Не всі дороги ведуть до ЄСПЛ

Що слід розуміти під «правом на справедливий суд», та коли воно не діє

Міжнародні стандарти доказування та право на справедливий суд — все це, звичайно, добре. Але і це лікує не від усіх хвороб. Особливо якщо за красивими цитатами із судових рішень – змістовна порожнеча.

У пошуках суті

Ми звикли озиратися на Захід у пошуках правильних алгоритмів. Нам здається, що і судді там більш правильні, і закони більш дієві, і в’язниці зручніші… Розібратися, чи так це і чого варте національне законодавство на фоні європейського, намагались у Вищій школі адвокатури. Тут відбувся вебінар «Право на справедливий суд», який провів голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, к.ю.н. Павло Пархоменко.

Він насамперед звернувся до загальних положень ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже часто цими загальними положеннями оперують як судді, так і сторони, але не розуміють їх суті. Реалізація ст.6 конвенції, на думку П.Пархоменка, має відбуватися на національному рівні, хоча посилатися на неї стало модним у скаргах, поданих до Європейського суду з прав людини.

Також спікер нагадав, що із правом на справедливий суд пов’язані й інші конвенційні гарантії. Зокрема, ст.7 «Ніякого покарання без закону»; ст.13 «Право на ефективний засіб юридичного захисту»; §7 ст.2 («Право на оскарження в кримінальних справах»); §7 ст.3 («Відшкодування в разі судової помилки») та §7 ст.4 («Право не бути притягненим до суду або покараним двічі»).

На запитання про те, чи припустимо на національному рівні застосовувати як джерело права рішення ЄСПЛ, ухвалені у справах не проти України, П.Пархоменко відповів ствердно. Хоча додав, що помилкову позицію у цьому питанні часто займають і судді, і сторони процесу.

Ця проблема в практичному аспекті була порушена в ухвалі Верховного Суду України від 21.04.2016, в якій зроблено висновки про те, що відповідно до ст. 17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

П.Пархоменко додав, що позиція ВСУ полягає в тому, що будь-яке рішення ЄСПЛ може бути використане на національному рівні як джерело права. Адже у першу чергу ми застосовуємо положення конвенції, яка є джерелом права, і аналізуємо ту чи іншу ситуацію з позиції обґрунтованості втручання в права, гарантовані нею, а вже через практику ЄСПЛ розкриваються особливості відповідних прав.

Згадки «для краси»

«У нас є низка автономних принципів. Головне — застосовувати їх доцільно і релевантно. Та завжди слід звертати увагу на те, з яким застосованим правом, закріпленим у конвенції, пов’язане те чи інше рішення», — додав суддя. Водночас він зауважив, що часто-густо згадки про прецеденти ЄСПЛ робляться лише «для краси». Причому подекуди сторони схожі на двієчників, які один в одного копіюють фрази, що кочують у всі позовні заяви або клопотання.

Лектор також наголосив, що ЄСПЛ не діє як суд четвертої інстанції. А порушення ст.6 конвенції не гарантує результату розгляду справи на користь сторони. Тобто, навіть якщо у Страсбурзі виявлять порушення конвенційних гарантій, це не означає, що при подальшому усуненні цих порушень винну особу має бути виправдано.

Крім того, П.Пархоменко зазначив, що потрібно розрізняти обмеження та порушення прав. Так, права можуть бути обмежені, але імплікативно, і це не тягне за собою висновку, що права порушені.

«Якщо я залишаю позовну заяву без руху із певних причин, а потім суд повертає позовну заяву особі, то цим я дійсно обмежую права особи. Однак у такому разі я не порушую право особи на справедливий суд. Оскільки для того, щоб позовна заява була розглянута, мають бути виконані певні вимоги», — додав П.Пархоменко.

Стандарти доказування

Також спікер звернув увагу на загальний підхід ЄСПЛ до оцінки доказів. Завдання Суду не полягає в тому, щоб принципово визначати, чи можуть бути прийнятними певні види доказів (наприклад, докази, здобуті, з точки зору національного закону, в незаконний спосіб) або чи був заявник справді винуватим. Питання, яке Суд має вирішити, полягає у визначенні, чи було справедливим провадження у справі загалом, включаючи спосіб, у який отримані докази. При цьому має бути оцінена відповідна «незаконність» і, якщо це стосується порушення іншого конвенційного права, має бути оцінений характер виявленого порушення (пп.74 — 75 рішення у справі «Яременко проти України»).

П.Пархоменко зазначив, що, попри стереотипи, національний закон встановлює більш жорсткі гарантії, ніж конвенція. «Є ряд стандартів, і їх напрацював не ЄСПЛ», — наголосив П.Пархоменко.

Дуже часто трапляється й таке, що принципи, на яких базується конвенція, та рішення, в яких ЄСПЛ посилається на неї, вживаються не у тій сфері права. Так, до прикладу, стандарт доказування «поза розумним сумнівом», на переконання судді, недоцільно використовувати у цивільних чи господарських справах. Цей стандарт не застосовується і у справах про тримання під вартою, де здебільшого йдеться про вірогідність, що за визначенням не може бути доведеною поза розумним сумнівом. Також не можна вимагати від захисту доведення «поза розумним сумнівом» права залишатися на волі або права бути звільненим. У кожному випадку, коли вирішується питання щодо тримання під вартою або звільнення, діє презумпція на користь звільнення.

Утопічне поняття

Не оминув лектор і майже утопічного поняття «справедливість», яке фігурує у ст.6 конвенції. Втім, «справедливість» у даному контексті не є основною справедливістю (ідея, що є частково юридичною, частково етичною, застосовується тільки судом присяжних). Стаття 6 гарантує «процесуальну» справедливість (процесуальні гарантії сторін), що на практиці розуміється як змагальне провадження, під час якого на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін.

Справедливість також слугує для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію та оспорити докази, які він вважав недостовірними. Але не для того, щоб оцінити правильність або неправильність рішення, прийнятого національним судом (рішення ЄСПЛ від 6.06.2002 у справі «Karalevičius v. Lithuania»). Вимога ст.6 конвенції передбачає розгляд справедливості в цілому (всіх стадій і можливостей, наданих заявнику), а не окремо взятого процесуального недоліку як такого. (п.49 рішення у справі «Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece»).

Отже, загалом право на справедливий суд є часто застосовним, однак не таким «чарівним» і рятівним у всіх випадках, як це може здаватися. А тому слід пам’ятати перш за все про гарантії, закладені у національному законодавстві, як влучно згадав про це під час своєї лекції П.Пархоменко. Адже не всі дороги ведуть до ЄСПЛ…