Можливість оскарження удочеріння є частиною права на повагу до сімейного життя
У матері, яка мала психічні розлади та вроджену розумову відсталість, держава відібрала немовля. Пішовши на такий радикальний крок, влада унеможливила возз’єднання родини, а тому порушила конвенційні гарантії.
На горе матері — на благо дитини
До Європейського суду з прав людини потрапила справа жінки, в якої забрали дитину через психічні розлади.
У 2010 році громадянка Норвегії завагітніла вдруге. Та коли стала на облік у лікаря, то виявилося, що після народження першої дитини в неї була важка постпологова депресія, яка згодом трансформувалась у нестабільний емоційний розлад. На додачу жінка мала легку форму розумової відсталості та періодично добровільно проходила лікування в спеціалізованих закладах.
Допомоги психіатрів вона потребувала ще й тому, що з нею ставалися неконтрольовані приступи гніву. А свого колишнього чоловіка громадянка ледь не заколола вночі ножем. За словами жінки, така поведінка була викликана злістю на чоловіка й родину, які змусили її зробити аборт. Після цього інциденту органи опіки залишили хлопчика з батьком.
Після народження дитини стан жінки погіршився, повернулися приступи агресії. Вона не могла належно доглядати за дитиною, а від допомоги лікарів відмовлялася. Медики повідомили службу опіки та піклування про параноїдальні напади та неможливість задовольняти елементарні потреби дитини. Служба відразу сказала, що відпускати породіллю додому не можна, та прийняла рішення про негайне вилучення немовляти та поміщення її до дитячого центру. Такому рішенню передували численні наради за участю спеціалістів, але чим більше вони радилися, тим більше переконувались у необхідності відібрання дитини в матері.
Дізнавшись про це, громадянка відразу звернулася до суду та вимагала скасувати рішення органу опіки та піклування й повернути їй маля. У матеріалах справи були висновки експертів, які підтвердили, що жінка має певні психічні розлади та нездатна встановлювати емоційний зв’язок із дитям та доглядати за ним. Навіть те, що мати знову почала приймати ліки, які позбавили її параноїдального стану, не схилило суд на її бік. Тому було вирішено залишити дівчинку в центрі опіки та піклування. У жодній з інстанцій жінку також не підтримали.
За час, поки йшли суди, у центрі вирішили, що дитині краще рости та розвиватись у прийомній родині, а тому службовці звернулися до суду з проханням дозволити розпочати процедуру удочеріння та максимально обмежити зв’язок із біологічною матір’ю. Суд знову заслухав різних експертів, і вчергове пристав на думку центру. Йому дозволили передати малечу на удочеріння, а її рідній матері — бачитися з дитиною 4 рази на рік по 2 год. До того ж, за даними лікарів, дитина мала емоційні розлади та гіперактивність, а тому контакт із хворою матір’ю міг ще більше нашкодити.
Після того як дівчинка прожила 4 роки з нерідними батьками, центр розпочав стосовно біологічної матері процедуру позбавлення батьківських прав. Спроби жінки довести свою правоту в суді були марними. Тож останнім форпостом надії став ЄСПЛ і гарантії, передбачені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аргументи за маля
Заявниця стверджувала, що причини удочеріння не були вагомими в такій мірі, що можна було відібрати дитину. На думку громадянки, уряд не розглядав ніяких інших реальних варіантів, окрім постійного розриву зав’язків між нею та малям. Жоден альтернативний варіант не обговорювався. Жінка стверджувала, що державні органи знехтували балансом між протилежними інтересами. Своїми діями влада не продемонструвала поваги до її особистого життя та порушила власні зобов’язання в межах ст.8 конвенції. На думку заявниці, суд виявився несправедливим, а втручання в її права не були необхідними як для демократичної держави.
Уряд стверджував, що втручання мало виключно законну мету й повністю відповідало нормам конвенції та внутрішньому праву. Представники країни наполягали, що такий радикальний крок був потрібний для захисту дитини. Мовляв, возз’єднання родини в цій ситуації могло зашкодити малолітній особі. До того ж уряд послався на прецеденту практику Євросуду, який вже ухвалював рішення в подібних справах і визнав такий спосіб балансування між інтересами дитини та суспільства допустимим. Критерій у «виключних випадках» був повністю дотриманий. Жінка не спромоглася встановити здоровий зв’язок з новонародженою та була не здатна забезпечити необхідний догляд, оскільки сама потребувала допомоги спеціалістів.
На закиди про несправедливий судовий розгляд представники країни стверджували, що в розгляді справи про удочеріння брали участь різні експерти: юристи, психологи, лікарі. У цілому оскаржуване втручання, на думку уряду, відповідало суспільним інтересам та було сумірним із законною метою.
Права батьків
Євросуд зазначив, що в даному випадку справа йшла про повний розрив родинних стосунків де-юре та де-факто. На його думку, районний суд не навів якихось аргументів, які могли б це виправдати. Водночас у Страсбурзі не мали сумнівів, що донька заявниці була вразливою, але в прийомній родині почувалася добре.
Попри те що зв’язок між жінкою та її дитиною відповідно до всіх експертиз був дуже хитким, ЄСПЛ зазначив, що на момент, коли маля передали органам опіки, мати з дівчинкою були разом лише 9 днів. Тому можливість установити міцний зв’язок була явно обмеженою. Національні органи влади не зробили ніяких реальних кроків для перегляду доволі обмеженого режиму спілкування, що явно не сприяв зміцненню контрактів.
До того ж, коли жінка звернулася з позовом про перегляд рішення та збільшення побачень, суд продовжував розглядати справу під кутом неможливості заявниці належно доглядати за дитиною. Тобто в діях влади не було ніяких ознак зацікавленості в запобіганні повної втрати зв’язку між матір’ю та донькою. Крім того, у рішеннях судів ЄСПЛ побачив обмовки відносно необхідності запобігти можливості заявниці в майбутньому застосувати правові засоби для перегляду рішення про опіку та усиновлення.
У Страсбурзі відмітили, що процесуальні права біологічних батьків, із правом на оскарження рішення про надання опіки чи послаблення обмежень відносно спілкування з дитиною включно, є невід’ємною частиною права на повагу до приватного та сімейного життя. Важливо, що Суд не оспорював того факту, що рішення про усиновлення було прийнято виключно з метою захисту прав малолітньої особи. Утім, варіант «відкритого» усиновлення взагалі ніколи не розглядався. А у світлі дуже обмеженого режиму мати з донькою мали всі шанси втратити зв’язок назавжди.
Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що держава не продемонструвала прагнення передати новонароджену під тимчасову опіку та фактично унеможливила в подальшому возз’єднання матері й дитини. Також недостатньо уваги було приділено обов’язку держави застосовувати заходи щодо збереження родинних зав’язків. Виходячи із цього, суд у рішенні від 22.12.2020 у справі «M.L. v. Norway» установив порушення ст.8 конвенції.
Як наслідок, державу зобов’язали виплатити заявниці €25 тис. як компенсацію за моральну шкоду та €9,5 тис. на покриття судових витрат.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!