Дипломатичних працівників губить не тільки безкарність, а й відчуття переваги над простими смертними
Будь-яке посольство іншої держави, по суті, існує поза юрисдикцією місцевих властей. Люди, котрі проживають на його території, можуть порушувати правила дорожнього руху й носити при собі зброю, не боячись арешту. При цьому вони не платять податків у країні перебування, їхні посилки не перевіряють на митниці. Представники дипломатичного корпусу мають права і привілеї, які й не снилися простому громадянинові. Тим часом повноважні представники інших держав нерідко поводяться як прості громадяни, тобто п’ють, б’ються, крадуть і влаштовують бешкети.
Занесені в протокол
Якщо в місті з’являється район, на жителів якого не поширюються закони держави, і поліцейські не ризикують заходити на цю територію, чекай біди. Адже там обов’язково процвітатимуть злочинність і всілякі пороки. Мова йде зовсім не про бразильські фавели й середньовічні нетрі.
Нині в столиці будь-якої держави стільки посольських особняків, що можна збудувати з них цілий квартал, котрий цілком відповідає наведеним вище критеріям. Співробітники посольств, як відомо, мають дипломатичний імунітет. Вони не можуть бути арештовані та не можуть постати перед судом країни перебування навіть як свідки. На територію посольства без дозволу посла не мають права ступити ні поліцейський, ні судовий пристав, ні пожежний інспектор, а дипломатична пошта не підлягає митному контролю. Немає нічого дивного в тому, що імена цих пов¬новажних представників або осіб, котрих зараховують до таких, частенько фігурують у кримінальній хроніці.
Дипломатичних працівників губить не тільки безкарність, а й відчуття власної значущості та переваги над простими смертними. Ще в 1939 році британський дипломат і політик Гаролд Ніколсон писав: «У дипломатів, особливо тих, які займають незначні посади й навряд чи підуть вище, відбувається поступовий перехід від звичайної людської пихатості до непомірної зарозумілості. Весь устрій життя дипломата — церемонії, придворні прийоми, просторі особняки, лакеї та їжа — стимулює прогресування склерозу. З віком у таких людей уповільнюються мова, рухи і сприйняття, що надає їм пихатого вигляду». (Тут і далі особливості стилю цитованих джерел збережені. — Прим. ред.) Історія дипломатії свідчить про те, що повноважні представники держав були схильні до цієї недуги з найдавніших часів.
У давнину не існувало загальноприйнятого дипломатичного протоколу і статус посла не регулювався ніякими конвенціями. Був лише звичай, згідно з яким повноважний представник іншої держави мав недоторканність, але такі умови не завжди дотримувалися.
Самі посли теж нерідко порушували правила етикету, особливо якщо їхні країни ¬утримували великі збройні сили. Наприклад, перські посли, котрі прибули в Грецію за наказом царя Дарія, щоб зажадати в еллінів «землі й води», тобто повної та беззастережної капітуляції, поводилися надзвичайно зарозуміло. За що й поплатилися.
Македонією в ті роки правив цар Амінта, в якого був син Александр, — далекий предок Александра Македонського. Амінта, наляканий могутністю війська Дарія, обіцяв віддати персам усе, що вони побажають, і влаштував на честь посланців пишну учту. Якщо вірити Геродоту, перси випили чимало і навіть після бенкету продовжували «без упину пирувати».
Посли заявили, що, за перським звичаєм, гуляти належить у компанії жінок. Амінта був змушений привести до п’яних послів знатних македонянок. Спочатку жінки сіли навпроти чоловіків, але перси наполягли, щоб ті сіли ближче. Далі, як пише Геродот, почалося найгірше: «Щойно жінки встигли пересісти, як перси стали хапати їх за груди, оскільки напилися понад міру, і деякі намагалися навіть цілувати жінок».
Обурений цим царевич Александр сказав посланцям Дарія, що жінки будуть в їх пов¬ному розпорядженні, але спочатку повинні зробити омивання. Жінки пішли, а невдовзі замість них з’явилися македонські воїни, закутані жіночими покривалами. Коли перси зрозуміли, що їх обдурили, було вже надто пізно: македонці кинулися на послів і всіх закололи. Перська делегація просто зникла, що викликало в Дарія серйозні підозри.
Та все ж македоняни зуміли виплутатися з неприємної історії. Царевич Александр підкупив перського чиновника, котрий з’явився розслідувати зникнення послів, і справу за¬м’яли. Війни, втім, уникнути не вдалося, тому що в інших державах Еллади з перськими прибульцями вчинили приблизно так само. У Спарті, наприклад, послів кинули в колодязь, сказавши, що на дні його вистачає і землі, і води.
З часом посли дедалі рідше поводилися подібно до персів, а отже, і до вбивств діло доходило нечасто. Та все ж час від часу посланці дивували сучасників своїми витівками. Так було, наприклад, наприкінці XV ст. при дворі французького короля Людовика XII. Поки монарх воював в Італії, Францією правила його дружина — Анна Бретонська. Королева особисто приймала послів, причому вітала їх мовами їхніх країн. Сама Анна не була поліглотом, але при ній був дворянин де Гриньйо, котрий знав німецьку, англійську, іспанську, шведську та італійську. Одного разу перекладач чи то вирішив пожартувати, чи то отримав хабар від якихось інтриганів: напередодні приїзду іспанських послів він навчив королеву вельми грубим іспанським висловам, сказавши, що це компліменти. Анна Бретонська вітала іспанську делегацію «просто мерзенною лайкою». Де Гриньйо поплатився за свій жарт — потрапив у опалу.
Попри багатовікову практику міждержавних відносин, виникали нескінченні конфлікти між посланниками різних країн. Вони вели між собою непримиренну війну за право сидіти на почесному місці, першими являтися на прийом до короля і т.ін. Деколи діло доходило до кровопролиття.
Так сталося, наприклад, 30 ве¬ресня 1661 року, коли в Лондоні зустрічали шведського посла. Назустріч виїхав сам король Англії, а слідом заним — і зарубіжні представники. Іспанський посол граф Ваттевіль бажав, щоб його карета рухалася відразу за королівською, але почесне місце вже зайняв екіпаж французького посла графа Д’Естрада. Слуги Ваттевіля напали на французів і підрізали посторонки в коней, запряжених у карету Д’Естрада. На вулицях Лондона закипів справжнісінький бій, в якому були жертви з обох боків. Інцидент викликав гучний міжнародний скандал, і Людовик XIV, користуючись випадком, зажадав, щоб французькі посли скрізь і завжди займали найпочесніше місце, погрожуючи війною тим, хто на це не погодиться. Англія, якій у ті роки було далеко до статусу великої держави, поспішно прийняла вимоги «короля-сонця».
Спори з приводу старшинства послів і почесних місць віднімали чимало часу і сил. У 1697 році, наприклад, на конференції в голландському Рейс¬вейку, де європейські держави намагалися покласти край дев’¬ятирічній війні між Францією та коаліцією її противників, велися запеклі дебати про те, кому і як сидіти. У результаті при¬йшли до компромісу: всі учасники переговорів стояли.
Навіть через сотню років після сумного інциденту з каретою графа Д’Естрада питання про старшинство не було залагоджено. У 1768 році ро¬сійський посол у Великій Британії граф Петро Чернишов був змушений битися на дуелі з французьким послом. На балу П.Чернишов зайняв місце поряд з австрійським послом, яке представник Франції, котрий запізнився на свято, вважав своїм. Француз утиснувся між росіянином і австрійцем, що й стало приводом для дуелі, в ході якої П.Чернишов був поранений.
Проблему старшинства вирішили тільки в 1815 році на Віденському конгресі, що встановив новий світовий порядок після падіння наполеонівської Франції. Всі дипломатичні представники були поділені на чотири класи: посли і папські нунції, посланники, міністри-резиденти і постійні повірені в справах. Право призначати представників першого класу, послів, спочатку закріплювалося лише за великими державами — Великою Британією, Австрією, Росією, Пруссією та Францією. Пізніше це право отримали й інші держави.
Права й почесні привілеї дипломатів кожної категорії були нарешті чітко прописані. На міжнародних конференціях учасників тепер розміщували в алфавітному порядку, та й сиді¬ли вони зазвичай за круглим столом, тож сварки через місця припинилися. Проте вирішення протокольних питань зовсім не означало, що всі дипломати поводитимуться відповідно до свого високого статусу.
«Вони не потрібні вдома»
Недоторканність послів уже давно стала міжнародною практикою, чимось само собою зрозумілим. Одначе це не заважало деяким дипломатам зловживати своїм імунітетом. У 1708 році немало шуму наробив інцидент з послом Петра I при англійському дворі Андрієм Матвє¬євим. Проживаючи в Лондоні, представник Росії заборговував місцевим комерсантам близько Ј300 і не хотів віддавати. Кредитори, котрі втратили надію, зажадали затримати А.Матвєєва. Судові пристави заарештували посла, застосувавши силу, але незабаром змушені були відпустити його на вимогу королеви Анни. Королева прислала А.Матвєєву вибачення, але той їх не прийняв і виїхав у Амстердам, не вручивши відзивних грамот.
Справа кінчилася тим, що надзвичайний посол королеви Великої Британії публічно просив вибачень у Петра I, а осіб, відповідальних за затримання А.Матвєєва, покарали. Були в цієї історії й інші наслідки. Багато банкірських домів Європи просто перестали кредитувати іноземних дипломатів, щоб не опинитися в становищі кредиторів А.Матвєєва.
Пізніше в європейських столицях знайшли ще один спосіб боротьби з послами-боржниками. У другій половині XVIII ст. повноважному представникові німецького князівства Гессен-Кассель просто заборонили покидати межі Франції доти, доки він не виплатить боргів.
Посли, на яких передусім поширювався дипломатичний імунітет, здебільшого були людьми цілком достойними і законів зазвичай не порушували. Але серед співробітників посольств рангом нижче траплялися не такі високоморальні люди. Щоб покарати злочинця з почту дипломата, доводилося йти на юридичні хитрощі. Так, у 1827 році кучер американського посла в Лондоні Альберта Галлатіна був арештований за рукоприкладство. Англійські юристи мотивували арешт тим, що стайня, де жив і працював кучер, була відокремлена від будівлі посольства, а тому закон про імунітет на затриманого не поширювався.
Самі дипломати, звичайно, не билися на стайні, але іноді обходили закони країни перебування, використовуючи особливості свого службового становища. Найбільшою спокусою для співробітників посольств була, зрозуміло, контрабанда, тому що разом з дипломатичною поштою можна було переслати все що завгодно. Так, шведський дипломат Густав Нордін, котрий працював у Петербурзі та дружив з Олександром Пушкіним, постачав великому поетові книги, заборонені для ввезення в Росію. Зберігся лист, в якому Олександр Сер¬гійович дякує Г.Нордіну за ¬«люб’язну контрабанду», та й у бібліотеці поета залишилися книги, які могли потрапити до нього тільки через дипломатичні канали.
Повноважні представники інших держав залишалися безкарними, навіть якщо стріляли один в одного на ураження. Наприклад, у 1854 році в Мадриді посол США П’єр Суле ви¬кликав на дуель свого французького колегу маркіза Тюрго. Американець був ображений прийомом його дружини в будинку маркіза. Спочатку П.Суле вимагав стрілятися з 10 кроків, але секундант дипломатів — британський посол у Мадриді лорд Гоуден — наполіг на тому, щоб дистанція була збільшена до 40 кроків. П.Суле влучив маркізові в ногу, і француз залишився кульгавим на все життя. Іспанські власті чудово знали про дуель, але не застосували ніяких санкцій до дуелянтів.
Американські дипломати XIX ст. узагалі виділялися на загальному фоні, оскільки сам принцип їх призначення відрізнявся від прийнятого в Старому світі. Якщо європейський посол зазвичай був вихідцем з аристократичної сім’ї та до свого призначення проходив професійну підготовку, то в США дипломатичні посади за¬звичай роздавали тим, хто надав фінансову допомогу партії, що виграла останні вибори. Поки ця партія залишалася при владі, повноважний представник держави міг не турбуватися про свою кар’єру.
Британець Г.Ніколсон не без здригання згадував свій досвід спілкування з американськими дипломатами, відзначаючи, що в XIX ст. «європейські й латиноамериканські столиці гуділи від розв’язних учинків дипломатів-любителів». П.Суле був якраз одним з таких. Це був плантатор-рабовласник з Півдня, котрий отримав посаду за підтримку Демократичної партії. До призначення в Мадрид він не мав ніякого дипломатичного досвіду й після відкликання з Іспанії в 1857 році до міжнародних справ більше не повертався.
Репутація американців залишалася досить кепською впродовж усього XIX ст. Наприкінці сторіччя в Європі ходили наполегливі чутки про якогось американського посла, після зна¬йомства з яким берлінський двір дійшов висновку: всі американці — п’яниці. Політична еліта США дивилася на подібні речі з філософським спокоєм. За легендою, за часів Авраама Лінкольна якийсь американець з’явився на прийом до тодішнього держсекретаря Вільяма Сьюарда і поцікавився, чому якийсь посол, котрий збезчестив себе аморальною поведінкою, все ще займає свою посаду, продовжуючи ганьбити вітчизну за кордоном. В.Сьюард із зітханням відповів: «Сер, деяких людей відправляють за кордон, тому що вони потрібні за кордоном, а деяких відправляють тому, що вони не потрібні вдома».
Втім, європейські дипломати теж не були безневинними овечками і при нагоді, щоб уникнути відповідальності, використовували свій імунітет. Так, у 1892 році в США за підозрою в крадіжці був затриманий аташе посольства Швейцарії, але після скарг швейцарської сторони він був відпущений. У 1904-му американські власті затримали секретаря британського посольства і французького консула. Обидва дипломати керували автомобілями, обидва перевищили швидкість, обидва не понесли ніякого покарання.
«Офіційні діяння»
У ХХ ст. злочинів, від покарання за які рятував дипломатичний паспорт, не стало менше, а кількість дорожніх пригод за участю автомобілів, захищених дипломатичними номерами, тільки зросла.
З’явилось і дещо нове. Дипломатами зацікавилися кримінальні структури, перш за все контрабандисти. Наприклад, у 1930 році чилійський посол у Вашингтоні дон Карлос Давила отримав посилку з Індії, в якій виявився дорогий килим. У супровідній записці дону Карлосу було запропоновано купити килим за $10 тис. і повідомлялося, куди вислати гроші. Якщо ж килим послові не потрібний, у записці його просили відправити дорогу річ за вказаною адресою.
Дипломат звернувся в по¬ліцію, і незабаром в руки правосуддя потрапила банда контрабандистів на чолі з чилійцем Рамоном Сильвою. Ці люди, як виявилося, слали з Індії контрабанду дипломатам різних країн, забезпечуючи посилки двозначними записками. Якщо посол купував контрабандний товар, то злочинці відразу отримували свій прибуток, якщо пересилав на потрібну адресу, то фактично виконував за контрабандистів їхню роботу. Таким чином банда Р.Сильви встигла обдурити американську митну службу приблизно на $350 тис.
Дипломат, сумління якого було обтяжено таємними пороками, мав усі шанси потрапити на гачок організованої злочинності. Так сталося, наприклад, з Морісом Росалем, який у 1950-ті роки представляв інтереси Гватемали в Нідерландах. Пан Росаль був педофіл, і невдовзі про його згубну пристрасть до неповнолітніх хлопчиків дізнався корсиканський мафіозі Етьєн Тардіті. Він зібрав компромат на посла і пригрозив викриттям. Протягом кількох років М.Росаль слухняно перевозив валізи з героїном, поки не попався в жовтні 1960 року.
Тим часом, поки гватемалець доставляв контрабанду, світова спільнота готувала нову угоду про права дипломатів. У 1961 році була прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, ратифікована в усьому світі. Конвенція підтверджувала старі принципи недоторканності особи дипломата. Було особливо відзначено, що дипломатична пошта не підлягає перегляду, навіть якщо її вміст викликає підозру. Недоторканність поширювалася не тільки на працівників посольства, а й на членів їхніх сімей.
Містяться в конвенції також положення, які мали суттєво обмежити недоторканність іноземців: наприклад, імунітет поширюється лише на «офіційні діяння» дипломата і не стосується його приватного життя. На ділі ж виявилося, що відокремити офіційне від приватного практично неможливо. Якщо якийсь аташе сідав п’яним за кермо, то винен у цьому був дипломатичний протокол, що змушував його пити на фуршетах і не спізнюватися на зустрічі. Отже, пияцтво за кермом і перевищення швидкості цілком укладалися в поняття «офіційне діяння».
Крім того, конвенція встановлювала, що повний імунітет повинен поширюватися тільки на одного-двох співробітників посольства. Проте на ділі імунітет, щоб уникнути непорозумінь, стали поширювати на всіх співробітників. Таким чином, дипломатичне співтовариство швидко адаптувалося до нових правил і відчувало себе вельми спокійно й упевнено.
Ніколи ще дипломатичний протокол не був так детально опрацьований, як у 1961 році. Конвенція регламентувала всі можливі нюанси міжнародних відносин, так що, здавалося, можна зітхнути спокійно. Проте друга половина ХХ ст. ви¬явилася вельми багатою на скандали, пов’язані з послами різних країн. Частково складнощі пояснювалися напливом дипломатів-любителів.
Трансформація колоній у незалежні країни третього світу відкрила перед дипломатами старого гарту абсолютно новий всесвіт, де правила європейського етикету працювали дещо по-іншому, якщо взагалі працювали. Радянський посол Володимир Єрофєєв із жахом згадував роботу в незалежній Африці: «Траплялося спостерігати такі вражаючі картини! У деяких вождів були автомобілі, й ос¬кільки води там мало, то їхні підлеглі буквально вилизували язиками машину». В.Єрофєєву ще пощастило, оскільки він був лише стороннім спостерігачем такого дійства. Диктатор Уганди Іді Амін, наприклад, любив з’являтися у світ на ношах, які несли посли різних країн, включаючи європейські. Посли мило посміхалися, вдаючи, що це просто жарт, і тягли, куди велено, «повелителя звірів і птахів», котрий важив не менш ніж 100 кг.
У дипломатію прийшли люди, для яких вірність стародавнім традиціям була куди важливішою за будь-які протоколи. Так, у 1979 році бірманський посол у Шрі-Ланці застрелив свою жінку, запідозривши її в подружній зраді. На ранок після вбивства бірманець розклав у дворі посольства похоронне вогнище і спалив тіло жертви на очах у здивованих мешканців дипломатичного кварталу. Ланкійська поліція була змушена спостерігати за дійством через огорожу, оскільки дозвіл увійти на територію посольства міг дати тільки сам посол.
Водночас до дипломатичної роботи активно долучилися полі¬тики і громадські діячі, яких не навчали гарним манерам або зовсім нічого не вчили, що призводило до величезної кількості конфузів і неприємностей. Так, президент Колумбії Гуїльєрмо-Леон Валенсія вітав свого французького колегу Шарля де Голля вигуком «Хай живе Іспанія!». Проте вершиною нетактовності були слова президента США Річарда Ніксона, сказані на похороні того ж Ш.де Голля: «Сьогодні великий день для Франції!»
Проте всіх переплюнув, звичайно ж, Джордж Буш Молодший, котрий називав греків «греційцями» і розмірковував про ситуацію на кордоні між Канадою та Мексикою. У 2000 році, коли він тільки балотувався в президенти, до нього підійшов канадський комік Рік Мерсер і, видавши себе за журналіста, переказав найкращі побажання від прем’єра Канади Жана Путіна. Дж.Буш удався до міркувань про те, як він цінує зв’язки з Канадою, хоча прем’єра цієї країни звали Жаном Кретьєном, а Poutine — це не тільки російський керівник, а й страва з картоплі фрі та сирних кульок під соусом.
Інциденти і прецеденти
Поки дипломати-любителі смішать публіку своїми висловами, посли так само час від часу потрапляють в неприємні історії, деколи з присмаком кримінальщини. Так, у 2004-му у Великій Британії був опублікований список злочинів, скоєних на території країни особами, захищеними дипломатичним імунітетом. З 1999 до 2004 року співробітники посольств скоїли в Сполученому Королівстві 122 злочини. У списку значилися вбивство, вчинене громадянином Колумбії, пограбування — справа рук ангольця, згвалтування дитини, здійснене марокканцем, і т.ін. Дипломати з розвинених країн теж потрапили до списку. Співробітники посольств Франції та Німеччини влаштовували бійки, а німці додатково сприяли нелегальній імміграції на Британські острови, продаючи підроблені документи.
Мабуть, найчастіше дипломати сідають за кермо в стані алкогольного сп’яніння і порушують правила дорожнього руху, що нерідко призводить до трагедії. Так, у 1997 році заступник грузинського посла в США Георгій Махарадзе в п’яному вигляді збив п’ятьох перехожих, причому одна дівчина померла. У 1998-му генеральний консул США у Владивостоку Дуглас Кент влаштував аварію, в результаті якої молодий росіянин залишився інвалідом. У 2001 році російський дипломат Андрій Князєв збив двох перехожих в Оттаві, один з яких помер. У 2009-му п’яний румунський дипломат Сильвіу Іонеску збив трьох у Сінгапурі та спробував утекти...
Іноді співробітників посольств ловлять на банальній крадіжці. У 2008 році мексиканський прес-аташе Рафаель-Квінтеро Курієль поцупив телефон на прес-конференції в Новому Орлеані. Камери спостереження зафіксували факт крадіжки, і здобич довелося повернути. У листопаді 2010-го в Гонконзі французький дипломат Марк Фонбостьє вкрав із за¬критого клубу дві пляшки дорогого вина і теж був знятий камерою.
Нерідко співробітники посольств попадаються на аморальних учинках. У липні 2010 року консул Зімбабве Брайтон Мугурісанва в Тегерані напоровся на «клофелінниць». Зімбабвієць запросив до себе двох жінок, а вони підсипали йому в алкоголь небезпечний препарат і обікрали. Пан Мугурісанва був змушений покинути країну, де подібна пове¬дінка карається згідно із законом.
Багатьом пам’ятна недавня історія на саміті НАТО в Лісабоні, про неї розповіла одна з португальських газет. Мова йшла про грузинську делегацію, яка провела на прийом у готель під виглядом своїх співробітниць 80 місцевих дівчат і влаштувала бешкет. Усе це дуже нагадувало історію з послами царя Дарія, причому роль царевича Александра виконав президент Франції Ніколя Саркозі. Саме він обурився галасом, який здійняли його грузинські сусіди, і поскаржився адміністрації готелю.
Замість воїнів, переодягнутих жінками, з’явилися звичайні португальські поліцейські, був складений протокол. Фінал лісабонської та македонської історій був приблизно однаковим. Якщо підкуплений представник Дарія сказав, що в Македонії з перською делегацією не сталося нічого страшного, то МЗС Грузії заявив, що не має у своєму розпорядженні інформації про інцидент і нічого коментувати не буде.
Перерахування проступків і злочинів, скоюваних дипломатами, говорить про те, що мудрий Г.Ніколсон був правий, коли написав у 1939 році: «Хоча професійний дипломат рідко буває винним у тому, що я називаю інтелектуальною неточністю, схильність до того, що я іменую етичною неточністю, постійна й велика».
Дійсно, коли своя поліція далеко, а чужа не має права до тебе доторкнутися, з’являється відчуття власної винятковості, а разом з ним і бажання скористатися своєю безкарністю.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!