Нардепи хочуть відправити всіх претендентів на депутатство в «поле» — агітувати за себе особисто
Після «конститу¬ційного» голосування у Верховній Раді дата наступних парламентських виборів уже визначена. Проте умови їх проведення все ще турбують політикум. Головне питання: яким же буде новий закон? Адже в тому, що він буде, сумнівів уже немає.
Компроміс чи «революція»?
Перенесення наступних парламентських виборів на 2012 рік усього-на-всього трохи зменшило загострення політичних пристрастей. І хоча опозиція не полишає надій поборотися за відміну результатів технічно небездоганного голосування, мало хто сумнівається в тому, що українцям доведеться йти на дільниці раніше, ніж через півтора року. Ця «фора» дає можливість майбутнім учасникам гонки зібратись із силами. А заразом підготуватися до законодавчих змін, адже на вул. Банковій уже давно говорять, що наступним виборам від цієї долі не втекти.
Минулі місцеві вибори в президентському таборі серйозно розглядали як своєрідний полігон для обкатки нових (а часом і згаданих старих) схем на зразок повернення змішаної системи. Сьогодні ж в Уряді говорять, що законодавство оновлять приблизно за рік до виборів (і є імо¬вірність того, що давно обі¬цяний проект Виборчого кодексу подадуть уже в ході нинішньої сесії). Як саме виглядатимуть перетворення, можновладці поки що детально не розповідають. Симпатії гаранта — на боці мажоритарно-пропорційної системи. Проте після того, як міністр юстиції озвучив, так би мовити, начерки, стало зрозу¬міло, що варіанти все-таки можливі. В усякому разі, такої точки зору дотримується представник Президента у ВР.
За словами «регіонала» Юрія Мірошниченка, перевірений на практиці підхід «50 на 50» розглядається як «компромісний варіант». Однак є ще запропонований нардепом «революційний». «Це відкриті регіональні списки. Я автор закону про відкриті регіональні списки. Як юрист і політик упевнений, що ця модель демократичніша і прогресивніша», — згадав про модну колись тему по¬літик. І справді, на сайті ВР зареєстрований не най¬свіжіший (підготовлений у січні 2009 року) законопроект №3366, автори якого — Ю.Мірошниченко, Влади¬слав Каськів і бютівці Андрій Шевченко та Євген Суслов.
Якщо вже мова зайшла саме про даний проект, то слід зазначити, що цей майже двохсотсторінковий документ пропонує навести порядок у виборчому «господарстві»: серйозно задіяти реєстр виборців, укотре переглянути підхід до формування комісій, по-новому розділити округи (правда, ці повноваження законодавці готові надати Центрвиборчкому), дещо переграти правила фінансування й агітації, заощадити на бюлетенях, а головне — демократизувати процес.
«Виборча система, в рамках якої здійснюються вибори до Верховної Ради, фактично позбавляє виборців будь-яких важелів впливу на визначення персонального складу національного законодавчого органу», — такі вже знайомі аргументи наводяться в пояснювальній записці до проекту. Боротися з несправедливістю народні обранці пропонують шляхом «відкриття» списків.
Виборча арифметика
Простою, вишуканою і такою, що вимагає мі¬німальних зусиль для впровадження, систему Ю.Мірошниченка і Ко назвати важко. За великим рахунком, пропозиція законодавців вимагає серйозного перегляду знайомої виборчої реальності. Перед¬усім тому, що пропоновані зміни зачіпають основу основ — звичний уже поділ на округи.
Отже, згідно з ноу-хау парламентарів Україну пропонується наново поділити на багатомандатні округи, щоб кількість голосуючих у кожному дозволяла обрати 8—12 найбільш гідних претендентів до й надалі 450-місного парламенту, і лише в зарубіжному окрузі виборці голосуватимуть по-старому — за партії. Підхід припускає, що кожна партія, зареєстрована за рік до виборів або ще раніше, повинна запропонувати своїх кандидатів не менш ніж у 2/3 округів. Особливо відзначимо: партія, а не блок…
Таких кандидатів у кожному «задіяному» окрузі повинно бути не менше одного і не більше загальної кількості мандатів, наданих територіальній одиниці. Далі всіх цих кандидатів унесуть до загальнонаціонального списку, рівного за обсягом кількості депутатських місць, при цьому порядок кандидатів у переліку визначатиме сама партія.
Таким чином, прийшовши на дільниці, виборці повинні віддати свій голос не за абстрактну партію, а за абсолютно конкретну людину — це автори документа вважають основним досягненням проекту. Далі, залежно від популярності, комісіям належить підрахувати найпопулярніших по¬літиків округу. Робиться це шляхом визначення окружної квоти: кількість виборців, котрі взяли участь у голосуванні, ділиться на кількість вакантних місць. Потім результат, отриманий кожним кандидатом, ділиться на квоту, після чого місцевий список ранжирується. У кого коефіцієнт дорівнює або більший від одиниці, той і в «дамках». Теоретично.
Практика вступає в дію, коли підрахунки переходять на загальнонаціональний рівень. Право брати участь у розподілі мандатів можуть отримати тільки ті партії, чия популярність у масштабах країни така, що за них проголосують не менш ніж 2% всіх виборців (автори законопроекту такий варіант уважають захистом від регіоналізації політичних сил). А між щасливчиками місця розподіляються не за найпростішою схемою.
Спершу визначається «вартість» одного мандата. Квота обчислюється методом, аналогічним для ¬округів: кількість тих, що проголосували, ділиться на 450 парламентських місць. Далі голоси, віддані конкретній партії, діляться на цю квоту. Отримане ціле число дорівнює кількості крісел. Наведемо приклад, що грунтується на результатах дострокових виборів 2007 року. За даними ЦВК, тоді здійснили волевиявлення приблизно 23,2 млн чоловік. Отже, «вартість» кожного мандата становила близько 50,5 тис. голосів. Відповідно, за пропонованою схемою, Партія регіонів, яка набрала тоді трохи більше, ніж 8 млн голосів, отримала б 155 мандатів.
Після того як партії по¬ділять між собою майбутні місця в парламенті (у випадках, коли важко вимірювати місця в «кріслах», розрахунки потрібно проводити за дробовими залишками), повинно початися найцікавіше — розподіл мандатів.
Першими мандати отримають ті представники партій, які зуміли перевищити окружні квоти. Другими — представники першої п’ятірки. Так-так, слід пригадати, що загальнонаціональний список не алфавітний (як в округах), а довільний, і перші п’ять щасливчиків отримують броню. Але, що особливо цікаво, якщо члени «верхівки» виграють вибори в округах, то список автоматично посувається. Після того як перші дві категорії отримують мандати, вакантні місця розподіляються між тими партійцями, яким порівняно з іншими не вистачило зовсім трохи голосів для подолання окружного бар’єра.
Як проголосували, і як порахували
Автори законопроекту, крім іншого, прагнуть наблизити демократію по-українськи до демократії розвинених західних країн. Саме в такому ключі пояснюють, наприклад, відмову від виборчих блоків — щоб підвищити свідомість партійців.
До того ж слід зазначити, що згідно із запропонованою схемою голосування буде суто позитивним, тобто голос неодмінно від¬дається за того чи іншого кандидата, а нелюба де¬яким політичним силам графа «Не підтримую жодного з кандидатів» прибирається (в бюлетені пропонують не друкувати список кандидатів, а залишити місце, куди буде вписаний порядковий номер претендента).
У рамках запропонованої системи такі кроки ви¬глядають логічними. Як і прагнення залучити до участі в гонці еліту кожного регіону за схемою, близькою до «мажоритарки»: висувати в окрузі партії зможуть і безпартійних кандидатів, а останні отримають змогу використовувати не загальні, а власні засоби, агітувати за себе самостійно і т.ін. Але все-таки слід зазначити, що без слабких місць пропозиція «відкрити» списки не обходиться.
Найбільш спірною новацією законопроекту залишаються ті самі «заброньо¬вані» мандати для першої п’ятірки загального списку. З погляду авторів, таким нехитрим чином можна і потрібно «зберегти за партіями важелі впливу на порядок проходження кандидатів у депутати від партії». Намір, звичайно, благородний, але, знаючи українські реалії, далеко не бездоганний.
Можна припустити, що на практиці це буде реалізовано таким чином: перші 15—20 або більше місць (залежно від шансів партії взагалі) у внутрішньому реєстрі займатимуть рейтингові політики, які зможуть перемогти в округах, а далі цілком можна включити п’ять «непрохідників», яким з тієї чи іншої причини дуже хотілося б потрапити до парламенту. Без¬умовно, з п’ятьма мандатами партіям особливо розгулятися не вдасться (хоча ніхто не відміняв практики відмови від повноважень або їх складання — тоді список теж «рухатиметься» автоматично), але за бажання використовувати ці місця можна не тільки для того, щоб провести в Раду заслужених, але мало відомих широкій публіці функціонерів.
З точки зору не стільки логіки процесу в цілому, скільки виборців, іншим потенційно проблемним моментом залишається прохідний бар’єр у масштабах країни. Нехай навіть мова йде поки тільки про 2% (а не виключено, що цифра може змінитись, адже багато «регіоналів» — давні прихильники підвищення планки), але цілком реальною виглядає ситуація, коли рейтингові в себе в округах політики позбавляться заслуженої можливості потрапити до парламенту тільки тому, що зробили ставку не на ту партію.
З одного боку, така «антирегіоналізація» виглядає по-своєму виправданою, адже мова йде про всеукраїнський законодавчий орган. З другого — не варто забувати, що на місця «нещасливців» прийдуть ті прихильники більш масштабних партій, котрі можуть і не заручитися достатньою кількістю голосів. У подібній ситуації горезвісна відмова від блоків може «заграти новими гранями» — за рахунок утрачених голосів, відданих представникам менш значних проектів, свої фракції наростять по¬літичні «важкоатлети», а пряме рішення виборців тут вже ніби і ні до чого.
Прихильники «відкриття» партійних списків зазвичай дотримуються того погляду, що недосконала, але гнучкіша система все одно краща за нинішню «пропорціоналку». Та все ж варто відзначити, що в українських умовах «відкрити» списки так, аби інтереси виборців усе ж таки враховувалися насамперед, далеко не просто. Втім, не факт, що законодавці захочуть примірятися до непростої схеми, яка може усклад¬нити їм життя, напри¬клад, тим, що змусить усіх претендентів на депутатство хоч би формально відправитися в «поле» — агі¬тувати за себе особисто.
Сам Ю.Мірошниченко в перспективах свого дітища не впевнений. «Чи готове сьогодні наше партійне середовище піти на такий варіант і за нього голосувати? Відповідь на це запитання буде дано вже в ході політичних дискусій», — заявив нардеп. І справді, пригадати про перевірену змішану систему для Ради і Президента, можливо, простіше. Якщо, звичайно, не потягне на екзотику.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!