Голова комітету з медіа та рекламного права НААУ Людмила Опришко:

«Проблема захисту персональних даних, на жаль, є спільною як для політиків, так і для звичайних громадян»

Розпочалася виборча кампанія, яка додасть політичному життю в Україні яскравих барв і неочікуваних скандалів. Усе це відбувається на тлі намагань влади обмежити свободу слова. Тож «ЗіБ» поспілкувався з головою комітету з медіа та рекламного права Національної асоціації адвокатів України Людмилою ОПРИШКО, аби дізнатися, які ризики чатують на кандидатів, яка роль адвокатури в захисті репутації громадян і свободи слова.

«Здобувши перемогу один раз, позивач отримує надійний інструмент захисту в інших судових процесах»

— Зі стартом агітаційної кампанії починається доволі звична для передвиборчих перегонів політика «зливу» компромату та фейків. Чи є дифамаційні позови в умовах швидкоплинної кампанії ефективними для захисту репутації та її відновлення?

— Справа на справу не схожа, тож не можна на прикладі одного чи навіть кількох рішень робити висновки про роботу всього механізму. Насамперед усе залежить від результатів судового розгляду. Адже програна позивачем справа точно не сприяє відновленню його репутації.

Іншим питанням, на яке необхідно звернути увагу, є тривалість судових проваджень. Під час виборчого процесу встановлено скорочені строки розгляду цієї категорії справ. Адже, як ви правильно зауважили, виборчі кампанії є швидкоплинними й необхідно вчасно поновити порушене право кандидата або партії, захистивши їх репутацію. 

Проте зазвичай подібні спори розглядаються роками. І коли нарешті суд оголошує рішення, воно вже втрачає актуальність для сторін. Адже, як правило, за цей час громадськість устигає забути про публічні звинувачення, висунуті проти позивача. Оголошення ж судового рішення знову привертає увагу до проблеми й надає їй нового дихання, створює нове підґрунтя для обговорень.

Утім, це зовсім не означає, що судовий захист у справах про захист честі, гідності та ділової репутації є неефективним. Аналіз актів з Єдиного державного реєстру судових рішень показує, що суди нерідко стають на бік позивача.

Цьому сприяє й відповідна практика Європейського суду з прав людини, зокрема щодо застосування ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, я не раз помічала, що деякі судові рішення, ухвалені на користь позивача, стають преюдиціальними в інших провадженнях, які стосуються оприлюднення такої ж чи подібної інформації. Отже, здобувши перемогу один раз, позивач отримує надійний інструмент захисту своєї репутації в інших судових процесах, пов’язаних із поширенням аналогічних відомостей.

— Які засоби ви вбачаєте найбільш ефективними для боротьби з чорним піаром та поширенням недостовірної інформації?

— Це складне запитання, на яке немає однозначної відповіді. Чорний піар існував завжди і, очевидно, існуватиме надалі. Він може мати різні прояви, різний ступінь впливу на життя особи. Ба більше, чимало політиків вважають, що «все, крім некролога, є піаром».

Захист від наслідків поширення інформації, спрямованої на підрив репутації, потребує комплексного підходу і, як правило, залучення юристів, спеціалістів у сфері комунікацій та інших фахівців. У таких ситуаціях необхідно якомога швидше нівелювати можливі негативні наслідки подібних дій.

Юридичний інструментарій, який пропонує українське законодавство, полягає у можливості вимагати реалізації права на відповідь чи права на спростування недостовірної інформації. Вимоги про спростування є найпоширенішими у такій категорії справ. ЗМІ, які поважають себе і свою аудиторію, зазвичай їх задовольняють, якщо вони не безпідставні.

Втім, існує проблема з обґрунтуванням зазначених заяв. На жаль, заявники здебільшого виходять із позиції, що медіа самі повинні доказувати правдивість поширеної інформації, а тому їм достатньо лише заявити про її недостовірність. Такі підходи приречені на провал.

Крім того, надзвичайно рідко використовується право на відповідь. Реалізація цього права дає можливість оприлюднити власну оцінку тих чи інших подій або обставин, повідомивши про них широку аудиторію.

Ну і завжди в арсеналі залишається позов до суду.

— Доволі часто у виборчих кампаніях адвокати працюють поряд з іншими фахівцями, наприклад з політтехнологами та «лідерами думок». Яка роль адвоката в цьому процесі та коли до нього необхідно звертатися?

— Під час виборів потреба в досвідчених медіаюристах та адвокатах зазвичай зростає. Вони проводять попередні експертизи матеріалів передвиборної агітації, стежачи за тим, щоб ті не порушували законодавства, готують відповідні договори зі ЗМІ, а також аналізують інформацію, яку поширюють конкуренти. За необхідності складаються заяви із вимогами щодо надання права на відповідь чи спростування недостовірної інформації, подаються відповідні позови до суду. І це лише та частина роботи, яка стосується інформаційної сфери.

Є ще й інші ділянки роботи. Тому для адвокатів, які знають виборче законодавство нарівні, зокрема, з інформаційним, період виборів є надзвичайно насиченим.

«Ті люди, які вирішили піти в політику, повинні усвідомлювати, що сфера їхньої приватності суттєво звузиться»

— Нині змінюється законодавство щодо регулювання поширення недостовірної інформації. Які зміни нас очікують в найближчому майбутньому? Чи є таке регулювання достатнім?

— Дійсно, зараз триває активна законопроектна робота в інформаційній сфері. Так, зареєстровано проект закону «Про медіа», готується низка змін до законодавства про доступ до публічної інформації та про захист персональних даних тощо.

Проект закону «Про медіа» серед іншого врегульовує питання, пов’язані із правом на відповідь та на спростування недостовірної інформації. В ньому, зокрема, вперше спробували на законодавчому рівні вирішити питання про спростування недостовірної інформації, поширеної в Інтернеті, врахувавши особливості зазначеної технології.

Як відомо, інформація, яка потрапляє у мережу, швидко поширюється, довго зберігається та може охоплювати необмежене коло осіб, тому потенційно може завдавати більшої шкоди правам людини. Саме тому автори проекту пропонують, наприклад, впровадити скорочені строки оприлюднення відповіді чи спростування недостовірної інформації, поширеної на веб-ресурсах. Є й інші ініціативи, спрямовані на врегулювання діяльності онлайн-медіа.

Втім, чи зможуть ці пропозиції набути сили закону — не відомо. На адресу проекту лунає чимало критики — як конструктивної, так і не дуже. А недавно дві великі медіагрупи виступили з публічною заявою про необхідність доопрацювання проекту ще до першого читання. Тому найближчі перспективи його прийняття навіть у першому читанні видаються примарними. Але у нас все може швидко змінюватись. Тож поживемо — побачимо.

— Життя політиків завжди на видноті. Чи є достатнім захист персональних даних та інформації, що стосується особистого життя?

— Ті люди, які вирішили піти в політику, повинні усвідомлювати, що сфера їхньої приватності суттєво звузиться. І це типова ситуація для всіх демократичних країн. Якщо політик під час виборчого процесу залучає до зйомок у рекламі або участі в публічних заходах членів своєї сім’ї, в тому числі неповнолітніх, він робить публічною частину їхнього життя, звужуючи тим самим сферу приватності. Це необхідно розуміти насамперед самим публічним діячам.

Водночас політики мають право на особисте та сімейне життя. І воно також захищається законом. Журналісти, збираючи ту чи іншу інформацію стосовно державного діяча, можуть втручатись у сферу його приватності настільки, наскільки до неї є суспільний інтерес. Якщо ж ці межі перейдено — політик має право захищати своє приватне життя. Втім, попри багаторічний досвід ведення справ, пов’язаних із правом на свободу вираження, я подібних позовів практично не зустрічала. Найпоширенішими залишаються судові справи про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації.

Що ж стосується захисту персональних даних та інформації про особисте життя українців, то із цим у нас є чимало проблем. Ми не раз мали можливість спостерігати ситуації, коли персональні дані тих чи інших осіб з’являлись в Інтернеті, наприклад, повідомлялось місце їхнього проживання та/або номери телефонів тощо. І це не завжди залежало від того, чи є особа політиком або, скажімо, журналістом.

Чого лише варті анонімні Telegram-канали, які торгують персональними даними наших співвітчизників, серед яких переважну більшість становлять люди, які не беруть активної участі в суспільному житті. На жаль, прикладів ефективного вилучення зазначеної інформації із сайтів чи інших веб-ресурсів ми не бачимо. Тому ця проблема є спільною як для політиків, так і для звичайних громадян.

«Такий стан речей лише стимулює подальше застосування сили до журналістів»

— У більш спокійний «політичний сезон» відбуваються постійні напади на журналістів, що неодноразово висвітлювалося в медіа. Чи достатнім є захист прав журналістів?

— В Україні багато зроблено для того, щоб захистити права журналістів. Наприклад, існують правові норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за перешкоджання законній професійній діяльності журналіста, а також за погрози, насильство стосовно журналіста, умисне знищення або пошкодження його майна тощо. Однак ефективність розслідування та притягнення до відповідальності осіб, які скоюють подібні злочини, є вкрай низькою. Такий стан речей створює атмосферу безкарності і лише стимулює подальше застосування сили до журналістів, які виконують свої професійні обов’язки.

Існує й інша проблема. Статус онлайн-медіа в Україні досі не врегульовано. А тому журналісти, які працюють у цих виданнях, виконуючи ту саму роботу, що й їхні колеги з традиційних ЗМІ, залишаються практично незахищеними, якщо не мають відповідного журналістського посвідчення.

Але і це не все. Сучасне поняття «журналістика» є надзвичайно широким. За міжнародними стандартами, воно охоплює не лише журналістів друкованих видань або тих, хто працює на радіо чи на телебаченні, але й блогерів, фрилансерів, громадських журналістів та інших «медіа акторів», тобто всіх, хто задіяний в збиранні та поширенні інформації в інтересах суспільства. І всі держави, які ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, зобов’язані забезпечити їм належний захист шляхом впровадження відповідних норм у кримінальне законодавство. Це складне завдання, адже важко дати вичерпне визначення всіх медіаучасників, інформаційна діяльність яких потребує захисту. Наразі ми шукаємо шляхи розв’язання цієї проблеми.

— Що треба знати журналісту, аби вберегти свою репутацію?

— Кожен професіонал, який дорожить своєю репутацією, повинен діяти добросовісно і дотримуватися професійних стандартів. Це стосується і журналістів. Зокрема, необхідно ретельно перевіряти отриману інформацію та оприлюднювати її із дотриманням принципів повноти, точності, збалансованості та об’єктивності. Крім того, журналіст повинен служити інтересам суспільства, а не влади чи власника ЗМІ. Той, хто дотримується таких принципів, зазвичай має повагу і довіру аудиторії, має відповідний авторитет та вплив.

— Утім, попри дотримання стандартів та журналістської етики, періодично спалахують скандали, під час яких журналісти доводять, що мають право на свободу слова.  Як відрізняти оціночні судження від інших видів інформації?

— Це одвічне питання. Європейський суд з прав людини зазвичай у таких випадках наголошує, що факти — це те, що можна довести, а оціночні судження — ні. Але наведене формулювання вочевидь не додає розуміння тим, хто звик до чітких формулювань і визначень.

Насправді все і просто, і складно одночасно. ЄСПЛ не раз зауважував: для того, щоб встановити, де факт, а де оцінка, потрібно проаналізувати повний текст повідомлення і зрозуміти, яку проблему описує автор (про що його твір), який стиль та які мовні засоби він використовує.

У нас же нерідко мають місце ситуації, коли певні фрази вириваються з контексту, що саме по собі вже може спотворити думку автора. При цьому позивачі вимагають надання доказів на підтвердження тих чи інших фактів, викладених у таких уривках. Проте такий підхід є хибним. Українським юристам варто побільше вивчати практику ЄСПЛ, який, власне, і сформулював стандарт необхідності відділення фактів від оціночних суджень.

«За рівнем свободи слова Україна відноситься до «частково вільних» країн»

— Чи є в Україні свобода слова? Чи в контексті останніх змін за будь-який матеріал до журналіста можуть бути застосовані санкції?

— Якщо це запитання стосується проекту закону «Про медіа», то він не передбачав введення санкцій щодо журналістів. Інше питання полягає в тому, що цей проект недостатньо чітко врегульовує поняття «онлайн-медіа». Це, у свою чергу, створює небезпеку визнання наявності у того чи іншого блогера статусу онлайн-ЗМІ. Як наслідок, його можна було б притягнути до фінансової відповідальності за поширення забороненого контенту.

Втім, це лише проект, який в цій частині найбільше критикується. І чи стане він колись законом — не відомо.

Якщо говорити про стан свободи слова в Україні, то, за оцінкою міжнародної правозахисної організації «Фрідом Хаус», за рівнем громадянських та політичних прав і свобод, зокрема права на свободу слова, Україна відноситься до «частково вільних» країн. При цьому в 2020-му ситуація покращилася порівняно з минулим роком на два пункти.

Разом з тим у цій галузі існує чимало проблем, які потрібно розв’язувати. Це питання захисту журналістських джерел, блокування веб-сайтів на підставі ухвал судів про накладення арешту на майнові права інтелектуальної власності користувачів цих веб-ресурсів, неефективне розслідування злочинів, скоєних стосовно журналістів у зв’язку з їхньою професійною діяльністю, ухвалення рішень про видалення спірної інформації у справах про дифамацію та багато інших.

— На що варто звертати увагу при роботі з політичними справами?

— Якщо йдеться про резонансні судові процеси за участі політиків, то, як правило, такі справи мають значний суспільний інтерес через вплив цих державних діячів на ті чи інші сфери життя нашої країни. Це означає, що можливості обмеження свободи слова в таких випадках надзвичайно малі.

Водночас, якщо йдеться про кримінальні провадження, в яких політиків підозрюють у вчиненні певного правопорушення, потрібно пам’ятати про презумпцію невинуватості. Тому при поданні інформації про подібні кримінальні справи на стадії досудового слідства та висвітленні судових процесів важливо коректно зазначати як суть пред’явленого обвинувачення, так і процесуальний статус підозрюваного чи обвинуваченого. Оприлюднювати факти у таких справах необхідно всебічно, повідомляючи позицію як обвинувачення, так і захисту.

Під час описування обставин зазначених кримінальних проваджень важливо уникати навішування ярликів, не вживати слів на кшталт «вбивця», «шахрай», «крадій» тощо, доки суд не ухвалив відповідного обвинувального вироку.

Отже, з одного боку, політичні справи — це медійні справи, а з іншого — їхнє висвітлення потребує особливої ретельності та професіоналізму, поваги до прав людини та дотримання журналістських стандартів.

— Чи визначилася країна з вектором змін у цій царині? Це рух до законодавства євроспільноти чи до ще більших утисків свободи слова?

— Тут двох думок бути не може. Україна повинна і надалі імплементувати європейські стандарти у своє законодавство та адміністративну і судову практику. Ми вже чимало зробили, але нам є ще над чим працювати. І цей рух має відбуватися лише в бік посилення демократії. Наша держава заплатила за це велику ціну.