Східну Європу не влаштовує політика «спрощеного розширення»
Нова влада України, як колись югославський лідер Йосип Броз Тіто, обрала «позаблокову» лінію у зовнішній політиці. Євросоюз може й надалі дотримуватися принципу «спрощеного розширення». Однак Східна Європа, яка балансує між Росією та Заходом, потребує допомоги. Історій успіху в країнах європейського сусідства — як називає їх ЄС — годі шукати. Спочатку на Грузію, потім на Україну, а нещодавно на Молдову ЄС покладав великі надії. Але вони не виправдалися.
А справа — не в Європі
У Старому світі завжди була проблема — брак ентузіазму з боку ЄС щодо подальшого розширення в напрямку сходу. А нещодавно перед Євросоюзом постало питання стосовно змагання з Росією за «сферу привілейованих інтересів» Москви, як називає її президент РФ Дмитро Медведєв. Однак чималу проблему становлять самі східноєвропейські країни.
По-перше, це нові держави, на чий суверенітет часто зазіхали на зорі їхнього заснування в 1991 р. Вони й досі слабкі. Їх незалежність — результат розпаду Радянського Союзу. І хоча в деяких з них відбулись революції, в більшості радянська еліта і політична культура глибоко вкорінилися. У цих країнах поширена корупція, для них норма, коли могутні клани захоплюють владу, а ефективність інституцій і здатність до проведення реформ — на дуже низькому рівні.
По-друге, їх економіки доволі слабкі. За винятком багатого на енергоресурси Азербайджану, вони мають мало родовищ, нерозвинену промисловість і задовольняються сільськогосподарським сектором. Вони також залежать від плати за оренду своїх ресурсів чи від російських вторинних цінних паперів. Наприклад, Україна отримує прибуток від транзиту газу, а Білорусь — від переробки нафти. Багато з них продають сировину чи цільові продукти. При цьому експортна конкуренто¬спроможність залежить не стільки від якості продукту, скільки від світових цін на сировину. Дві, напевно, найуспішніші економіки регіону — Білорусь і Азербайджан — найбільш далекі від моделі ЄС. Їхній добробут пов’язаний не з внутрішньою політикою, а з вуглеводнями (в Азербайджані) і російськими субсидіями (в Білорусі).
Ефект наслідування, що сприяв реформам у Центральній Європі в 1990-х рр., вже не працює. На відміну від кандидатів на вступ до ЄС, країни Східної Європи і Кавказу не мають особливого стимулу чи здатності прийняти європейські правові норми і вдосконалити систему цінностей.
По-третє, хоч вони, без сумніву, голосно протестували б проти такої характеристики, держави на зразок України більш придатні, мабуть, до балансування, ніж до приєднання. Гра в балансування між Росією і Заходом дозволяє еліті залишатися при владі й зберігати олігархічну економіку в рівновазі з напівреформами.
«Балансерів» замінити на «приєднантів»
По суті, лідери цих країн — це сучасні Тіто, які не можуть чи не хочуть обирати між Європою і Росією. Проте і Росія, і Захід зацікавлені в забезпеченні гри в балансування достатніми ресурсами, аби місцеві лідери були здатні дати відсіч суперникам і виправдати брак реформ.
Дехто балансує неохоче. Нинішня влада Молдови могла б бути більш проєвропейською, якби не бачила, як Росія раніше сприймала нібито прозахідні уряди Грузії та України. Дехто грає в цю гру з насолодою. Як не парадоксально, але президент Білорусі Олександр Лукашенко раптово став кимось на кшталт регіонального еталона в цій справі.
ЄС може й далі просувати в регіоні свою політику «спрощеного розширення», коли всіх міряють однією міркою. Або може посприяти перетворенню «балансерів» на охочих приєднатися до Євросоюзу.
Для зміни принципів стимулювання в таких маленьких країнах, як Молдова, є реальні перспективи. Проте ЄС повинен визнати кожну окрему гру в балансування і працювати в рамках можливого, аби просувати свої інтереси.
Перш за все Євросоюз повинен працювати над «фінляндизацією» України, чия зовнішня політика тепер стала офіційно «позаблоковою». Вступ до НАТО не стоїть на порядку денному. Віктор Янукович схилився до Росії в короткий строк, але вже дійшов до тієї межі, коли йому знадобилися інші держави для балансування з РФ. ЄС може прийняти українську зовнішньополітичну стриманість, зосередившись на допомозі в трансформації її економічної та соціальної структури і збереженні демократії.
Друга стратегія — «сербізувати» Грузію. Як Сербію і Косово, Тбілісі потрібно заохочувати якщо не забути про свої сепаратистськи налаштовані провінції, то принаймні відмовитися від політики, в якій усе зводиться до повернення священної землі. Таким чином, країна зможе зосередитися на внутрішніх реформах.
І, нарешті, ЄС має «франконізувати» Білорусь. Полі¬тична відкритість малоймовірна, але білоруська економічна модель не може вижити, коли, за прогнозами, дефіцит торговельного балансу цього року перевищить $7 млрд (14% ВВП). Мінськ не зможе позичити стільки грошей, щоб покрити його. Як у випадку Іспанії часів Франсиско Франко, економіка Білорусі зміниться, перш ніж це зробить О.Лукашенко. І це стане основою для швидкого розвитку, коли його не буде.
Ендрю ВІЛСОН,
The Moscow Times
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!