Секретар Пленуму Верховного Суду Дмитро Луспеник:

«Неухильне дотримання висновків ВС може призвести до стагнації права»

Цього року в нього був своєрідний ювілей — 10 років, як уперше обрали секретарем пленуму: спочатку — Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, тепер — Верховного Суду. Тому «ЗіБ» вирішив дізнатися в ювіляра, у чому ж полягає особливість такої посади. Принагідно кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України Дмитро ЛУСПЕНИК, якого недавно вдруге обрали секретарем Пленуму ВС, висловив свою позицію щодо актуальних для судової системи проблем.

«Це науково-практична діяльність, яка мені дуже подобається»

— Дмитре Дмитровичу, розкажіть для початку, у чому полягає специфіка цієї посади? Вона передбачає більше «диспетчерські» функції чи є й адміністративні?

— Перш за все щиро дякую за увагу до роботи ВС, його Пленуму і до мене особисто. Якщо до вашої статистики додати ще те, що у Верховному Суді України практично всі останні (починаючи з 2008 року) постанови Пленуму з питань цивільної юрисдикції підготовлені особисто мною та мною доповідалися на засіданнях у кількох читаннях, то цей строк є ще більшим.

У чому специфіка роботи секретаря Пленуму? Перш за все це не адміністративна посада. Якщо виходити з формальних вимог закону «Про судоустрій і статус суддів» (ст.46), то він організовує роботу секретаріату, підготовку засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу та контролює виконання прийнятих постанов.

Але якщо виходити із суті цієї роботи, то її специфіка полягає в тому, що це перш за все науково-практична діяльність. І як науковцю зі стажем та певним науковим досвідом мені це дуже подобається та й надає велику допомогу в суто суддівській роботі.

— Вас удруге обрали секретарем Пленуму ВС. Як ви сприйняли такий вибір колег? Які завдання вони визначили для вас на нову каденцію та які маяки ви ставите самі собі?

— Я вдячний Всеволоду Князєву, новому Голові ВС, за те, що запропонував мою кандидатуру на повторне обрання секретарем Пленуму ВС, і вдячний Валентині Данішевській, яка у своєму прощальному виступі високо оцінила роботу Пленуму ВС за минулі 4 роки. Удячний колегам, суддям ВС за підтримку моєї кандидатури, для мене це велика відповідальність.

При спілкуванні із суддями ВС і протягом цих 4 років, коли я вперше був обраний секретарем Пленуму ВС, і перед засіданням Пленуму, яке відбулося на початку грудня, звичайно, мені задавали питання й висловлювали певні пропозиції щодо вдосконалення роботи. Це стосувалося як своєчасного надсилання документів перед засіданням Пленуму, так і виконання вимог ст.46 судоустрійного закону, якою передбачено, що Пленум ВС як один із законодавчих інструментів для забезпечення єдності судової практики узагальнює практику застосування матеріального та процесуального законів (п.10¹), дає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства (п.10²).

«Сьогодні ВС усе більше думає про те, що роз’яснювальні постанови Пленуму потрібні»

— Питання систематизації та уніфікації судової практики, вочевидь, є нагальними. На вашу думку, хто та в який спосіб має їх вирішувати?

— Відповідно до ст.36 закону ВС є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та в спосіб, визначені процесуальним законом. При цьому у висновку КРЄС №20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону, крім формальних (процесуальних) засобів, якими є обов’язковість висновків ВС для судів, зразкові справи, процедура відступу від практики, указується й на такий засіб (позапроцесуальний механізм), як узагальнення судової практики, а також публікація дайджестів, оглядів судової практики, надання суддям методичної допомоги тощо.

ВСУ до 2010 року, а потім вищі спеціалізовані суди активно використовували такий механізм забезпечення єдності судової практики, як прийняття роз’яснювальних (необов’язкових) постанов пленумів. Не думаю, що знайдеться багато юристів, які б аргументовано заперечували, що вказані постанови не є корисними й потрібними для практиків і теоретиків. Здебільшого вони не втратили актуальності та є вагомим важелем для забезпечення єдності судової практики.

Відповідно до положень процесуальних кодексів у судовому рішенні має бути зазначено мотиви (висновок) щодо застосування (незастосування) норм права. Тому при обґрунтуванні необхідності застосування (незастосування) тих чи інших норм права суд та учасники процесу не позбавлені права посилатися на правові позиції, викладені в постановах пленумів ВСУ і вищих спеціалізованих судів. Так, у постанові Великої палати ВС від 4.07.2018 у справі №653/1096/16 є посилання на п.36 постанови пленуму ВСС від 7.02.2014 №5 (п.48). Таких прикладів у рішеннях ВС багато.

Держави так званої старої демократії цей механізм піддають критиці. Але ж ми не повинні забувати, що у Франції, Австрії, Німеччині та інших країнах законодавство залишається сталим понад 150—200 років і судова практика вже напрацьована. Не кажучи про РФ, постанови пленумів верховних судів приймаються в Казахстані, Білорусі, Польщі, Угорщині, Словенії та інших державах, де, як і в Україні, часто змінюється законодавство, і, як наслідок, воно нерідко допускає двояке тлумачення.

— Але ж ВС дотепер не ухвалював таких актів.

— Дійсно, за перші 4 роки роботи нового ВС Пленум не прийняв жодної роз’яснювальної для судів постанови щодо застосування законодавства. І для цього були вагомі причини. Разом з тим за 4 роки до Пленуму ВС надійшло понад 100 звернень щодо необхідності таких роз’яснень. І не лише від суддів, юридичних або фізичних осіб, зокрема й адвокатів, а й від уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Державної казначейської служби, Міністерства юстиції, органів прокуратури та інших державних органів, громадських організацій.

У ВС деякі судді вважають неможливим (принаймні на сьогодні) повернення до практики прийняття роз’яснювальних постанов Пленуму, кажуть, що це архаїка. Пояснюється це тим, що постанови Пленуму — абстрактні висновки щодо правильного застосування норм права. Тобто порушується принцип поділу влади, бо судова влада перебирає на себе функції законодавця, порушується принцип незалежності та неупередженості судді, постанови приймаються без учасників справи та заслуховування їхніх аргументів тощо. Проте я ніколи не погоджувався з такими доводами й у своїх численних наукових публікаціях, на конференціях і судових форумах пояснював свою позицію.

Адже є закон, який нам треба виконувати й надавати суддям допомогу. Позаяк у рішеннях ВС не завжди можна виписати алгоритм процесуальних дій судді, які дають змогу дійти до певного правового висновку. Є категорії справ, які нечасто доходять до касаційної ланки або взагалі не оскаржуються, а досвід, знання й законодавча функція зобов’язує ВС забезпечити єдність судової практики.

З власного досвіду можу сказати, що постанови Пленуму ВСУ чи вищих спеціалізованих судів — це не абстрактні висновки. Одна постанова готувалася близько 2 років, ґрунтувалася виключно на судовій практиці, участь в якій брали судді всіх інстанцій, науковці, приймалася кількома пленарними читаннями.

— Але ж ВС працює вже 4 роки, і можна було б уже очікувати появи перших постанов, бодай у проектах.

— Іншою з причин, чому Пленум ВС за 4 роки не приймав роз’яснювальних постанов є перш за все неймовірно велике навантаження на суддів ВС від початку його діяльності, що загальновідомо. Також треба було забезпечити роботу Пленуму ВС і самого нового ВС прийняттям регламентних процедур, засад, стратегії діяльності, створення НКР і т.п.

Після цього Пленум ВС змушений був реагувати на неконституційні закони влади щодо порушення гарантій незалежності суддів, статусу судді, у тому числі суддів ВС, як-от: обмеження суддівської винагороди, скорочення складу ВС, притягнення до дисциплінарної відповідальності за скасування судового рішення, антиконвенційне запровадження деяких касаційних процесуальних фільтрів тощо. Це потребувало миттєвої реакції Пленуму ВС.

Одночасно керівництво ВС вело переговорні процеси з органами влади, аби попередити чи унеможливити прийняття антиконституційних законів. Це деколи впливало на своєчасність направлення суддям ВС матеріалів на засідання Пленуму. Думаю, судді ВС це й самі розуміли, але певні зауваження висували.

Зверну увагу й на зміни в процесуальному законодавстві, яке уможливило з 15.12.2017 частіші звернення судів до Пленуму ВС з метою звернення до Конституційного Суду. За 4 роки ми прийняли 17 таких постанов. А їх підготовка потребувала чимало часу.

Проте сьогодні ВС усе більше думає про те, що роз’яснювальні постанови Пленуму потрібні. При цьому обговорюється форма цієї роботи, алгоритм дій тощо. Треба сказати, що повноваження Пленуму ВС спрямоване на підтримку однакового тлумачення й застосування судами норм права та є одним з елементів конституційного механізму охорони єдності української правової системи. Заперечення цього повноваження ВС є обмеженням його конституційних і законодавчих функцій та призначення ВС як найвищого суду в системі судоустрою.

Разом з тим для нас дуже важлива думка як суддівської, так і правничої спільноти із цього питання.

«Те, що ВС, на жаль, змінює свою правову позицію, ще не свідчить про відсутність єдності практики»

— Як би ви оцінили перші 4 роки діяльності нового ВС? Адже, за словами самих «верховників», не вдалося досягти основної мети — єдності судової практики. Чи згодні ви з такою оцінкою, із чим це пов’язано?

— Звичайно, що не згодний з такою тезою. Дійсно, одним із завдань ВС, найголовнішим, є забезпечення сталості та єдності судової практики. Разом з тим не погоджуюся з тим, що нам цього взагалі не вдалося зробити. У багатьох категоріях справ (десь у 90%) ми її забезпечили. Зокрема, голова департаменту правосуддя Ради Європи Ханне Юнкер на конференції щодо забезпечення єдності судової практики ВС, що відбулась у листопаді 2020 року, чітко сказала, що судова практика ВС є послідовною та відображає стандарти РЄ.

Проте не слід забувати, що завданням ВС є не тільки й навіть не стільки вирішення конкретного спору. Він повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосовувати норму матеріального права, з тією метою, щоб надалі спрямувати судову практику в єдино правильне русло. Тобто завданням ВС є також вироблення правової традиції, згідно з якою безмотивне, неаргументоване відступлення від свого ж правового висновку є неможливим. Це забезпечить стабільність судової практики, авторитет ВС, а отже, і судової влади в цілому.

— Натомість новий ВС відступав не лише від позицій попередників, а й уже власних.

— Якщо таке трапляється, про це обов’язково має бути аргументовано в самому рішенні ВС із посиланням на підстави. Зокрема, що попередні рішення були помилкові, неефективні в захисті порушеного права чи застосований підхід застарів унаслідок розвитку суспільних відносин або правового регулювання.

Крім того, вимога правової визначеності та захисту законних очікувань у судовому процесі ще не гарантує право на незмінну судову практику. Самі по собі зміни в ній не суперечать належному здійсненню правосуддя. Адже неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні права може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

Однак наявність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов’язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що дозволяють подолати можливі розбіжності в судові практиці. У процесуальних кодексах такі механізми запроваджені й використовуються.

Тому те, що ВС, на жаль, змінює свою правову позицію, ще не свідчить про відсутність єдності практики з огляду на рівень, якість нашого законодавства. Разом з тим погоджуюсь з вами, що роботи для забезпечення єдності судової практики у ВС ще багато й відступлення від правової позиції мають бути винятками з правила.

— Напевне, значну провину за неоднозначну судову практику слід покласти не стільки на суди, скільки на законодавця, який незграбними формулюваннями положень своїх актів допускає різнотлумачення норм. Проте згодом, за визначенням політиків, крайніми стають суди. Чи згодні ви з цим і чи є якийсь спосіб подолати цю проблему?

— З такою тезою я згоден, і цьому є численні підтвердження. Це зайвий раз підказує нам, що роз’яснювальні постанови Пленуму ВС потрібні.

Як подолати цю проблему? Дуже просто. При прийнятті законів владі слід радитися, узгоджувати свої проекти з тими, хто в цьому розбирається, хто може спрогнозувати наслідки таких змін, а не приймати поспіхом акт, а потім з таким саме поспіхом вносити до нього зміни, які, навіть при цьому суперечать іншим диспозиціям норм. Адже за цей час судді встигнуть ухвалити безліч рішень.

Наочний приклад — зміни до ст.130 Кодексу про адміністративні правопорушення у взаємозв’язку зі ст.286¹ Кримінального кодексу. Ви знаєте, раніше такого не було, аби зміни до процесуальних кодексів, зокрема щодо процедури касаційного перегляду, приймалися без думки, висновку суду касаційної інстанції. Лише десь останній рік, коли влада «наплодила» змін у процесуальних кодексах, коли навіть ми, ВС, не розуміємо деякі норми процесу, законопроекти стали надходити до ВС, нас стали запитувати щодо їх суті. Десь нас чують, десь ні, але саме так має діяти законодавчий орган.

Наприклад, Пленум ВС виступив категорично проти того, аби апріорі конвенційні справи щодо захисту честі та гідності автоматично, у силу закону, були віднесені до малозначних. Ми виступили проти розширення деяких касаційних процесуальних фільтрів, і за нашою пропозицію суттєво зменшено майновий ценз.

Владі ще раз хочеться нагадати: ті, хто грається з процесуальними законами, просто не знають, що дуже легко порушити логіку, структуру та принципи процесуального закону одним невдалим нововведенням.

Скажіть, будь ласка, як бути ВС, коли практично вся юридична спільнота, споживачі суддівських послуг критикують ВС за застосування незрозумілих, двояких, дещо несправедливих касаційних фільтрів або віднесення справ до малозначних у силу закону, коли це приймалося супроти думки ВС, але це є законом. Чому критикують ВС, а не законодавця?

Більше того, напевне, ви знаєте, що в Стратегії розвитку системи правосуддя на 2021—2023 рр. пропонується з метою забезпечення єдності судової практики розширити касаційні процесуальні фільтри, визначити категорії справ, рішення в яких узагалі не підлягають касаційному оскарженню. А тепер вчитайтеся в інший законопроект (№6337), ініціатори якого зазначили, що його метою є припинення зловживання ВС при розгляді касаційних скарг у частині їх повернення через відсутність посилання на те, у чому полягає неправильне застосування судом норм закону або відсутнє посилання на конкретну постанову ВС, в якій викладено відповідних правовий висновок.

Хоча з останнім проектом я особисто повністю згодний, але ж не можна писати те, що ВС, застосовуючи закон, зловживає цим. Хочеться порадити законодавцю приймати зрозумілі закони за участю ВС, який їх застосовує і може спрогнозувати наперед їх наслідки. І тоді не буде проблем.

«Рішення ВС є своєрідним судовим прецедентом на основі його переконливості»

— Одним з інструментів досягнення єдності судової практики вважалося обов’язковість врахування правових позицій ВС судами нижчих ланок. Натомість це складно реалізувати навіть технічно, оскільки в ЄДРСР не зазначається, як-от у базі законодавства, яка правова позиція є чинною, а яка за цей час зазнала змін.

— Згоден з вами, що тут є проблема. Але чи є в цьому вина ВС — риторичне питання. З першого дня роботи ВС ми поставили перед собою завдання забезпечити суди та інших споживачів суддівських послуг нашими правовими позиціями. Тому регулярно публікуються дайджести судової практики, у тому числі юрисдикційні, щомісячні огляди судової практики, так і тематичні огляди тощо. Це дуже важка робота, як правило, у позаробочий час.

З початку роботи ВС ми вдосконалюємо потенціал цифрових технологій, підготували в співпраці з міжнародними партнерами нову (замість старої) базу правових позицій ВС, яка дає можливість забезпечити автоматичний добір. Аналогів таких програм на сьогодні в Україні немає (та напевне у світі вони є поодинокими).

— Як ви самі зазначили, для обґрунтування своїх рішень суди дотепер послуговуються постановами пленумів ВСУ та ВСС. На ваш погляд, наскільки це логічно — змушувати і суддів, і правників відшуковувати правові позиції ВС у загальній масі судових актів замість того, щоб підготувати власноруч аналіз цієї практики та сформувати спільну позицію всіх касаційних судів з того чи іншого питання?

— Я вже детально розповів, чому наразі немає роз’яснювальних постанов Пленуму ВС щодо застосування законодавства. Але дуже надіюся на те, що незабаром це зміниться. Це є вимогою закону до ВС.

Що робити суддям? Вивчати нашу практику, яка регулярно публікується, слідкувати за рішеннями ВП ВС, об’єднаних палат касаційних судів, навчитися користуватися базою правових позицій ВС, регулярно брати участь у навчаннях у Національній школі суддів, в яких постійно виступають судді ВС із детальними презентаціями, оглядами судової практики.

Судді повинні усвідомити, що рішення ВС є своєрідним судовим прецедентом на основі його переконливості як інститут усталеної практики (це називається переконливий (авторитетний) прецедент). Разом з тим неухильне дотримання висновків ВС може призвести до стагнації права. Бо саме судді першої та апеляційної інстанцій першими стикаються з різними життєвими ситуаціями, в яких застосування висновку ВС може призвести до несправедливих результатів, порушення прав людини.

Проте відступати від свого висновку може лише ВС. Тому законодавцю слід подумати, як розв’язати цю проблему, аби розвиток судової практики йшов у напрямку справедливості, розумності та добросовісності. ВС знає, як це зробити, але чи дослухається законодавець до нашої думки?

«Через відсутність ВККС судова реформа, по суті, була умисно зупинена»

— У судах перших ланок наразі спостерігається катастрофічний брак кадрів і як наслідок надмірне навантаження. У Касаційному цивільному суду також чи не найбільша кількість розглянутих за рік справ, десь на одному рівні з адміністративним. Але кількість суддів у касаційній ланці майже однакова. Як у вас складається з навантаженням?

— Дякую за це запитання. Для мене особисто воно дуже боляче. Згадую, коли я у 2008 році переходив на роботу до ВСУ, то в Харківському апеляційному суді (як він тепер найменується) працювало більше ніж 90 суддів і ми ледве встигали вирішувати справи в розумний строк. Нині там, наскільки мені відомо, працює лише 15 суддів. В інших апеляційних і багатьох районних судах ситуація ще гірша.

Нестача в державі суддів місцевого рівня сягає близько 30% від затвердженого штату (в апеляційній інстанції набагато більше). І це при тому, що з вини влади (вона це визнала) два роки не працює ВККС. І ще не скоро запрацює. Через відсутність ВККС судова реформа, по суті, була умисно зупинена. Це майже колапс судової системи. Недаремно Комітет міністрів Ради Європи назвав кадровий голод у судах однієї з поважних причин тяганини при розгляді справ.

Що стосується навантаження в КЦС, то ситуація також складна. Багато суддів пішло у відставку, і жодного нового не прийшло. Ми про наповнення до КЦС наразі поки що не думаємо, ми хочемо в першу чергу заповнити кадри в місцевих і апеляційних судах.

— Чи не на часі законодавцеві подумати не про скорочення, а про розширення кількості суддів КЦС?

— Коли ми розпочинали нашу роботу 4 роки тому, до КЦС було передано 27483 справ з ВСС та ВСУ. Сьогодні ж це число — 8699. За цей час (а у 2017 році нас було лише 26) ми розглянули (вдумайтесь!) близько 107 тис. процесуальних звернень та справ, тобто в середньому кожен розглянув 2813 процесуальних звернень та справ. Це далося не легко, ціною позаробочого часу, вихідних, жертвуючи спілкуванням з рідними.

Що стосується поточного року, то середнє навантаження зменшилось порівняно з 2020-м, на що насамперед вплинуло загальне зменшення кількості суддів у державі, а також обсяг нерозглянутих справ на початок нового року. Якщо в цифрах, то в І півріччі минулого року на розгляді КЦС перебувало 27574 справ і матеріалів, у відповідному періоді цього року — 21848. Якщо виходити з кількості суддів у КЦС, то в І півріччі 2021 року середня кількість справ і матеріалів, що розглянуті одним суддею (45 суддів), становила 613.

Тобто найважчий період для нас, сподіватимемося, позаду. Сьогодні, повторюся, державі слід звернути увагу насамперед на кадрове наповнення місцевих та апеляційних судів.

«У КЦС і КГС основним показником завжди була єдина правова позиція»

— Ураховуючи відкриття ринку землі, напевне, новим каменем спотикання для судів стануть спори про розірвання договорів оренди та переважне право придбання земельних ділянок. За вашою оцінкою, наскільки юридично грамотно виписані норми законодавства, аби суди не загрузли в навалі нової категорії спорів? І чи не було б логічно, аби всі земельні спори передати до якоїсь однієї юрисдикції, аби «господарники» та «цивілісти» не формували різну практику застосування, зокрема, ст.33 закону «Про оренду землі»?

— Та ні, якраз тут великої проблеми ми не бачимо. Дійсно, з відкриттям ринку землі та прийняттям ряду інших законів у земельній сфері, наприклад щодо єдиної долі земельної ділянки та нерухомості на ній (закон №1174-IX), у КЦС побільшало відповідних судових спорів. Громадяни побігли в суди та стали згадувати, що 20—30 років тому їх незаконно не включили в списки на отримання сертифіката на земельний пай або розпочали відповідні спадкові спори.

У КЦС і КГС основним показником завжди була єдина правова позиція, у тому числі щодо розірвання договорів оренди землі чи переваженого права на землю. У КЦС і КГС юрисдикційний спір був лише з адміністративними судами. Нині в разі деяких розбіжностей, нашу позицію урівноважують судові прецеденти ВП ВС.

Дійсно, у ВР зареєстровано законопроект «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо підсудності спорів, що виникають у сфері земельних відносин та спорів щодо нерухомого майна» (№3296). За задумом ініціаторів, його спрямовано на вирішення правової проблеми, яка полягає в неоднозначному розмежуванні підсудності земельних спорів та спорів щодо нерухомого й рухомого майна. Тому пропонується всі ці справи віднести до юрисдикції господарських судів, у тому числі спорів щодо прав на земельну ділянку з суб’єктом владних повноважень, крім деяких з них.

Звичайно, що КЦС категорично проти цього проекту, який взагалі, на мою думку, не має перспектив, навіть науковці його не підтримують. Посилання в пояснювальній записці до проекту на постанови пленумів вищих спеціалізованих судів, в яких є деякі різні роз’яснення, не можна вважати релевантними. Адже юрисдикційні питання дуже давно вирішено в процесуальному порядку ВП ВС. Зокрема, також вирішено відповідні питання в контексті спорів, пов’язаних з реєстрацією права власності, оренди, приватизації земельних ділянок, грошової оцінки землі, меж ділянок тощо.

Саме тому на сьогодні немає підстав стверджувати про існування проблеми розмежування судових юрисдикцій, яка б зумовлювала настільки радикальні законодавчі зміни. Передання до юрисдикції господарських судів справ, які, по суті, не пов’язані з господарською діяльністю, може уповільнити загалом розгляд справ господарськими судами та призвести до втрати такої важливої риси судочинства, як швидкий розгляд господарських справ судами.

Також необхідно звернути увагу на питання доступу до правосуддя. Система місцевих загальних судів є більш розгалуженою, ніж система господарських судів. Останні функціонують як суди першої інстанції лише в обласних центрах, а апеляційні господарські суди поширюють свою юрисдикцію на декілька областей.

— Ще однією з поширених категорій є кредитні спори. Як, за вашою оцінкою, змінилася судова практика розгляду таких справ? Вона схиляється в бік захисту кредитора чи позичальника?

— І не так, і не так. Мені ця категорія справ дуже відома, адже я автор постанови пленуму ВСС від 30.03.2012 №5 про кредитно-іпотечні спори. Ще більш приємно, що ВП ВС за перші 2 роки своєї роботи відступила практично від усіх правових висновків ВСУ, в яких останній змінив практику ВСС щодо цієї категорії справ. І саме КЦС в основному був ініціатором розгляду таких справ ВП ВС.

У численних своїх публікаціях я детально аналізував практику ВП ВС щодо відступлення від правових висновків ВСУ. Як відповідна постанова пленуму ВСС, так і релевантна сьогоднішня практика ВС збалансовує як права кредитора, так і права споживача, позичальника. Тобто недобросовісний позичальник повинен повернути кредит, але і банк, щодо якого споживач перебуває у вразливішому становищі, як слабша сторона договору, не має права вимагати того, що не передбачено законом. У цій категорії справ практика ВС є якраз більш-менш стабільною, а відмінність правових позицій пояснюється лише різними фактичними обставинами справ.

«Критична ситуація з фінансуванням судів — це шантаж судової влади»

— В останні 2 роки загострилася проблема фінансування судової системи, точніше — перших двох ланок. Адже такого критичного недофінансування не було з часів утворення Державної судової адміністрації. Суто з погляду теорії: чи є підстави говорити про те, що держава не виконує один зі своїх конституційних обов’язків — належне матеріальне забезпечення судочинства?

— Обов’язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у ст.130 Конституції, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності судді.

Я можу лише повторити висновки КС щодо цього, який у своїх численних рішеннях зазначав, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невіддільним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо). Таким чином, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв’язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання).

Критична ситуація з фінансуванням судів — це шантаж судової влади. Питання недофінансування судової влади може бути вирішене лише шляхом виділення необхідних коштів з державного бюджету, а перерозподіл коштів Вищою радою правосуддя, як це відбувається зараз, принципово не виправить цю ситуацію.

— Недавно Пленум ВС звернувся до Конституційного Суду з приводу аналізу змін до закону «Про Вищу раду правосуддя» в частині появи так званої етичної ради. Ви, якщо не помиляюся, пропонували не квапитися з конституційним поданням та ще поміркувати над обґрунтуванням. Чому так? Ви вважаєте, що втручання іноземців у формування судових органів не обмежує незалежність нашої держави в цілому та судової гілки зокрема? Тобто залучення іноземного компонента — це єдиний шлях до незалежності Феміди чи лише зміна важелів впливу на неї?

— Дійсно, 8 жовтня цього року Пленум ВС звернувся до КС з метою перевірити на конституційність деякі положення закону «Про Вищу раду правосуддя» №1798-VIII та його прикінцевих положень. Зокрема, щодо внесення змін до деяких законодавчих актів України в частині зміни порядку обрання (призначення) на посади членів ВРП та діяльності дисциплінарних інспекторів ВРП.

Я голосував за прийняття постанови і не наполягав на відкладенні її розгляду. Таке враження у вас виникло напевне від моїх реплік на засіданні Пленуму. Але це мій обов’язок, як секретаря, слідкувати за дотриманням регламенту, особливо, коли в суддів ВС виникають певні дискусії щодо змісту проекту постанови. У ході обговорення її проекту з’ясувалося, що потреби в доопрацюванні тексту немає, а була лише інша пропозиція — про відхилення цього проекту, яка не пройшла.

Щодо вашого запитання про роль іноземців, то я вже неодноразово відповідав, у тому числі безпосередньо після засідання Пленуму ВС. Моя думка не змінилася. ВС не проти судової реформи, ми не проти ЕР за участю іноземців, оскільки це, за положеннями закону, лише дорадчий орган.

Іноземці брали участь у кадрових процедурах щодо НАБУ, САП, ВАКС, і ці проекти визнані успішними. Але ВС попросив КС перевірити на конституційність деякі положення щодо етичної ради: чи вони не виходять за межі її повноважень як дорадчого органу. Мета — запобігти можливим негативним наслідкам, у тому числі, аби в неконституційний спосіб не була зупинена робота ВРП. У такому разі це порушення Основного Закону.

Особливо це стосується ситуації, коли голос суддівської спільноти взагалі не враховується. При цьому рекомендації Венеціанської комісії у висновку від 6—7.10.2017 про урівноваження голосів суддів та іноземців ураховано не було, що й створило напругу навколо цієї ситуації. Тому не вважаю, що участь міжнародних експертів може призвести до обмеження незалежності нашої держави, її суверенітету чи незалежності судової гілки влади. Це виправдано нинішньою специфічною ситуацією в Україні, але за умови поважання принципу державного суверенітету України і при максимальній прозорості процедури роботи експертів.

Упевнений: якщо етична рада перейде межу функції виключно дорадчого органу, це не залишиться осторонь як ВС, так і можливих судових процесів щодо оскарження таких дій.

— На цьому тижні судді відзначили своє професійне свято, а ВС — ще й четверту річницю від дня початку роботи. Що ви побажали своїм колегам у цей день?

— Судовий процес сповнений емоціями, проте суддя має усвідомлювати своє покликання та при ухваленні судового рішення повинен залишатися неупередженим і таким, що здійснює контроль за власними емоціями та поведінкою. Робота суддею — це постійне випробування на професійну майстерність, людську мудрість і вдале вирішення конфліктних ситуацій.

Бути суддею — величезна відповідальність!

Але в суді працюють не лише судді, а й помічники суддів, консультанти, інші працівники апарату, без яких суд працювати взагалі не зміг би. Ми привітали одне одного з нашим професійним святом і побажали виконувати свої обов’язки в ім’я законності, справедливості, аби й надалі наші щоденні зусилля були запорукою утвердження верховенства права в нашій державі.

Ми побажали одне одному невичерпної енергії, удачі, натхнення та нових перемог, міцного здоров’я, добра та благополуччя, а також мудрих рішень і подальших успіхів у відповідальній та благородній роботі.

Закон і Бізнес