Земля без права доступу

Чи може держава заборонити в’їзд до приватної власності?

Земельна реформа в будь-якій країні — це стрес як для власників ділянок, так і для орендарів. В Європі вона також не проходила безболісно, і скарги незадоволених її наслідками час від часу розглядають у Страсбурзі.

«Сувора охоронна зона»

У листопаді 2004 року троє громадян Латвії придбали ділянку площею близько 67 тис м², розташовану в Гаркалнській волості. Хоча земля знаходиться в лісі, відповідні записи дозволяли її використання для потреб фермерського господарства. 6 січня 2005 року заявники зареєстрували свої права власності в земельній книзі.

Однак через рік одна зі співвласниць, якій належали 50% наділів, виявила, що їх обгороджено парканом, на якому встановлений знак «В’їзд заборонено». Заявники зверталися в різні органи влади, щоб дізнатися про причини обмеження.

Урешті-решт у муніципальній раді їм повідомили, що згідно із законом установлена «сувора охоронна зона» навколо джерела водопостачання (відомого як Remberģi). Мовляв, ще 2 роки тому був підготовлений проект щодо створення такої зони, і навколо неї потрібно було побудувати паркан. У цю зону ввійшла й придбана ними земля. Тож співвласників запросили на збори для «розв’язання проблем, що випливають із зазначеного закону».

Згодом чиновники роз’яснили, що обмеження на користування водоохоронною зоною випливають із закону й мають юридичну силу незалежно від того, чи були вони зареєстровані в земельної книзі. А всі охоронні зони мають бути позначені на відповідних територіальних планах, хоча на той час муніципальна рада ще не затвердила такого документа.

Далі розпочалися тяжби, які дісталися до Конституційного суду. Адже, на думку одного із сенатів КС, установлення обмеження на використання ділянки рівнозначне фактичній експропріації. Натомість жодної компенсації за це національне законодавство не передбачало. Хоч і не обмежувало права вимагати відшкодування прямих матеріальних збитків.

Але КС Латвії, коли зібрався в повному складі, вирішив, що колеги не вказали на юридичні підстави для аналізу закону на конституційність. Мовляв, під експропріацією розуміється перехід власності від особи до держави. А в даному випадку ніхто в особи землю не відбирав. Просто власнику заборонено нею вільно розпоряджатися. На думку КС, «жодні обмеження права власності не можуть бути прирівняні до її відчуження» незалежно від їх характеру й обсягу.

Сенат стояв на своєму: навіть якщо погодитися з тим, що не відбулося експропріації, обмеження, які не дозволяють використовувати свою власність, повинні супроводжуватися компенсацією в грошовій або будь-який інший формі. А це суперечить не тільки конституції, а й cт.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Проте КС знову відмовив у відкритті провадження. Адже оспорюване положення закону не завадило адміністративним судам вирішити позов, поданий співвласниками. Та й вони не вимагали компенсації від постачальника води, якому належав об’єкт і в інтересах якого встановлена захисна зона. А закон не лише не забороняв, а й прямо передбачав таке право.

Зрозумівши, що плюралізм думок у КС не дозволяє зрушити справу з мертвої точки, співвласники подалися до Страсбурга.

10 років утручання

У рішенні від 21.09.2021 у справі «Bērziņš and others v. Latvia» Європейський суд з прав людини відзначив, що спір виник через якість нормативної бази, яка регулює утворення охоронних зон у Латвії, та її практичне застосування. У Страсбурзі нагадали, що «невизначеність (законодавча, адміністративна чи правозастосовна) — це фактор, який слід брати до уваги при оцінці поведінки держави».

Утім, Суд визнав, що політика регіонального планування та охорони навколишнього середовища, в якій загальні інтереси суспільства мають першорядне значення, дає державі більшу свободу розсуду, ніж коли на карту поставлені виключно цивільні права. Але ж заявники придбали ділянку й належним чином зареєстрували свої права ще до того, як були встановлені певні обмеження на її використання.

Хоч у Страсбурзі не виключають, що заявники могли якимось чином довідатися про такі плани влади та придбати саме цю землю, аби в подальшому вимагати компенсації. Тим більше що вони зверталися до суду й домоглися відшкодування, але їх не влаштовувала призначена сума. Бо навіть визнання судами незаконним рішення муніципальної влади про включення їхньої ділянки до охоронюваної зони не мало практичних наслідків. Адже обмеження залишалися в силі, а заявники не могли отримати компенсацію, бо ці обмеження випливають з положень закону, і вимога про компенсацію не могла бути вирішена в рамках адміністративного провадження.

Водночас Суд не погодився з урядом у тому, що заявники могли подати інший позов і вимагати експропріації своєї власності, оскільки законодавство не передбачало такої процедури. Тож жоден із запропонованих варіантів вирішення спору, що пропонувалися чиновниками, не мав шансів на успіх. А прохання до муніципалітету про обмін ділянки було відхилене.

Отже, положення заявників ускладнювалося станом невизначеності, в якому вони опинилися, через неможливість використовувати свою власність або отримати доступ до неї протягом більше ніж 10 років. Крім того, сама влада не зробила жодних кроків для виправлення ситуації.

З огляду на це ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади не забезпечили справедливого балансу між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту прав власності заявників. Адже останні були змушені миритися зі значним утручанням у своє право власності.

Відповідно, мало місце порушення ст.1 Першого протоколу до конвенції. Однак заявники зазначили, що прагнуть отримати лише компенсацію за моральну шкоду та просили зняти обмеження щодо їхніх ділянок або зобов’язати державу виплатити грошову компенсацію чи надати землю еквівалентної вартості.

Проте вони не висунули жодних вимог щодо справедливої сатисфакції у встановлені для цього строки. Тож тепер мають сподіватися тільки на те, що латвійські суди, зокрема КС, урахують це рішення ЄСПЛ і переглянуть свої висновки.