Здоров’я під грифом «Таємно»

Як адвокатові отримати доступ до медичної інформації про клієнта

Труднощі з доступом адвокатів до медичної інформації не є новими. Адже законодавству із цього питання давно бракує ясності. Як наслідок, серед медиків побутує думка, що лікарська таємниця — непорушна й доступ до неї може бути надано лише у відповідь на запит суду або правоохоронних органів. Проаналізуємо, чи відповідає така позиція дійсності.

Однаково — не можна!

«Запитувана інформація становить лікарську таємницю» — саме таку відповідь найчастіше отримують адвокати, звертаючись до медичних закладів із проханням надати медичну інформацію про свого клієнта.

У законодавстві про охорону здоров’я зустрічаються такі поняття як «медична інформація» та «лікарська таємниця». Однак, мало хто з медиків замислювався, чи є ці поняття відмінними, чи йдеться про одне і те саме.

Помилки, допущені медиками через ототожнення цих категорій, коштували не одному адвокатові відмови у доступі до медичних відомостей про клієнта. Річ у тім, що для пересічного лікаря, який одержує запит від адвоката щодо надання медичної інформації про клієнта, будь-яка запитувана ним медична інформація a priori є лікарською таємницею. І той факт, що таку інформацію запитує не сам клієнт, а його адвокат, ще більше посилює впевненість лікаря у тому, що в запиті слід відмовити.

Безумовно, що вказані поняття є різними, хоч і стосуються відомостей про стан здоров’я людини. Так, право пацієнта на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні, закріплене в ст.39¹ Основ законодавства України про охорону здоров’я. Отже, обов’язок медиків не розголошувати вказану інформацію про пацієнта невизначеному колу осіб і становить лікарську таємницю.

Заборона на її розголошення стосується відносин, що виникають між лікарем (медичним закладом) та третіми особами. Пацієнт не є суб’єктом вказаних відносин. Тому доступ до лікарської таємниці надається виключно третім особам та в чітко передбачених законом випадках.

Поряд з тим, на відміну від права на таємницю про стан свого здоров’я, пацієнт, який досяг повноліття, має право на одержання медичної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я. Такому праву особи кореспондує обов’язок медичного працівника надати таку інформацію. Звідси й назва ст.39 Основ законодавства України про охорону здоров’я — «Обов’язок надання медичної інформації».

З наведеного вбачається, що відносини стосовно отримання медичної інформації існують виключно між лікарем (медичним закладом) та пацієнтом. Тобто одержувачем такої інформації у розумінні закону є лише пацієнт або уповноважений ним представник.

На перший погляд, усе здається зрозумілим, утім на ділі не все так просто. Частина адвокатських запитів, які надходить до медичних закладів із проханням надати медичну інформацію про клієнта, усе ж залишаються без задоволення.

Дилема підтвердження повноважень

Адвокат, котрий подає запит від імені та в інтересах клієнта (пацієнта) на одержання медичної інформації про нього, є його представником, і у випадку підтвердження його повноважень на одержання такої інформації, такий запит має бути задоволено.

У цьому випадку відносини із представництва ґрунтуються на укладеному між адвокатом та клієнтом (пацієнтом) договорі про надання правничої (правової) допомоги, в якому повинні міститися положення щодо дозволу адвокату одержувати такого роду конфіденційну інформацію про клієнта.

Разом з тим, виходячи з положень ст.24 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», при подачі запиту адвокат зобов’язаний долучити до нього лише копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, ордера або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Натомість закон про адвокатуру забороняє вимагати від адвоката подання разом із запитом інших документів.

Таким чином, на практиці постає дилема: чи можна вважати адвоката, який долучив до запиту крім копії свідоцтва одну лише копію ордера, згідно з яким його права за договором не обмежуються, повноважним представником на одержання медичної інформації? Чи необхідно додатково долучати підписаний сторонами договір (витяг) про надання правничої (правової) допомоги чи окрему письмову згоду клієнта на обробку персональних даних, тобто дозвіл на одержання медичної інформації?

Однозначної відповіді законодавство не дає, і єдиної позиції із цього приводу дотепер в юридичних колах немає.

З одного боку, законодавство про адвокатуру не вимагає від адвоката надання таких документів, з іншого боку, законодавство про охорону здоров’я та про захист персональних даних дозволяє медичному закладу відмовити в наданні запитуваної інформації у випадку відсутності підтвердження надання клієнтом (пацієнтом) однозначної згоди адвокату (представнику) на одержання доступу до його медичної інформації.

Свого часу це питання намагалася врегулювати Рада адвокатів України, висловивши позицію з цього приводу в Роз’ясненнях щодо деяких питань пов’язаних з реалізацією права адвоката на звернення з адвокатським запитом, затверджених рішенням РАУ від 13.10.2018 №172.

На запитання, чи слід при поданні адвокатського запиту про отримання копій медичної документації, інформації, яка становить лікарську таємницю та є інформацією з обмеженим доступом, додатково до копій свідоцтва та ордера долучати ще якісь документи, зокрема згоду на обробку персональних даних клієнта, РАУ, посилаючись на пряму вказівку профільного закону, роз’яснила, що жодного іншого документа, ніж зазначено в законі, долучати не потрібно.

Водночас, не вдаючись у деталі, у вказаних роз’ясненнях було зазначено, що за бажанням адвоката та визначеної ним доцільності до запиту можуть бути долучені інші документи, крім зазначених у ст.24 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Утім, такі роз’яснення за своєю правовою природою не є нормативно-правовим актом та носять лише рекомендаційний, роз’яснювальний та інформаційний характер.

Неоднозначна судова практика

Здавалося б, крапку в цьому спорі мали поставити суди. Проте ухвалені ними рішення додають ще більшої неоднозначності, що аж ніяк не сприяє формуванню єдиної правозастосовчої практики.

Скажімо, рішенням від 18.08.2020 у справі №552/1892/20 Київський районний суд м.Полтави відмовив адвокатові у задоволенні позову до наркологічного диспансеру про зобов’язання надати запитувану інформацію про обставини та результати проходження його клієнтом медичного огляду на предмет виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння. Таке рішення пояснювалося тим, що до поданого запиту не було долучено відповідного дозволу клієнта на одержання адвокатом такої інформації.

Однак постановою Полтавського апеляційного суду від 3.11.2020 попереднє рішення було скасовано, а позов задоволено повністю. При цьому колегія суддів зауважила, що подані адвокатом документи (копії свідоцтва та ордера) є достатнім підтвердженням його повноважень для одержання запитуваної у наркологічного диспансеру інформації. Також вона звернула увагу, що, реалізовуючи своє професійне право на отримання інформації, адвокат запитував інформацію з метою захисту прав клієнта. Тому жодним чином не міг порушити його право на таємницю відомостей про стан здоров’я.

Верховний Суд дійшов протилежного висновку (постанова від 11.11.2020), переглядаючи справу №442/4791/17. У ній адвокат подав до медичного закладу запит для отримання копій медичної документації та іншої інформації, що стосувалася звернення його клієнтки за медичною допомогою. На підтвердження повноважень долучив витяг із договору про надання правової допомоги, положеннями якого передбачено, що клієнтка надала йому згоду на обробку персональних даних, у тому числі збір конфіденційної інформації про неї. Незважаючи на це, заклад відмовив у задоволенні запиту, посилаючись на те, що адвокат не був уповноважений на отримання саме медичної інформації про клієнта.

Суд першої інстанції задовольнив позов адвоката про зобов’язання надати запитувану інформацію. Проте суд апеляційної інстанції скасував таке рішення та у позові відмовив, встановивши, що договір про надання правової допомоги, витяг з якого адвокат долучив до запиту, не містив дозволу клієнта на збір конфіденційної, в тому числі медичної інформації про нього. Своєю чергою Касаційний цивільний суд залишив цю постанову без змін, оскільки адвокат не надав доказів на підтвердження того, що клієнт уповноважила його як представника на збирання конфіденційної інформації стосовно себе.

Проте ВС наголосив, що особа не позбавлена права самостійно або через представника з належно оформленими повноваженнями звернутися до медичного закладу для отримання медичної (конфіденційної) інформації стосовно себе. За умови дотримання цих умов медичний заклад зобов’язаний надати медичну інформацію щодо такої особи.

При цьому ВС висловив правову позицію щодо отримання конфіденційної інформації представником-адвокатом, зазначивши, що оскільки основним інструментом для отримання адвокатом медичної інформації є адвокатський запит, то для того, аби медичний заклад його задовольнив і надав запитувану інформацію, адвокату потрібно надати:

• адвокатський запит;

• документи, які підтверджують повноваження адвоката на отримання інформації відносно клієнта та надання клієнтом згоди на обробку (отримання, збирання, використання тощо) персональних даних, що стосуються відомостей про стан його здоров’я;

• копії свідоцтва та ордера на підтвердження своїх повноважень як адвоката.

Як бачимо, ВС вважає недостатнім наявності одного лише ордера для отримання адвокатом медичної інформації про клієнта.

Колізія чи конкуренція норм?

Аналізуючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що в цьому випадку має місце конкуренція загальної і спеціальної норми, а саме положень закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», з одного боку, та положень Основ законодавства України про охорону здоров’я і закону «Про захист персональних даних», з іншого. При цьому при правозастосуванні перевага має надаватися саме останнім.

Такий вибір передусім обумовлений особливим характером запитуваної інформації та спеціальним режимом доступу до неї. Зокрема, у випадку з одержанням медичної інформації про клієнта предметом адвокатського запиту є конфіденційна інформація про фізичну особу, тобто персональні дані, що стосуються відомостей про її здоров’я. Положення пп.1, 3 ч.1 ст.20, ч.2 ст.24 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» містять застереження щодо одержання адвокатом відомостей, матеріалів та документів, які містять інформацію з обмеженим доступом.

Звідси робимо висновок, що положення цього закону, пов’язані з реалізацією адвокатом професійних прав на одержання інформації, стосуються лише тієї частини відомостей, порядок доступу до яких не врегульований окремими спеціальними законами. Якщо ж порядок доступу до окремого виду інформації з обмеженим доступом визначений у спеціальному законі, то з метою одержання такої інформації адвокат має керуватися ще й положеннями такого закону.

Візьмемо, до прикладу, банківську таємницю, яка в частині, що стосується фізичної особи, також є її персональними даними. Положення п.1 ч.1 ст.62 закону «Про банки та банківську діяльність» прямо передбачають, що інформація щодо фізичної особи, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит такої фізичної особи або ж з її письмового дозволу. Тобто таким законом передбачено окремий дозвіл на розкриття такого роду інформації. Отже, ці положення є спеціальними порівняно із положеннями законів «Про захист персональних даних» та «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», норми яких є загальними.

Повертаючись до питання доступу до медичної інформації та лікарської таємниці, відмітимо, що законодавство про охорону здоров’я в цій частині давно не оновлювалося, а тому в багатьох аспектах не відповідає закону «Про захист персональних даних». Оскільки Основи законодавства України про охорону здоров’я не визначають окремі підстави та не описують процедуру доступу до медичної інформації та лікарської таємниці, то в таких питаннях слід керуватися законом «Про захист персональних даних», який є профільним та спеціальним до вказаних правовідносин.

Таким чином, у випадках витребування медичної інформації про клієнта адвокатський запит має відповідати не тільки вимогам закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» щодо долучення до нього копій свідоцтва та ордера, а й закону «Про захист персональних даних» щодо документального підтвердження надання клієнтом згоди на обробку (збір) таких персональних даних.

Як підтвердити згоду клієнта?

З визначення, наведеного в законі «Про захист персональних даних» випливає, що під згодою суб’єкта персональних даних слід розуміти добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди.

Тож на практиці підтвердити надання такої згоди можна, наприклад, долучивши до запиту як окремо взяту письмову згоду клієнта на надання доступу до його медичної інформації, так і надавши засвідчений підписами сторін витяг з договору про надання правової допомоги, який міститиме такі положення, або ж копію самого договору, якщо це не порушує адвокатську таємницю.

Поряд із цим доволі поширеною є практика, коли деякі адвокати замість оскарження відмови у задоволенні запиту, звертаються до суду із заявою про забезпечення доказів шляхом витребування медичної інформації про клієнта або ж із окремим клопотанням про її витребування. Прикладами таких рішень є ухвали Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23.04.2021 у справі №348/2436/20, Херсонського міського суду Херсонської області від 4.12.2020 у справі №766/19561/20, Вижницького районного суду Чернівецької області від 3.09.2020 у справі №713/1603/20.

Звісно, судовий контроль — це одна з гарантій непорушності лікарської таємниці та безпідставного розкриття медичної інформації про клієнта. Проте заручитися допомогою суду можна лише у випадку, якщо порушене клієнтом питання потребує звернення до суду або ж справа клієнта вже розглядається у суді. В усіх інших випадках, коли йдеться про позасудовий спосіб захисту прав клієнта, адвокат залишається сам на сам з медичним закладом.