Що стоїть за спробами створити кілька опозиційних проектів?
Небувале пожвавлення в рядах опозиції напередодні Дня соборності: лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко в перервах між походами в слідче управління Генпрокуратури скликає всіх на майдан, УНП Юрія Костенка і «Фронт змін» Арсенія Яценюка — в центрі розмов про нові опозиційні об’єднання «а ля не-Тимошенко»... Кому і навіщо потрібно, щоб опозиція, об’єднуючись, залишалася різношерстою?
Арифметика політзлиттів: 2 + 2 = 1
Біда рідко приходить одна. Вітчизняним опози¬ціонерам це добре відомо, можливо, саме тому вони частенько збираються разом і намагаються проти¬стояти бідам укупі. Правда, вітчизняна історія знає лише лічені випадки вдалих злиттів і поглинань на партійній ниві. Будь-які, навіть найблагородніші спроби будь-яких політичних утворень злитися в єдиному пориві з тріском розбивалися об особистіс¬ний хвилеріз: як тільки напередодні чергових (позачергових) виборів треба було когось висувати в лідери, відразу спадали пута пристойності — і той, хто ще кілька місяців тому присягав у вічній любові до партнера по партпроекту, вже проклинав свого візаві на чому світ стоїть.
В українському політичному співтоваристві виник цілий клас — ветерани об’¬єднувальних процесів. Наприклад, Анатолій Матві¬єнко, Українську республіканську партію «Собор» якого разом з Європейською партією Миколи Катеринчука, партією «За Україну!» В’ячеслава Кириленка і «Громадянською позицією» Анатолія Гриценка називають серед тих, хто затіває чергове об’єднувальне коло. Ще один ветеран подібних кіл — Ю.Костенко і його Українська народна партія, яка намагається зібрати під свої прапори всіх правоцентристів — націонал-демократів з Руху, тієї ж «За Україну!» і забутої «Нашої України».
Ветерани як ніхто інший повинні знати, наскільки трудомісткі й малоефективні всі об’єднувальні процеси. Є навіть якась «печать прокляття» на тих, хто кожного разу наполегливо, немов Сізіф, намагається викотити цей об’єднувальний камінь на політичну вершину.
По-перше, плани об’¬єднувальних процесів мають кілька деформованих посилань. Об’єднання — не арифметичне додавання голосів електорату. Люди тому і симпатизують різним партіям, різним лідерам, бо мають різні погляди. А значить, автоматичного злиття не буде ніколи.
Досвід вітчизняної полі¬тики показує: можна говорити, мабуть, лише про поглинання більшою і розкрученішою структурою дрібних і нерозкручених. Але тоді на перший план виходить закономірне питання: а чи потрібно це лідеру «дрібних і нерозкручених» — бути десятим у загальному списку «злитих»?
Відповіді на це каверзне питання майже нікому з партійних бонз так і не вдалося знайти.
По-друге, розмови про об’єднання в нас чомусь починають або за кілька місяців до виборів, або відразу ж після них — як самовиправдання після програшу, який сильно вдарив по амбіціях. Адже по-справжньому міцне, ідеологічно пов’язане, фінансово й організаційно згуртоване не створюється поспіхом. А головне — люди не завжди встигають зрозуміти, якими ідеологічними, програмними цілями продиктоване таке об’єднання. І тому тримають орієнтир на лідерів — ось політик Х зійшовся з політиком У і запросив у своє об’єднання ще й політика Z.
Добре, якщо людям таке об’єднання подобається. А якщо ні? Судять вони, на жаль, не за програмними положеннями, а за фейс-характеристиками лідерів.
Від «вливань» до «підбирань»
Нарешті, сучасне пар¬тійне будівництво вимагає чималих, та що там — відверто великих фінансових вливань і медіаресурсу. Фінансово-промислових груп і олігархів в Україні, звичайно, немало, ЗМІ, які їм належать, теж предостатньо, а партійних проек¬тів — ще більше. А це означає, що від волі інвестора залежить дуже багато.
Якщо від теорії переходити до практики, то ми побачимо: нинішня ситуація з погляду всіх трьох компонентів, які ми позначили як «деформації», не надто відрізняється від всіх попередніх.
Наприклад, щодо спонсорів. Хто може стояти за новими проектами? Інтернет з подачі доблесних бійців, які відстоюють інтереси Ю.Тимошенко, переповнений різними чутками. Хтось каже, що об’єднання навколо А.Яценюка (виділяючи його як найбільш рейтингового) нібито беруться забезпечити фінансами, ЗМІ і оргзусиллями ті, кого прийнято відносити до «групи Фірташа». Хтось наполягає, що альтернативне цьому об’єднання навколо Ю.Костенка (як найбільш рейтингового в іншій групі) нібито можуть узяти на свій поточний рахунок ті, кого зараховують до «групи Ахметова». Недавно з’явилося повідомлення, що і тих, й інших, можливо, підтримуватимуть ті, кого прийнято називати «групою Порошенка». Все це, звичайно ж, чутки.
І якщо в них не заглиблюватися, то можна ви¬членити тільки те, що можновладці зацікавлені, аби перед очима всього світу в Україні з’явилася опозиція — бажано, інтелігентна така, «не вулична», яка і дуже великої небезпеки для влади не становитиме, а ще важливіше — не буде і натяком нагадувати пріз¬вище Тимошенко. Заразом, звичайно, підібравши чимало голосів від самого БЮТ.
Подібною ситуацією чудово користується, напри¬клад, «Свобода». Хтось переконав можновладців, що Олег Тягнибок — зручний, безпечний, хоч і різкий опонент. А тому пальця в рот не клади: лідер «Свободи» із задоволенням користується ефірами і круглими столами, піариться , вже навіть якось звично виглядає в телевізійному гримі, змужнів, округлив підбо¬ріддя. Інша справа, що подібні персонажі вітчизняної політики люблять підносити сюрпризи тим, хто вважає їх такими, що діють у режимі «ручного управління». Але це інша тема.
Прогресія без прориву
А повертаючись до нашої, відзначимо: об’єднання «нової опозиції» поки йде за старим сценарієм, що означає тільки одне: на жаль, вони повторюватимуть помилки ветеранів об’єднувальних процесів. Але чи можна в умовах нашого суспільства уникнути такого шляху? Питання риторичне. В нинішніх умовах, враховуючи особливості останнього року, коли кардинально змінився підхід опозиції до влади і навпаки, озираючись на досвід Білорусі й Росії, можна дійти невтішного висновку: опозиція слабка і малоавторитетна в суспільстві, що особливо дивно, оскільки, як стверджують соціологи, протестні настрої зростають, а причини, що їх ви¬кликають, збільшуються в геометричній прогресії.
Чи допоможе опозиції «накачати біцепси» примарне об’єднання? Адже воно швидше фіксує наміри на аркуші, ніж реально доводить спільність поглядів і єдність цілей. Можливо, досвід А.Яценюка — Ю.Костенка виявиться вдалішим за досвід ПДВУ, «Нової України», МБР, СДПУ(о), НДП, «Нашої України». Можливо, в арсеналі БЮТ теж ще знайдуться засоби для стимуляції зростання. Можливо, нарешті, до нових виборів виникне ще один-два проекти, при відповідному підкріпленні яких теж удасться до виборів розповісти про них людям.
Але прориву поки, на жаль, на обрії не спостерігається. Партії регіонів немає належної альтернативи, це факт. Добре чи погано це як для самої партії влади, так і для су¬спільства в цілому — інше питання. Але дійсність така. Опозиція поки що в змозі лише визначити свої наміри протистояти владі компетентно, широкомасштабно, зримо, сильно... У нас не люблять нікчем, переможених, слабаків, а вже тим більше — навряд чи приєднаються до таких.
Щоб привернути електорат, опозиції потрібно щось показати, продемонструвати. І не обов’язково новий майдан. Тільки каверзне питання: чи є щось таке в запасниках, що могло б ще здивувати, «зачепити» наших людей, змусити зайняти активну життєву позицію? У відповіді на це питання, здається, і криються «диявольські дрібниці».
Для кого дрібниці — для кого інакше!
Володимир КАЦМАН
Опитування «З&Б»
Що нині може об’єднати Україну?
12-ий рік поспіль 22 січня наша країна офіційно відзначає День соборності. З дня возз’єднання УНР і ЗУНР минуло понад 90 років, однак проблема консолідації для наших співвітчизників актуальна й досі. Якщо ментальний кордон між сходом і заходом зумовлений історичним розвитком країни, то політичний провели самі можновладці. Залежно від того, як змінювалися зовнішні й внутрішні політичні уподобання правлячої еліти, змінювалися й настрої громадян. Нині черговим майданом вже нікого не здивуєш. Так вже склалося, що акції протесту стали невід’ємним атрибутом будь-яких політичних процесів. Та навряд чи вони є проявом консолідації українського народу. У представників останнього «ЗіБ» вирішив поцікавитися: що сьогодні може об’єднати Україну?
Валерій БАРАНОВ, фракція НП:
— Праця. В Україні головною проблемою завжди був і залишається конфлікт особистостей і інтересів різних корпоративних груп. Якщо б у країни були програми соціально-економічного розвитку і реформ, які оприлюднив би Президент і назвав їхні основні етапи і кінцеву мету, а ми б з вами пояснили суспільству, для чого це все потрібно і яким буде наслідок, то отримали б результат. Довкола нього ми б і об’єдналися.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ, фракція БЮТ — «Батьківщина»:
— Першим, хто виконає місію з консолідації України, буде Віктор Янукович. Нині всім стало зрозуміло: все, що було обіцяно, — «подих вітру». Команда Партії ре¬гіонів сьогодні найбільше об’єднує схід і захід країни. Фактично ця правляча фракція вивела на малий податковий майдан понад 50 тис. представників середнього класу. Жодна політична партія не була здатна зібрати стільки людей! Вважаю, що В.Януковичу і його команді треба за це «дякувати».
Леонід ГРАЧ, позафракційний:
— Україну може об’єднати розум, який, схоже, зовсім відмовив народу. Нас може згуртувати й вирішення соціальних проб¬лем. Поєднати суспільство може і усвідомлення того, що ми всі слов’яни, а східнослов’янський простір є єдиним. Звісно, потрібно усунути перепони, які створюють русофоби і радикально налаштовані націоналісти. Якщо ж влада буде й надалі послуговуватися принципом поділяй і пануй, про соборність ми будемо лише мріяти.
Владислав ЛУК’ЯНОВ, фракція ПР:
— Сьогодні ми повинні вирішувати реальні питання, які ні в кого не викликають суперечок. Передусім потрібно працювати для вирішення економічних проб¬лем: підвищення рівня життя громадян, розвитку економіки, запровадження новітніх технологій і систем, які б забезпечили Україні конкурентоспроможність. У період глобальної конкуренції ми повинні консолідувати націю і забути про політичні чвари.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!