Закон як дозволяє, так і забороняє самостійно встановлювати пеню
Стягнення дебіторської заборгованості у вигляді боргів, що належить підприємству, організації, установі з юридичних та фізичних осіб є важливим у майнових правовідносинах, які виникають між суб’єктами підприємницької діяльності. Питання обчислення і стягнення неустойки може здаватися досить простим, але це лише на перший погляд. Водночас неоднозначність судової практики з даного питання призводить до різного застосування положень закону, що є неприпустимим для правової держави.
Часовий дисбаланс
Проблему, котра виникає в судовій практиці, можна пояснити тим, що від¬повідні нормативно-правові акти, які регулюють відносини щодо обчислення і стягнення неустойки, приймались у різні часові проміжки без урахування вимог юридичної техніки. Так, 22.11.96 прийнято закон «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», який суголосний вимогам ст.206 ЦК УРСР, котра передбачала: стосовно окремих видів зобов’язань законодавством СРСР і УРСР може встановлюватись обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язань.
Однак прийняті у 2003 р. Цивільний та Господар¬ський кодекси наголошують на свободі укладання договору і можливості сторонами збільшувати розмір неустойки, встановлений законом, шляхом погодження його в договорі, укладеному з до¬триманням письмової формі. Така регламентація закладена в ст.551 ЦК. Тому нині існує вказана проблема.
Відповідно до ч.6 ст.232 ГК нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо іншого не встановлено законом чи договором, припиняється через 6 мі¬сяців від дня, коли зобо¬в’язання повинно бути виконано. Здавалося б, що все чітко і зрозуміло, але ГК містить норми, які також перед¬бачають відповідальність за прострочення грошових зобов’язань, тобто є спеціальними щодо загального правила про відповідальність за зобов’язання, кот¬¬рі й мають за¬сто¬со¬ву¬ватись у випадку колізії.
Так, ч.4 ст.232 ГК вказує на те, що відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються до дня сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом чи договором не встановлено іншого строку для нарахування відсотків. Тому відповідно до норм ГК від¬сотки нараховуються та стягуються до дня сплати цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлений інший строк для їх нарахування. Отже, можна говорити про нарахування штрафних санкцій за весь час існування порушення грошових зобо¬в’язань боржником, а не за 6 місяців, як про це йдеться в ч.6 ст.232 ГК.
Неузгоджена сума
Ще однією проблемою є визначення розміру неустойки. Свобода укладання договору встановлена ч.4 ст.179 ГК, за якою сторони мають право регулювати свої відносини як на підставі господарських договорів, так і угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст.199 ГК до відносин щодо за¬без¬печен¬ня виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК. За ч.2 ст.551 ЦК, стронам дозволено збіль¬шувати розмір неустойки, встановлений законом, шляхом погодження його в до¬говорі, укладеному з до¬-три¬манням письмової форми.
У зв’язку із цим виникає запитання: чи повинен роз¬мір пені, узгоджений сторонами в договорі, обмежуватися подвійною обліковою ставкою НБУ на підставі положень закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»? Можна вважати, що обмеження розміру пені, узгодженого в договорі, подвійною обліковою ставкою НБУ підлягає застосуванню відповідно до ч.1 ст.231 ГК.
У постанові ВГС №9/252 від 19.01.2007 зазначається: «Щодо посилань позивача у касаційній скарзі на приписи ст.551 ЦК, ст.231 ГК і своє право вимагати стягнення з відповідача пені у визначеному договором розмірі, то вони безпід¬ставні, оскільки розмір неустойки, встановлений за¬коном, може бути збільшено в договорі лише в разі відсутності обмежень щодо цього, а за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань встановлено граничний розмір пені, яка відповідно до закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня».
У тому ж 2007 р. у постанові ВГС №20-12/071 від 25.01.2007 зазначено: «Відповідно до стст.627, 629 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов’язковим для виконання сторонами. Частина 6 ст.231 ГК передбачає граничний розмір штрафних санкцій, що нараховуються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Нацбанку, за весь час користування чужими коштами, але якщо інший розмір від¬сотків не передбачено законом або договором. Частина 6 ст.232 цього кодексу встановлює строк, у межах яко¬го нараховуються штрафні санкції, якщо іншого не встановлено законом або договором. Отже, розмір пені, передбачений сторонами в договорі, не суперечить законодавству, а тому апеляційний господарський суд правильно визнав, що нарахування пені на заборгованість повинна проводитися виходячи з умов договору».
Тому з огляду на те, що ВГС у своїх рішеннях дійшов діаметрально протилежних висновків, необхідно узагальнити практику й не допускати двоякого застосування одного положення закону, адже це є підставою відповідно до ст.11115 ГПК для перегляду рішення в касаційному порядку.
Враховуючи вищезазначене, наголошую, що з метою недопущення різного застосування одних і тих самих норм права, необхідно провести узагальнення практики й надати роз’яснення всім судовим інстанціям щодо питання визначення договірної пені. Я вважаю, що необхідно виходити із судової практики, яка визнає можливим застосування договірної пені виходячи з принципів укладання договору.
Олег ОСТРІЙЧУК, помічник прокурора Хорольського району Полтавської області
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!