Екс-голова ВС Віталій Бойко:

«Краще хай будуть побоювання щодо корпоративності, ніж створити орган на шкоду незалежності суддів»

Віталій БОЙКО — перший Голова ВС, який входив до складу Вищої ради юстиції за посадою. Йому неодноразово доводилося захищати суддів від необгрунтованих звинувачень. В інтерв’ю нашому виданню Віталій Федорович повідав, чому володар мантії, якому не довіряють громадяни, не має морального права вершити правосуддя. Також він розповів, як екстравагантний одяг ледь не став кандидатці на заваді в отриманні благословення ВРЮ на зайняття суддівської посади. Голова ВС у відставці звернув увагу й на те, що нинішній склад ВРЮ може загрожувати суддівській незалежності.

«Кадровий важіль у руках виконавчої влади в майбутньому міг би стати загрозою впливу на правосуддя»

— Віталію Федоровичу, розкажіть, будь ласка, як ви свого часу ставилися до створення в Україні такого органу, як Вища рада юстиції? Чи потрібен він був нашій державі?

— Створення такого органу, як ВРЮ, — це була необхідність у нових умовах існування держави, яка мала намір бути демократичною, соціально справедливою та дотримуватися принципу верховенства права. Верховенство права й надійний захист порушених прав та інтересів людини має забезпечити судова система. Тому підбір кадрів на суддівські посади — важливе й відповідальне завдання. Недарма колись був лозунг, та й сьогодні він животрепетний, — «Кадри вирішують усе».

У радянський період кандидатури на посади суддів розглядались у відповідних партійних органах. У 1991-му ситуація кардинально змінилася: всі зрозуміли, що така процедура не витримує жодної критики, що суддя не може залежати від певної політичної сили. Потрібно було вирішувати питання, хто перевірятиме кваліфікацію кандидатів на суддівські посади та вноситиме подання щодо призначення чи звільнення судді.

Кваліфікаційні комісії суддів визначали рівень професійної підготовки тих, хто хотів стати суддею, претендував на повторне обрання чи на переведення до суду вищої інстанції. Спочатку до складу комісій входили лише судді, а потім їхній склад «розбавили» представниками Мін’юсту.

Виникла проблема: а хто ж на державному рівні має вирішувати це питання? Було багато дебатів з приводу того, який орган та з якими повноваженнями потрібно створити. Була пропозиція, аби цим опікувався (як це було раніше) Мін’юст. Але ж це орган виконавчої влади. Кадровий важіль у руках виконавчої влади в майбутньому міг би стати загрозою впливу на правосуддя.

Тому Україна звернулася до досвіду інших держав, у яких діяли вищі ради магістратури, і вирішила створити спеціальний орган. Так, при розробці Конституції одну зі статей присвятили новій структурі — ВРЮ.

— Чи залучали суддів до процесу розробки Основного Закону? Хто подав ідею, аби головою ВРЮ був Президент і чому в результаті вона не прижилася в Конституції?

— Я не був членом другого складу конституційної комісії (до першого входив як міністр юстиції), адже в цей час працював за кордоном (був надзвичайним і повноважним послом України в Республіці Молдова). Членом комісії на той час був Перший заступник Голови ВС Володимир Стефанюк. Коли я обійняв посаду Голови ВС, то, по суті, проект Конституції був готовий. Я брав участь у робочій групі конституційної комісії. Побачив, що в розділі «Правосуддя» планується записати: до складу ВРЮ входить 21 особа, очолює цей орган Президент. Чесно кажучи, мені така норма не дуже сподобалася. Як не сподобалися й окремі повноваження ВРЮ (з огляду на склад цього органу). Я відчував, що такий склад ВРЮ, до якого входять тільки четверо суддів, а решта — представники інших гілок влади, — це певна загроза суддівській незалежності. Однак на етапі підготовки проекту Основного Закону це питання вже було вирішене.

Тоді виникло питання: чому ВРЮ має очолювати Президент? Я пам’ятаю свій виступ на засіданні робочої групи. «Уявіть собі на хвилиночку, — кажу, — Президент головує на засіданнях ВРЮ, а потім остання приймає рішення звернутися до нього з поданням щодо першого призначення судді. Це нелогічно».

До речі, тоді зі мною погодилися, що це не відповідає статусу глави держави. Та й чи був би в нього час ходити на засідання? Відтак у проекті Конституції Президента виключили зі складу ВРЮ, і в цьому органі залишилася парна кількість членів — 20.

«Претендентів-суддів на посаду голови не було, і це, чесно кажучи, наша помилка»

— Подейкували, що ви були проти створення цієї інституції.

— Я був проти не створення ВРЮ, я був проти надання їй окремих повноважень. Кваліфікаційні комісії суддів перевіряли рівень знань кандидатів на суддівські посади. А ВРЮ все одно вважала своїм обов’язком ще раз перевірити їхні знання.

Уявіть собі: сидять 15—20 членів ВРЮ. Приходить людина, яка претендує на суддівську посаду. Їй ставлять різні запитання. Іноді такі, що, коли питаєш у свого сусіда — члена ВРЮ відповіді, той її не знає. «А що таке іпотека?» — запитують у кандидата. Поки він думає, я з таким же запитанням звертаюся до свого сусіда. «А хто його знає», — відповідає він.

Або часто запитували: «Що таке верховенство права?» Та вчені десятиліттями сперечаються, в чому суть верховенства права й верховенства закону, яка між ними різниця.

Людина, яка стоїть перед таким авторитетним органом, до складу якого входять і Голова ВС, і Генпрокурор, і академіки, і народні депутати, не може не хвилюватися та відразу відповісти на поставлені запитання. На цій ниві в нас і були суперечки. Я кажу: «Не можна так підходити до перевірки знань. Тим більше що в нас є висновок кваліфкомісії суддів, якій ми не можемо не довіряти».

Було ще одне питання, щодо якого виникали розбіжності, тертя. Так, приходить претендент на засідання ВРЮ. Я запитую: «Ви проходили підготовку на суддівському факультеті в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого. «Так, протягом 9 місяців», — відповідає кандидат. «Отримували стипендію, складали державні випускні іспити?» — знову цікавлюся. «Так», — підтверджує претендент. «Які ж оцінки отримали на іспиті», — запитую. «Всі позитивні», — говорить кандидат.

І тут члени ВРЮ починають сумніватися в рівні професійної підготовки цього кандидата. Я їм кажу: «Тоді потрібно або закривати суддівський факультет, або змінити наші підходи до перевірки рівня кваліфікації».

Було ще одне спірне питання. На практиці розгляду окремих питань я побачив, як може згуртуватися прокуратура, адвокатура та ін. проти конкретного кандидата. Я зрозумів, що такий склад ВРЮ — явна загроза незалежності суддів. Україну жорстко критикує європейська спільнота, що наша держава порушила загальні підходи, стандарти, які мають забезпечити незалежне функціонування судової гілки влади.

У 2010 р. змінили підходи до формування ВРЮ. Однак смішно звучить, що і ВР, і всеукраїнська конференція працівників прокуратури, і з’їзд адвокатів призначають до складу ВРЮ членів із числа суддів. Невипадково Європейський суд з прав людини в справі «Олександр Волков проти України» звернув увагу й на цей момент: таке поповнення ВРЮ не суддівським корпусом, а іншими структурами не є правильним, є сумнівним. Ось така проблема сьогодні в нас є.

— Розкажіть, чому головою цього органу обрали не суддю? Чи довго визначалися, хто ж очолить ВРЮ?

— Відповідно до закону «Про Вищу раду юстиції» голова, його заступник та секретарі працюють на постійній основі. Всі інші — на громадських засадах. Однак не було врегульовано питання: якщо суддя хоче стати головою ВРЮ, то яким чином він відкликається з посади, хто це робить, яким чином він потім повертається на суддівську посаду, адже робота у ВРЮ — тимчасова. Претендентів-суддів на посаду голови не було, і це, чесно кажучи, наша помилка.

Перший голова ВРЮ Валерій Євдокимов — знана в Україні людина: очолює Союз юристів України, був народним депутатом. Він запропонував свою кандидатуру. Під час виборів першого голови не було суперечок, кого обирати: ми попередньо погодилися, що це буде В.Євдокимов. Тому голову обрали дружно. До речі, не помилились у своєму виборі. Валерій Олександрович — гарний організатор. Він зробив багато для створення належних умов роботи ВРЮ, переймався питаннями фінансування, забезпечення приміщенням, підбором штату. Тобто всім, без чого новий орган не зміг би працювати. У нього був офіс на Великій Житомирській, і він там «прихистив» новостворену структуру: засідання відбувались у будівлі, де розміщувався Союз юристів Украї-
ни.

— Перше засідання ВРЮ відбулося під вашим головуванням. В якій атмосфері воно проходило? Про що говорили, якими думками ділилися?

— Засідання пройшло спокійно, в дружній атмосфері. Проте деякі розбіжності виникли під час вирішення питання, якою повинна бути чисельність апарату ВРЮ. Я так собі думав: Рада отримує матеріали кваліфкомісій щодо рекомендування суддів, перевіряє їх, вносить подання Президентові. До компетенції ВРЮ належить здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів ВС та ВГС. І все. Тобто навантаження не має бути дуже великим. Я запропонував, щоб чисельність становила 50—60 осіб. Дехто запропонував 120. Я тоді виступив дуже різко: «У нас є міністерства, які мають у своєму підпорядкуванні на рівні областей ще й структурні підрозділи, і в них менша чисельність центрального апарату, ніж ви пропонуєте для ВРЮ».

Був категорично проти такої чисельності апарату. Однак ВРЮ затвердила штатну чисельність працівників, проти якої я був проти. Коли приймалося таке рішення, мене на засіданні не було. Коли ж побачив затверджений штатний розпис, то що вже скажеш? Адже рішення вже прийняли.

«На засіданнях ВРЮ саме судді виявляли нетерпимість до грубих порушень, які допускали судді»

— Як ставилися самі судді до створення ВРЮ? Як ця інституція вплинула на професійне життя володарів мантій?

— Свого часу були дисциплінарні колегії обласного суду, ВС, які розглядали питання притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. З власного досвіду знаю: судді більш критично оцінюють недоліки в роботі колег, виявлені в процесі проведення перевірки фактів, викладених у скарзі. Не було тієї суддівської корпоративності, про яку так часто говорять і якої інколи так бояться чиновники. Казали, що ми створюємо закриту корпоративну систему, яка сама себе захищає.

На засіданнях ВРЮ саме судді виявляли нетерпимість до грубих порушень, які допускали судді. Пам’ятаю, розглядали скаргу на подання кваліфкомісії суддів щодо звільнення судді з посади за порушення присяги. Вона не дотримувалася строків розгляду справ. У судді було як мінімум 30 розглянутих справ, але сторони не могли отримати рішення, бо справи не були здані до канцелярії суду. Для мене як для судді це була надзвичайна подія.

Спочатку суддю попередили: виправити ситуацію. Потім зробили перевірку: нічого не змінилося. Судді — члени ВРЮ сказали однозначно: таку людину тримати на суддівській посаді не можна, бо це підриває авторитет правосуддя, а найголовніше — порушує права людини, яка не може отримати рішення, оскаржити його, своєчасно виконати та ін.

— Чи багато скарг надходило до ВРЮ в ті часи? На що частіше за все скаржилися?

— Скаржилися на тяганину під час розгляду справ. А також на порушення закону, наслідком якого стало — з точки зору того, хто скаржився, — неправильне вирішення справи.

— І часто вносилися подання про звільнення суддів за порушення присяги?

— Ні. Це були поодинокі випадки. Подання вносилися за явні порушення. Траплялися такі випадки й у Києві. Наприклад, поведінка одного із суддів була аморальною щодо сторін у справі. Він був грубим, нетактовним, не виконував обов’язків, зокрема щодо своєчасного видання копій рішень, які вже були виготовлені. Затягував розгляд справ — з невідомих причин не призначав їх до розгляду. Таких людей не тримали на посадах суддів.

Тобто такі випадки були. І було їх значно менше, ніж сьогодні.

— Чи були випадки, коли скаржилися на суддів ВС та ВГС?

— Коли я був членом ВРЮ, не було практики розгляду звернень про притягнення високопоставлених суддів до дисциплінарної відповідальності. Дай Боже, аби й не було таких випадків.

«Якщо суддя прийде на засідання в золоті-діамантах, людина подивиться на неї та скаже: «Ні, така суддя не зрозуміє мого горя»

— Чи доводилося вам рятувати суддів, яких безпідставно звинувачували в порушенні присяги, від звільнення? Чи часто до вас як до Голови ВС та члена ВРЮ судді зверталися по захист?

— Безперечно, були випадки, коли доводилося захищати суддів. Ми часто відхиляли подання народних депутатів щодо звільнення суддів, адже ті звернення мали політичний підтекст. На той час я як Голова ВС мав право перевірити справу, яку розглядав суддя, і сказати: рішення законне.

На засіданнях Комітету ВР з питань правової політики народні депутати пред’являли претензії до діяльності окремих суддів. Мені часто доводилося виступати на засіданнях комітету, коли бачив, що політики хотіли розправитись із суддею. Я мав право висловити свою точку зору як щодо того, чи є підстави пред’являти судді такі претензії, так і щодо розглянутих ним справ.

Невдоволення роботою суддів висловлювалося народними депутатами не тільки в профільному комітеті, а й на пленарних засіданнях Верховної Ради. Я ніколи не утримувався від того, аби попросити слово. А мені, спасибі головуючим, завжди давали слово, коли до конкретного судді виникали запитання, претензії.

Пригадую таку історію. У Прилуках судилися два представники різних політичних партій. Один з них звернувся до суду по захист честі, гідності та ділової репутації. Так, у газеті була опублікована стаття, факти, викладені в якій, на думку представника однієї з політичних сил, не відповідали дійсності та принижували його честь, гідність та ділову репутацію. Суд у задоволенні позову відмовив.

І от на пленарному засіданні парламенту представник цієї політичної сили негативно висловлюється щодо судді, який розглядав згадану справу. Він мав намір домогтися того, аби суддю не обрали безстроково. Мені довелося виступити з такими словами: «Ми цю справу перевірили. Якби рішення було незаконне, я, як голова ВС, мав би право опротестувати рішення й поставити питання про його скасування. Підстав таких немає. Тому претензій до цього судді не може бути». У таких ситуаціях я відкрито заявляв: прошу врахувати, що це намір розправитись із суддею за його принципову позицію. Як правило, до моєї думки прислуховувались.

Коли суддям, запрошеним на пленарне засідання ВР, казали: прийшов Голова ВС, вони полегшено зітхали. Підбадьорювалися, бо знали: керівник Суду може сказати слово на їхній захист. Практика показала, що на суддю можна по-різному впливати. Можна навіть прийняти рішення щодо одного для повчання інших.

Деяких суддів доводилось і дисциплінувати. Так, у деяких суддів ВС з’являлись огріхи в роботі. Я їм казав: «Майте на увазі: якщо таке повториться, то, хай це буде й ганьба для ВС, я звернуся до ВРЮ з відповідним поданням про те, що ви неналежно ставитеся до виконання своїх обов’язків, це підриває суддівський авторитет». Як пошептав: один суддя змінив поведінку, а інший звільнився за власним бажанням.

— Як ви вважаєте, чи був тодішній процес добору кандидатів на зайняття посади судді якісним?

— Розумієте, дехто казав, що в суддів низький рівень знань. Але такі оцінки були суб’єктивними. У ті часи спочатку ВККС перевіряла знання суддів, потім ВРЮ, а наостанок — ще й профільний комітет ВР. Народні депутати дуже полюбляли ставити суддям запитання. Я виступав на засіданні комітету й казав: «Мене вчили не знати все напам’ять, а знати, де знайти відповіді. Не можна знати все». До речі, до моїх слів трохи прислуховувались.

Ми знайшли вихід із цієї ситуації: помітили, що народні депутати завжди ставлять одні й ті самі запитання. Ми їх записували. Назбирали 5—6 десятків, роздрукували, роздали суддям, мовляв, готуйтеся. Тому на засіданні комітету судді відповідали, як дзвіночки.

Ось так дехто не розумів, що «комітетський метод» перевірки рівня знань недосконалий і може лише покалічити долю людини.

Сьогодні ж ВККС робить усе, аби відібрати кращих з кращих: проводить тестування, спеціальну підготовку, кваліфікаційний іспит. Нині навіть є (правда, не скрізь) черги на суддівські посади. Раніше такого не було. На щастя, кадри є, можна обирати, хто кращий. У той же час претенденти повинні розуміти значення своєї професії. Бо іноді, коли чуєш, як судді ставляться до своїх обов’язків, на думку спадає таке: юриспруденції навчили, а от по-людськи ставитися до громадян — ні.

— Чи були випадки, коли кандидат у судді мав високий рівень знань, але деякі нюанси заважали йому отримати підтримку ВРЮ?

— Бувало й таке. Одного разу на засідання секції ВРЮ прийшла жінка із Запоріжжя, яка хотіла стати суддею. У неї був стаж роботи в галузі права, вона показала високий рівень знань. Питання сипались на неї з усіх боків, від усіх представників секції, вона знала відповіді на всі запитання. Голосуємо за її кандидатуру. Вона не набирає відповідної кількості голосів. Чому? Члени Ради кажуть: «Подивіться, в якому вбранні вона прийшла на засідання». А одягнена вона була екстравагантно.

Я їм кажу: не вистачало, аби ми відмовляли людині, тому що вона одяглася відверто. Я запропонував повернутися до цього питання й пообіцяв, що після засідання скажу кандидатці, що суддя має одягатися скромніше. Умовив. При повторному розгляді її кандидатури проголосували за внесення подання Президентові щодо її призначення.

Я вибачився перед нею, попросив не ображатися, що роблю зауваження стосовно такого особистого питання. Та це було навіть не зауваження, а побажання. Адже суддя постійно перебуває в центрі уваги, за ним, за кожним його словом, поглядом увесь час  спостерігають люди. Звертають вони увагу й на те, як він одягається, чи носить прикраси. Якщо суддя прийде на засідання в золоті-діамантах, людина подивиться на неї та скаже: «Ні, така суддя не зрозуміє мого горя».

«Суддя має бути авторитетом, йому повинні довіряти громадяни»

— Як ви думаєте, можливо, варто прибрати з Основного Закону таку підставу для звільнення судді, як порушення присяги? Адже порушення присяги — це певним чином абстрактне поняття.

— Якщо присяга є й ми не можемо від неї відмовитися, то потрібно дивитися, чи дотримується її особа, яка склала цю присягу. Найголовніше в присязі — чесно й сумлінно виконувати свої обов’язки. Суддя має бути авторитетом, йому повинні довіряти громадяни.

Щодо довіри та авторитету хотів би розказати одну історію. Колись у раді суддів однієї із західних областей з’явилася скарга на те, що суддею обрали чоловіка, батько якого був поліцаєм, розстрілював людей.

З одного боку, діти за вчинки батьків не відповідають. А з другого — люди не довіряють такому судді. Що робити в такій ситуації? Офіційно ставити питання про звільнення його з посади? Але ж немає на це законних підстав. З ним провели бесіду, пояснили ситуацію, і він вирішив написати заяву про звільнення за власним бажанням. Не можна допускати, щоб суддя втрачав авторитет, довіру громадян, не мав серед них поваги. Адже такий суддя позбавлений морального права надалі виконувати свої обов’язки.

— Як ви ставитеся до ідей окремих науковців ліквідувати ВРЮ? Чому цей орган сьогодні потрібен Україні? Яким повинен бути склад цієї структури?

— Чи необхідно зберегти цей орган? Думаю, що треба. Однак варто скоротити його склад з 20 до 11 членів. Інституція повинна працювати на постійній основі. Адже коли я очолював ВККС на громадських засадах, то не міг зібрати членів комісії. У них не було інтересу, відповідальності. Так і зі ВРЮ: вона повинна працювати на постійній основі.

Відповідно до європейського підходу до питання незалежності суддів не менше половини складу ВРЮ мають становити судді. Це визначений стандарт. Нині є пропозиції внести зміни до Конституції, щоб сформувати склад ВРЮ на таких засадах. І це правильно.

Наприклад, конференції суддів кожної юрисдикції можуть визначати, хто представлятиме суддівський корпус у ВРЮ на постійній основі.

Зміна складу ВРЮ та її компетенції — необхідність сьогодення. Чим раніше це зробимо, тим краще виглядатимемо в правовій системі Європи.

— На вашу думку, чи повинен до цього органу за посадою входити Голова ВС?

— Важко відповісти однозначно. Голова ВС представляє найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції. Нині в нього немає жодних повноважень, які були в часи, коли я займав посаду Голови ВС. У мене тоді було багато прав, аби вплинути на судову, процесуальну діяльність, на суддів. Зокрема, я міг поставити питання про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги або за інші недоліки в роботі. Сьогодні Голова ВС не має таких повноважень.

«Не думаю, що потрібно передавати ВРЮ право вирішувати питання стосовно рекомендування суддів для обрання безстроково»

— Які повноваження ВРЮ потрібно залишити, а від яких слід відмовитись?

— За ВРЮ слід зберегти право внесення подання Президентові щодо першого призначення суддів. До речі, нині пропонують, аби суддів обирали відразу безстроково. Мені не зрозумілий такий підхід, адже в будь-якій справі потрібно подивитися, чи може людина працювати. А тим паче — на суддівській посаді. Бо це ж непроста професія: потрібно спілкуватися з людьми, уважно вислуховувати їх. Потрібно подивитися, як особа мислить, як пише рішення, чи знає закон, як ним керується.

Не думаю, що потрібно передавати ВРЮ право вирішувати питання стосовно рекомендування суддів для обрання безстроково. Такі рішення приймає ВККС. Якщо вона знайде підстави відмовити судді в обранні безстроково, то відмовляє, а суддя може оскаржити це рішення до ВРЮ.

Також необхідно визначити, чи потрібно включати до компетенції ВРЮ розгляд справ стосовно порушення прокурорами вимог щодо несумісності та скарг на рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Варто залишити їй таке повноваження, як здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів ВС і вищих спеціалізованих судів.

Хотілося б сказати і про таке. Повноваження щодо призначення суддів на адмінпосади, які надали ВРЮ, — явне порушення Конституції. У ній чітко визначено, чим має займатися ВРЮ. Інших повноважень ніхто їй надати не може. Свого часу суддів призначали на адмінпосади указом Президента. У 2002 р., коли приймався закон «Про судоустрій України», були суперечки. Ми наполягали, що основна фігура в судовій системі — суддя. Він від імені держави виносить рішення, яке підлягає виконанню. Рішення голови як адміністратора не мають державного значення, аби піднімати питання його призначення на такий рівень. Ми вели гострі суперечки з представниками Адміністрації Президента.

Врешті-решт було доведено, що Президент такого права не має. Положення ч.5 ст.20 закону «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, його заступник призначаються на посаду та звільняються з неї главою держави, втратило чинність як таке, що є неконституційними (на підставі рішення Конституційного Суду від 16.05.2007).

Але ж ці віжки потрібно було комусь тримати. Вирішили, що на ці посади суддів повинен призначати саме державний орган. Це повноваження передали ВРЮ. Хотіли таким правом наділити міністра юстиції, але це, як кажуть, ми давно пережили. Я був міністром юстиції та чудово знаю, яким чином за допомогою тих чи інших кадрових, фінансових рішень можна впливати на суддю.

Повноваження ВРЮ щодо призначення суддів на адмінпосади потрібно негайно ліквідувати. Ще до внесення змін до Конституції.

— А якому органу передати це повноваження? Можливо, зборам суддів?

— Безперечно. В Основному Законі записано, що Голова ВС обирається на посаду та звільняється з неї шляхом таємного голосування Пленумом ВС. Голова КС обирається на спеціальному пленарному засіданні КС шляхом таємного голосування. Якщо голова не справляється зі своїми обов’язками, його можуть відкликати.

Збори суддів — це орган суддівського самоврядування. Свого часу ми наполягали, щоб орган суддівського самоврядування вирішував питання стосовно призначення суддів судів усіх рівнів на адмінпосади. Єдине, що викликало в нас певні сумніви, — вирішення питання призначення, наприклад, голови суду, в якому працює 3—4 судді. Такі збори суддів могли довго вирішувати це питання. Тому було запропоновано, аби ради суддів призначали (вирішували це питання за пропозицією зборів суддів). Але злякалися наділити такими повноваженнями ради суддів. Сказали, що це неправильно. Хоча в Конституції записано: для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Яке державне значення має посада голови суду, де працює троє суддів? Чому Президент чи ВРЮ має їх призначати? Можливо, це намагання створити механізм, за допомогою якого при певних умовах можна впливати на вирішення конкретної судової справи? У цьому я вбачаю одну із загроз незалежності судової влади. Це суперечить принципам і правилам побудови правової держави.

«Побоювання щодо корпоративності суддів — даремні»

— Що потрібно для того, аби ВРЮ була незалежним, справедливим органом?

— Члени ВРЮ повинні бути максимально захищеними від чиновників високого рівня. Оскільки представники конституційного органу мають безпосередній стосунок до суддівського корпусу, більшість його складу повинні становити судді. Побоювання щодо корпоративності суддів — даремні. Можливо, у когось є підстави про це говорити, але не думаю, що ці підстави серйозні. Краще хай будуть побоювання щодо суддівської корпоративності, ніж створити орган на шкоду незалежності суддів.

Адже до питань, які стосуються суддівської незалежності, потрібно ставитися дуже обережно. Необхідно зробити так, аби суддя, розглядаючи  справу, не спирався на чиюсь думку, а керувався законом, власною правосвідомістю, внутрішнім переконанням і нікого не боявся. Це найголовніше.

От дивіться: член ВРЮ має право ініціювати питання щодо звільнення судді за порушення присяги. До чого це може призвести? Будь-який зацікавлений член ВРЮ може звернутися з таким поданням. Може й не звернутися, але ж суддя знає: член ВРЮ має на це право. Чи проглядається тут загроза суддівській незалежності? Мабуть, що так.

— За 15 років існування ВРЮ виправдала своє призначення?

— Вона виправдала своє призначення, оскільки суддівський корпус своєчасно поповнюється новими кадрами, які виправдали наші надії та сподівання. Я вже казав, що єдине, із чим трохи перегнули палицю, — це повноваження ВРЮ та створення органу, склад якого має можливість впливати на неупередженість, незалежність суддів.

— Що б ви побажали членам ВРЮ в день її 15-річчя?

— 15 років роботи — це невеликий строк. Я побажав би, аби члени ВРЮ дуже уважно підходили до прийняття рішень, які стосуються конкретних суддів. Є немало людей, які хотіли б підмочити репутацію судді, котрий веде себе принципово, об’єктивно прий­має рішення. На жаль, є такі люди. Головне, аби члени ВРЮ не піддавалися жодному впливу, а приймали рішення, дотримуючись закону і як підказує совість. Тоді й судді відчуватимуть себе більш захищеними.

— І наостанок таке запитання: що було б, якби в Україні не було ВРЮ?

— Радянська система підбору кад­рів не могла більше існувати. Не створили б ВРЮ, була б вища рада магістратури або орган з іншою назвою, який би займався питаннями, які сьогодні належать до компетенції ВРЮ.