Сплата комісії за відкриття кредитного рахунку, тобто за дії, які банк учиняє на власну користь, суперечить принципу добросовісності. Такий висновок зробив ВС в постанові №756/8840/17-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
19 лютого 2020 року м.Київ №756/8840/17-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: БУРЛАКОВА С.Ю., ЗАЙЦЕВА А.Ю., КОРОТУНА В.М. (суддя-доповідач), КУРИЛО В.П. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Апеляційного суду м.Києва від 14.11.2017.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про захист прав споживача, визнання положення кредитного договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 20.05.2008 між ним та ПАТ «Платинум Банк», яке є правонаступником Закритого акціонерного товариства «Міжнародний іпотечний банк», було укладено договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого банк надав позивачу кредит на власні потреби в сумі $130000,00, за користування якими встановлено процентну ставку у розмірі 12% річних, строком користування 180 місяців.
На виконання п.2.5 кредитного договору, 20.05.2008 ним було сплачено банку комісію за надання кредиту в розмірі 8206,25 грн.
Проте вважав цей пункт договору недійсним, оскільки ним передбачено сплату позичальником кредитору комісії, що є порушенням вимог ст.18 закону «Про захист прав споживачів» щодо включення до договору умов, які є несправедливими, тобто наслідком яких є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача.
Посилаючись на указані обставини, позивач просив суд визнати положення п.2.5 договору від 20.05.2008 несправедливим та недійсним з моменту укладення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 28.08.2017 позов задоволено частково.
Визнано п.2.5 договору про іпотечний кредит від 20.05.2008 недійсним.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що для оформлення і видачі кредиту та обліку сплачених процентів банк відкрив позивачу відповідний кредитний рахунок, а відкриття кредитного рахунку при наданні кредиту не є послугою банку, оскільки здійснено банком з метою встановлення правовідносин, зокрема укладення кредитного договору, а тому вважав, що п.2.5, відповідно до якого позивач сплатив банку комісію у розмірі 8206,25 грн. за отримання кредиту як за окрему послугу, є несправедливим відповідно до стст.11, 18 закону «Про захист прав споживачів» та підлягає визнанню недійсним.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 14.11.2017 рішення Оболонського районного суду м.Києва від 28.08.2017 скасовано та в задоволенні позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що відсутні порушення закону з боку відповідача при укладенні кредитного договору та підстави для визнання положення щодо комісійної винагороди за відкриття кредитного рахунку недійсними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2017 року Особа 1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням норм матеріального права, за умов неповного з’ясування та недоведеності фактичних обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи та без належної оцінки наданих доказів. Зокрема, вважав, що п.2.5 кредитного договору є однією з несправедливих умов, суперечить актам цивільного законодавства, у тому числі ч.5 ст.11 та ч.2 ст.18 закону «Про захист прав споживача», що не враховано апеляційним судом.
Заперечення на касаційну скаргу не подано <…>.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Мотиви, з яких виходить ВС, та застосовані норми права
Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків установлені в стст.215, 216 Цивільного кодексу.
За змістом чч.1 та 3 ст.215 ЦК, підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1 — 3, 5 та 6 ст.203 ЦК, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Верховний Суд України в постанові від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16 дійшов такого висновку.
За змістом ч.5 ст.11, чч.1, 2, 5, 7 ст.18 закону «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Відповідно до ч.8 ст.18 закону «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Крім того, відповідно до ст.55 закону «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
З рішення Конституційного Суду від 10.11.2011 №15-рп/2011 вбачається, що положення пп.22, 23 ст.1, ст.11 закону «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10.05.2007 №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Апеляційний суд, спростовуючи доводи позивача про те, що спірний договір у зазначеній частині (обов’язку сплати позичальником на користь банку комісії за РКО) містить несправедливі та дискримінаційні умови, виходив з відсутності дискримінаційних умов у цій частині з посиланням на те, що умова п.2.5 кредитного договору, яка передбачає сплату комісії за отримання кредиту, є законною, оскільки вона сплачена за відкриття кредитного рахунку, що у розумінні ст.18 закону «Про захист прав споживача» є послугою.
Такі висновки є помилковими, оскільки сплата комісії, визначена п.2.5 кредитного договору, є комісією за відкриття кредитного рахунку (укладення кредитного договору), тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов’язків на погіршення становища споживача, що за своєю природою є дискримінаційним, суперечить моральним засадам суспільства, а тому є незаконним.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.217 ЦК).
Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для визнання недійсним кредитного договору в частині встановлення комісійної винагороди банку за обслуговування кредитної заборгованості, а тому доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права та порушення процесуального права в частині відмови у визнанні недійсним вищенаведеного пункту кредитного договору є обґрунтованими.
Разом з тим під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач подав заперечення, в якому просив про застосування позовної давності.
Відповідно до ст.256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з ч.1 ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За ч.4 ст.267 ЦК, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Відповідно до ст.257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки.
Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог і, як наслідок, відмови у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності.
Враховуючи те, що з позовом Особа 1 звернувся лише у червні 2017 року, колегія суддів дійшла висновку про те, що Особою 1 пропущено строк звернення до суду із цим позовом, визначений ст.257 ЦК, про застосування якої заявлено відповідачем.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав.
Відповідно до ч.1 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись стст.400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду м.Києва від 14.11.2017 скасувати.
У задоволенні позову Особи 1 до ПАТ «Платинум Банк» про захист прав споживача, визнання положення кредитного договору недійсним відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття судом касаційної інстанції постанови скасовані або визнанні нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та у подальшому виконанню не підлягають.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!