу, користуючись заступництвом государя.
Аналогічна перешкода на шляху до ідеальної моделі державного устрою існувала і за часів Анни Іоаннівни, Єлизавети Петрівни і Катерини II. Всі вони декларували турботу про купців і промисловців, одначе виконавчі ланки вертикалі влади незмінно повертали справу перевлаштування країни в звичне русло, і Росія продовжувала залишатися великою військовою державою з вічною потребою у фінансах і «чахлою» промисловістю, яка навіть не могла забезпечити армію сукном російського виробництва.
Грандіозні плани щодо організації та розширення промисловості будував і Олександр I. У 1822 році для захисту вітчизняного виробника він запровадив заборонні мита на іноземні товари. Але розквіту росій¬ської економіки не було ні при ньому, ні при Миколі I, який створив вертикаль влади, що стала недосяжним зразком на всі часи. Підсумком його зусиль стала ганебна поразка в Кримській війні 1854—1856 років і загальне розуміння того, що без радикальних реформ не обійтися.
Саме тому радикально налаштована частина ро¬сійського суспільства після відміни кріпосного права чекала від Олександра II нових і рішучих кроків. А не дочекавшись, вирішила йти до перевлаштування країни революційним шляхом. На той час терор як метод революційної боротьби поширився по світу. Проте революційні просвітителі, які вирушили в народ, уважали, що досягнуть своєї мети, несучи масам світло соціалістичних ідей.
Досвід виявився невдалим, і в 1876 році народники перейшли від пропагування абстрактних і незрозумілих селянству ідей до антиурядової агітації, заснованої на розумінні потреб землеробів. А в програмній статті, надрукованій у тому ж році в першому числі нелегального органу революційної пропаганди «Земля і воля», йшлося не тільки про історичну неминучість краху існуючого ладу, а й про терор: «Разрушить систему может только народ. Поэтому главная масса наших сил должна работать в среде народа. Террористы — это не более как охранительный отряд, назначение которого — оберегать этих работников от предательских ударов врагов». (Тут і далі стилістичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережено. — Прим. ред.)
Їхня антиурядова діяль¬ність не залишилася непоміченою, і незабаром почалися арешти і суди. А як відповідь — теракти, початок яким дав замах на генерал-ад’ютанта Федора Трєпова. Наступна кривава сутичка «землевольців» з представниками влади також цілком укладалася в концепцію захисту революціонерів від ударів ворогів.
«30 января 1878 г. в Одессе, — писав історик народницького руху А.Кункль, — жандармы нагрянули на конспиративную квартиру кружка Ковальского, в которой помещалась тайная типография и происходили сходки. Ковальский решил оказать вооруженное сопротивление. Когда жандармский капитан собирался приступить к обыску, Ковальский прицелился в него, но вы¬стрела не последовало, так как револьвер дал осечку.
Борьба жандармов с Ковальским окончилась обезоружением последнего. Но он не растерялся и, выхватив кинжал, ранил в плечо унтер-офицера Телепенко, а капитану Добродееву нанес удар в левый висок. Когда же жандармам удалось вытолкнуть Ковальского в переднюю и связать его, то вбежавшие другие члены кружка обратили их в бегство. Ковальский, засучив рукава и взяв в руки кинжал, заявил, что пойдет пробиваться. Но на улице он был ранен в спину и арестован».
«Революціонер стає все більш агресивним»
Відплата не змусила себе чекати. 28 лютого в Києві стріляли в товариша прокурора Михайла Котляревського, проте теракт закінчився невдало — легкі револьверні кулі застрягли в масивній прокурорській шубі. А через три місяці там же смертельно поранили жандармського полковника Густава Гейкінга — йому завдали удару кинджалом. Через два дні після страти Ковальського, 4 серпня 1878 року, бойовик Сергій Кравчинський заколов кинджалом шефа жандармів Миколу Мезенцова, коли той гуляв по Петербургу.
Власті відповідали арештами і стратами, «землевольці» — новими терактами. У березні 1879 року ідеолог терору Микола Морозов писав у «Листку «Землі і волі»: «Неведомая никому подпольная сила вызывает на свой суд высокопоставленных преступников, постановляет им смертные приговоры — и сильные мира чувствуют, что почва колеблется под ними, как они с высоты своего могущества валятся в какую-то мрачную неведомую пропасть... Политическое убийство — это самое страшное оружие для наших врагов, оружие, против которого не помогают им ни грозные армии, ни легионы шпионов».
Подібні погляди поділяли й інші визначні члени «Землі і волі», які вважали, що теракти потягнуть за собою репресії проти широких мас і піднімуть народ на боротьбу з царизмом. Це зумовило вибір наступної мети бойовиків — священної персони імператора. Правда, серед керівництва «Землі і волі» знайшлися противники теракту проти царя, їх була більшість. Вони побоювалися, що нова хвиля репресій зведе нанівець усю революційну роботу, але зупинити радикально налаштованих членів організації їм не вдалося. Терор затягував і перетворювався на спосіб життя і думок багатьох молодих революціонерів.
Визначний член «Землі і волі» Осип Аптекман згадував: «Революционер становится все более и более агрессивным. Даже внешность его преобразовывается: вместо прежнего чумазого пропагандиста или даже современного деревенщика-народника в косоворотке и высоких сапогах пред нами теперь джентльмен, весьма прилично одетый. У него за поясом кинжал, а в кармане револьвер, он не только будет защищаться, но и нападать; он даром не отдаст своей свободы».
Довго чекати теракту не довелося: його незабаром здійснив «землеволець» Олександр Соловйов.
«2 апреля 1879 г., — писав А.Кункль, — в начале десятого часа утра Александр II совершал свою обычную прогулку. В это время пересек площадь какой-то человек в форменной фуражке (оказавшийся впоследствии Соловьевым) и, двинувшись навстречу царю, произвел в него выстрел. Александр II бросился бежать, крикнув полицейским: «Ловите!» Но Соловьев погнался за ним, стараясь пересечь дорогу. Он сделал на бегу еще три выстрела, но безрезультатно, так как царь бежал не прямо, а зигзагами, что лишало возможности прицелиться.
Собравшаяся толпа бросилась вместе с полицейскими ловить стрелявшего. Одним из первых настиг Соловьева жандарм Кох, ударивший его обнаженной шашкой по спине. Падая, Соловьев произвел еще один выстрел, а затем сдавил зубами находившийся у него во рту орех с ядом. Первым вопросом Соловьева были слова: «Убил ли я государя?» На что ему ответили: «Бог не допустил тебя, злодея».
До всього іншого горіх із синильною кислотою виявився дуже міцним і О.Соловйов потрапив за грати. А головне, чого добилися терористи, так це об’єднання правлячої еліти навколо царя.
Коли ж черговий замах, учинений 1 березня 1881 року, виявився успішним, сталося те, про що попере¬джало помірковане крило «Землі і волі». Під керівництвом директора Департаменту державної поліції В’ячеслава Плеве в 1881—1884 роках по всій країні були проведені арешти — під варту взято понад 10 тис. чоловік. «Реакция и преследования убили в интеллигенции энергию и веру, — писала Віра Фігнер. — При известной силе реакции лучшие порывы замирали, не находя себе исхода».
Проте не менш важливим чинником, що загальмував революційний рух і зупинив терор, виявився промисловий під¬йом. Прав¬да, в 1887-му і пізні¬ше революційні орга¬нізації робили спроби відновити терористичну боротьбу, але нічого схожого за масштабами на 1878—1879 роки ні в кого не вийшло.
«Плеве вбитий бомбою! Поздоровляю!»
Світова економічна криза, що почалася в 1900 році, незабаром охопила й Росію. І ідейні спадкоємці «землевольців» і народовольців, члени створеної в 1901 році Партії соціалістів-революціонерів, влаштували нову хвилю терору. Звісно, найбажанішою мішенню після Миколи II для них став душитель революції В.Плеве, який дослужився на той час до міністра внутрішніх справ, — ця посада вважалася однією з найбільш значущих у Російській імперії.
Уроки минулого було засвоєно, і В.Плеве мав численну й непогано орга¬нізовану охорону. Проте есерівські бойовики змогли знайти в ній слабке місце. Єгор Сазонов, який здійснив успішний замах, писав товаришам: «Отвечаю на вашу просьбу сообщить вам некоторые подробности о «деле 15 июля 1904 года». Мой костюм железнодорожного служащего объясняется тем, что дело должно было произойти где-нибудь поблизости вокзалов. Предполагают, что бомбу я нес совершенно открыто, под мышкой. При появлении на место действия я по обстановке заметил, что встреча с Плеве неминуема: обстановка была обычная, плевенская — усиленный наряд полиции, конной и пешей, начиная с Балтийского вокзала и по всему Измайловскому проспекту. Мой защитник Карабчевский весьма метко выразился, что мне пришлось пробираться сквозь стену охраны, прибавляю: с риском в любой момент получить неосторожный толчок и взлететь преждевременно на воздух.
Карету министра я заметил очень далеко, шагов за 70 или дальше. Карета летела стрелой… Уже оставался интервал шагов в двадцать. Быстро, но не бегом пошел я навстречу, наперерез карете, с целью как можно ближе подойти к ней. Уже я подошел к ней почти вплотную, по крайней мере, мне так показалось. Я увидел, как Плеве быстро переменил положение, наклонился и прилип к стеклу. Мой взгляд встретился с его широко раскрытыми глазами. Медлить было нельзя. Наконец-то мы встретились! Я плавно раскачал бомбу и бросил, целясь прямо в стекло... Что затем произошло, я не видел, не слышал — все исчезло из моего сознания.
По показаниям свидетелей, я крикнул: «Да здравствует свобода!»
Фінансову допомогу бо¬йовій організації есерів надавали заможні піддані імперії, втомлені від ведення бізнесу в умовах вертикалі влади з незмінним чиновницьким свавіллям, в очах яких В.Плеве виступав головним представником усієї цієї системи. Кількість терактів суттєво зросла, проте вони не стали масовим явищем. І для цього були причини: ситуація в економіці порівняно з 1901 роком була досить сприятливою, війна з Японією обі¬цяла якщо не швидку перемогу, то в усякому разі значні військові замовлення. А на міжнародному ринку нафти бакинські і грозненські промисловці змогли значно потіснити американську «Стандард ойл».
Проте все різко змінилося, коли ситуація в економіці знову погіршилася.
«Відчувалося, що ми розбиті»
У листопаді 1904 року почалися фінансові й продовольчі проблеми: деякі банки зазнавали труднощів при виплаті коштів клієнтам, а ціна житнього хліба, наприклад, у Москві збільшилася вдвічі — з чверті копійки за фунт до півкопійки. Потім у місті почалися перебої з постачанням м’яса, причому ситуація була такою, що бійням навіть дозволили продавати зіпсоване — «умовне придатне» м’ясо, а згодом зросла і вартість птиці. Якщо раніше пара качок коштувала 1 руб. 30 коп., то тепер 1 руб. просили за одну. У сибірських містах, як писали газети, спостерігалися труднощі з постачанням цукру, який швидко дорожчав.
З невеликим відставанням у часі почала збільшуватись і кількість терактів. Наприклад, за перші два дні січня нового 1905 року були здійснені замахи на смоленського губернатора і колишнього московського поліцмейстера генерал-майора Д.Трєпова, сина столичного градоначальника, в якого стріляла Віра Засулич. Причому, як писала преса, в генерала стріляв 19-річний хлопець, який недавно закінчив торгову школу.
Після Кривавої неділі в Санкт-Петербурзі — роз¬стрілу 9 січня 1905 року демонстрації незадоволених своїм економічним становищем робітників — був запущений добре відомий з минулих років механізм помсти. Знаходилося все більше охочих помститися режиму за кров пролетарів, а поліція і вірні престолу піддані імперії почали у відповідь без розбору бити студентів, інтелігентів і євреїв, які вважалися но¬сіями антиурядових ідей.
Отже, терор розгортався. У ньому брали участь навіть принципові противники цього методу революційної діяльності, зокрема соціал-демократи і їхнє ліве крило — більшовики. Проте насамперед вони посилили боротьбу не з поліцією чи охороною, а з партіями-конкурентами за джерела фінансування терористичної діяльності.
Есерка Анастасія Біценко згадувала, що ще в 1903 році Максим Горький пообі¬цяв дати есерам 5 тис. руб. Проте коли вона пішла за вказаною для отримання грошей адресою, там замість обіцяної суми ви¬явила більшовика П’ятницького.
«Каково же было мне услыхать: «Не токмо пять тысяч не могу дать, но и две. Провалилась типо¬графия с.-д. («Южный рабочий») в Екатеринославе»!.. Помнится, стала, волнуясь, говорить о том, что я уже сообщила об обещанных деньгах, что готовится дело, в какое положение меня и других он ставит своим отказом и т.д. В результате мне была дана крошечная записочка. Там было написано всего несколько слов, помнится: «Умоляю, если нельзя достать пять тысяч, то хоть две». Помчавшись в Москву, я тотчас отправилась по тому адресу, который он мне указал, получила там две с половиной тысячи», — розповідала А.Біценко.
Самі ж більшовики участю в терактах не зловживали. Очільник їхньої бо¬йової групи Юрій Грожан згадував: «Дело было новое, шло плохо, не хватало денег, людей для технической работы, не хватало дружинников, на которых можно было бы возложить ответственные поручения. Так, отряд, посланный во время декабрьского восстания в Москве для взрыва моста по Николаевской железной дороге, заблудился (как после объясняли) и не исполнил своей задачи задержать Семеновский полк, посланный для усмирения Москвы».
На Кавказі діяли бойовики Йосипа Сталіна, а на Уралі — Якова Свердлова. А головна терористична організація партії лише час від часу усувала провокаторів, які проникли в більшовицькі ряди, та провела в 1906 році одну-єдину помітну акцію — в чайній «Твер». Причому переважно для того, щоб чимось зайняти латиських бойовиків, які переховувалися в Петербурзі після кривавих акцій на батьківщині, і, сидячи без діла, почали від нудьги планувати різні акції й могли в результаті провалити конспіративні квартири більшовиків.
«Боевой организацией, — писала більшовичка Софія Познер, — решено было разделаться с черносотенцами. 27 января в 9 часов вечера, когда в чайной собралось около 30 членов «Союза русского народа», в окно был брошен камень. Черносотенцы бросились к двери, желая задержать виновника, в это время в них была брошена бомба. Когда они отшатнулись назад, в них была брошена вторая бомба, тогда черносотенцы ринулись к заднему выходу; брошенная в них третья бомба не взорвалась. Вы¬скочив на улицу, они были встречены револьверными выстрелами. Когда прискакали казаки и явились солдаты и полиция, все уже было окончено. Никто арестован не был. В результате этого нападения было двое убитых и до 15 черносотенцев ранено».
А ще через деякий час більшовицька бойова група припинила існування.
«Весной 1907 г., — писав Ю.Грожан, — несколько членов нашей группы были сняты с работы в военно-технической группе и поставлены на другую партийную работу. Летом ЦК снял и меня. Уже чувствовалось, что мы разбиты и подъем для восстания неизвестно когда будет».
Есерівські групи виявляли значно більшу активність. У 1906 році вони змогли висадити в повітря дачу Петра Столипіна на Єлагіному острові в Петербурзі (правда, сам прем’єр при цьому не постраждав). А також провели ряд успіш¬них експропріацій, включаючи пограбування скарбника портової митниці в столиці імперії на Катерининському каналі, під час якого добули цінностей майже на 0,5 млн руб. Проте всі бойовики з есерів, разом узяті, не могли здійснити численних терактів, які відбувалися в Росії впродовж 1905—1907 років і в яких, за підрахунками істориків, постраждало понад 9 тис. солдатів, поліцейських, жандармів і чиновників. Ким же була решта терористів?
«Екс потрібно було закінчити негайно»
Колишній уральський бойовик І.Шамшурін у 1920-х роках розповів історію своєї організації, однієї з тих, яка виявилася головною рушійною силою терору в роки першої російської революції. Всі її члени були жителями селищ нав¬коло Іжевського збройового заводу, де панували особливі звичаї: в очах місцевої громади поганим і ні до чого не придатним був той парубок, який не бився навкулачки.
До особливих звичаїв додавалися й особливі економічні труднощі. «Когда завод переходил от выработки винтовки системы Бердана к современной, более сложной системе, — згадував І.Шамшурін, — на завод потребовалась масса новых рабочих, которые набирались из заводского молодняка, из деревенского малоземельного и безземельного крестьянства. Труд таких рабочих оплачивался страшно дешево: 10—15 коп. в день. Даже высококвалифицированные рабочие, проработавшие десятки лет, получали не больше как 50—60 коп. в день».
Таким чином, бажання взяти збройну участь у революції і помститися за своє тяжке становище не мало під собою навіть найменшої ідейної основи. І.Шамшурін писав, що їхня група діяла під керівництвом більшовиків, але ті завжди категорично заперечували зв’язок з такими революціонерами.
Через деякий час група змінила політичну орієнтацію: під впливом заїжджого агітатора її члени із соціал-демократів перетворилися на анархістів-комуністів. А від нальотів перейшли до обкладення даниною місцевих купців, на чому й погорі¬ли. Статечні торговці не хотіли ділитися прибутками з голотою і за допомогою прикажчиків і поліції частково заарештували терористів, а частково перебили.
Проте на місце арештованих терористів-любителів приходили нові карні злочинці й просто безробітні, які користувалися революційною фразеологією. Причому схожа картина спостерігалася по всій країні.
«В провинции, — згадував колишній народоволець Сергій Єлпатьєвський про роки першої російської революції, — во многих местах стало жутко жить. Явились экспроприации, налеты, грабежи, убийства. Кого там не было! И максималисты, и просто бандиты, прикрывавшиеся именем максималистов, и мальчишки от Пинкертона, и безработные, выброшенные на улицу. Тогда в Крыму была легенда. Летал по степи, по имениям черный автомобиль — налетал, убивал, грабил и, неуловимый, безнаказанно улетал... Полиции некогда стало оберегать жизнь и без¬опасность обывателя, из ее обязанностей выпало ловить воров, грабителей, убийц. Она стала политической, только политической полицией».
До 1909—1910 років за допомогою жорстоких репресій і страт за вироком військово-польових судів уряду вдалося зупинити хвилю тероризму. Але ще більшу роль відіграло, як завжди, поліпшення економічної ситуації. Багато колишніх терористів вирішили піти на спочинок.
Історик російського терору Ганна Гейфман описувала такий випадок: «После удачной экспроприации 315000 руб. из душетского казначейства в апреле 1906 года, одной из наиболее громких революционных акций, совершенных на Кавказе Революционной партией грузинских социалистов-федералистов, большая часть этих денег осталась в руках некоего Кереселидзе, одного из организаторов этого акта. Он уехал с Кавказа и стал жить на широкую ногу в Женеве, сняв роскошную квартиру и купив собственный автомобиль».
Проте навіть після остаточного придушення всіх наявних і вигаданих революційних терористичних груп і більш-менш успішного відновлення вертикалі влади головні проблеми так і не були вирішені. Чиновники й надалі тримали підданих імперії, включаючи підприємців, у залізних шорах, а в населення не було правових способів вирішення проблем.
Всі надії на поліпшення зникли після перетворення Думи на орган виконання волі імператора й уряду, якому дозволяли час від часу невелике фрондування. І коли почалися економічні труднощі, викликані світовою війною, устрій занепав. Причому без жодної участі терористів і екс¬тремістів. Адже їхні акції — не більш ніж симптом хворобливого економічного стану країни і поганого ¬управління нею.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!