Сама по собі можливість пред’явлення позову не за місцем знаходження позичальника, а за місцем проживання поручителя не може розцінюватись як зловживання. Такий висновок зробив ВС в постанові №522/8158/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
20 червня 2019 року м.Київ №522/8158/15-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — СИНЕЛЬНИКОВА Є.В.,
суддів: ОСІЯНА О.М., САКАРИ Н.Ю. (суддя-доповідач), ХОПТИ С.Ф., ШИПОВИЧА В.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Порто-Франко» на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 13 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року мале приватне підприємство «Віртус» звернулось до суду з позовом до ПАТ АК «Порто-Франко», Особи 1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, — Національний банк України, про визнання недійсним договору поруки.
Позовна заява мотивована тим, що 11 березня 2013 року між МПП «Віртус» та ПАТ АБ «Порто-Франко» укладено кредитний договір №180/1-13, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у вигляді відзивної реверсивної кредитної лінії на поточні потреби у розмірі $225000, строком до 10 березня 2014 року зі сплатою процентів за користування кредитом 14% річних.
13 березня 2013 року між сторонами укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, відповідно до якої збільшено суму кредиту до $450000.
11 березня 2014 року між банком та позичальником укладено додаткову угоду №2 до кредитного договору, відповідно до якої було змінено строк повернення кредитних коштів, а саме до 9 березня 2015 року та змінено окремі положення кредитного договору.
МПП «Віртус», відповідно до підпункту 2.2 пункту 2 розділу 2 кредитного договору з урахуванням змін, внесених додатковою угодою №1, забезпечило виконання взятих на себе зобов’язань щодо виконання умов кредитного договору заставою нерухомого майна, а саме: нежитлові приміщення №502 першого поверху і підвалу №501 в літ. А за Адресою 1; нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 62,9 кв. м і першого поверху, загальною площею 522,5 кв. м за Адресою 2.
У березні 2015 року МПП «Віртус» стало відомо, що 28 січня 2015 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА 1 було укладено договір поруки №28-01-2015/1/4, відповідно до умов якого останній зобов’язується відповідати перед банком за своєчасне та повне виконання зобов’язань МПП «Віртус» за кредитним договором від 11 березня 2013 року №180/1-13 у межах суми забезпечення у розмірі 100 грн.
МПП «Віртус» вважало, що договір поруки №28-01-2015/1/4 було укладено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, а його дійсною ціллю була зміна територіальної підсудності на випадок судового врегулювання спору між ПАТ АБ «Порто-Франко» та МПП «Віртус». У зв’язку з наведеним просило визнати його недійсним.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 13 листопада 2015 року позов МПП «Віртус» задоволено.
Визнано недійсним договір поруки від 28 січня 2015 року №28-01-2015/1/4, укладений між ПАТ АБ «Порто-Франко» та Особою 1.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сума кредитних зобов’язань за кредитним договором з урахуванням доповнень до нього становить $450000, тобто значну за розмірами суму грошових коштів. Натомість поручителем в оспорюваному договорі поруки виступає фізична особа, 1992 року народження, яка має віддалене від сторін кредитного договору місце проживання, недоведений достатній майновий стан та відсутність будь-яких правових зв’язків із позивачем, що дає підстави зробити висновок про відсутність у цієї особи як мети виконувати свої зобов’язання за договором, так і фактичної можливості, що не було спростовано представником ПАТ АБ «Порто-Франко» в судовому засіданні.
Забезпечення договору у межах 100 грн. у порівнянні із сумою кредиту в $450000 не може вважатися дієвим способом забезпечення виконання такого зобов’язання, що додатково свідчить про його фіктивність.
На момент укладення оспорюваного договору поруки обидві його сторони розуміли заздалегідь, що він не буде виконаним, а реальною метою банку була зміна територіальної підсудності на випадок судового врегулювання спору із позивачем, про що свідчить і дата укладенні вказаного договору — 28 січня 2015 року. Будь-яких вимог ПАТ АБ «Порто-Франко» до Особи 1 не пред’являло, ані щодо виконання його грошового зобов’язання як поручителя, ані щодо виконання кредитного зобов’язання позивальника.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Ухвалою апеляційного суду від 21 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Порто-Франко» відхилено.
Рішення Приморського районного суд м.Одеси від 13 листопада 2015 року залишено без змін.
Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що сторони оспорюваного договору не вчиняли жодних дій для здійснення правочину та не мали на меті їх вчиняти, що беззаперечно вказує на його фіктивність.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ПАТ АБ «Порто-Франко»,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову <…>.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року №9 для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
В той же час суди першої та апеляційної інстанції безпідставно поставили фіктивність правочину в залежність від співмірності забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, зазначивши, що іпотека нерухомого майна (без встановлення вартості та доказів наявності іпотеки) є належним і співмірним видом забезпечення виконання зобов’язань, а порука фізичної особи — ні. Закон не надає переваг одному забезпеченню над іншим.
Крім того на момент вирішення спору судом першої інстанції ПАТ АТ «Порто-Франко» не було кредитором за кредитним договором від 11 березня 2013 року №180/1-13, оскільки рішенням Господарського суду Одеської області від 12 травня 2015 року по справі №916/4147/14 за позовом Національного банку в особі управління Національного банку в Одеській області до ПАТ АБ «Порто-Франко», залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2015 року, права кредитора за цим договором були визнані за НБУ.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2016 року МПП «Віртус» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки вони ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що на момент укладення оспорюваного договору поруки обидві сторони договору розуміли заздалегідь, що він не буде виконаним, а реальною метою банку була зміна територіальної підсудності на випадок судового врегулювання спору із позичальником, про що свідчить дата укладення вказаного договору поруки — 28 січня 2015 року, тобто майже через два роки після укладення кредитного договору. Вказується, що банком до Особи 1 не заявлялось будь-яких вимог, ані щодо виконання грошового зобов’язання як поручителя, ані щодо виконання кредитного зобов’язання позичальника. Отже, укладення та використання наслідків укладення такого правочину штучно створюють для банку правові можливості, які можуть завдати шкоди позичальнику. Крім того зазначено, що ПАТ АБ «Порто-Франко» є належним відповідачем у справі, оскільки рішення Господарського суду Одеської області від 12 травня 2015 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2015 року, якими було визнано права кредитора за кредитним договором від 11 березня 2013 року №180/1-13 за НБУ, скасовано постановою Вищого господарського суду від 18 листопада 2015 року та направлено справу на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
11 березня 2013 року між МПП «Віртус» та ПАТ АБ «Порто-Франко» укладено кредитний договір №180/1-13, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у вигляді відзивної реверсивної кредитної лінії на поточні потреби у розмірі $225000 строком до 10 березня 2014 року зі сплатою процентів за користування кредитом 14% річних.
13 березня 2013 року між сторонами укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, відповідно до якої збільшено суму кредиту до $450000.
11 березня 2014 року між банком та позичальником укладено додаткову угоду №2 до кредитного договору, відповідно до якої було змінено строк повернення кредитних коштів, а саме до 9 березня 2015 року та змінено окремі положення кредитного договору.
Відповідно до підпункту 2.2 пункту 2 розділу 2 кредитного договору з урахуванням змін, внесених додатковою угодою №1, МПП «Віртус» забезпечило виконання взятих на себе зобов’язань щодо виконання умов кредитного договору заставою нерухомого майна, а саме: нежитлові приміщення №502 першого поверху і підвалу №501 в літ. А за Адресою 1; нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 62,9 кв.м і першого поверху, загальною площею 522,5 кв.м за Адресою 2 .
28 січня 2015 року між ПАТ АБ «Порто-Франко» та Особою 1 укладено договір поруки №28-01-2015/1/4, відповідно до умов якого останній зобов’язується відповідати перед банком за своєчасне та повне виконання зобов’язань МПП «Віртус» за кредитним договором.
Згідно з п.1.3 вказаного договору поруки зобов’язання поручителя за договором забезпечуються належними йому коштами у розмірі 100 грн., на які може бути звернено стягнення у порядку, встановленому чинним законодавством України.
На підставі зазначеного договору поруки банк звернувся до Димитровського міського суду Донецької області, що зумовлено місцем реєстрації фізичної Особи 1, згідно положень статей 109, 113 ЦПК України 2004 року про визначення територіальної підсудності, а саме: Донецька обл., Адреса 4.
23 квітня 2015 року вже після звернення МПП «Віртус» до Приморського районного суду з позовом до ПАТ АБ «Порто-Франко», Особи 1 про визнання недійсним договору поруки, ухвалою Димитровського міського суду Донецької області позов ПАТ АБ «Порто-Франко» залишено без розгляду за заявою представника банку.
Рішення Господарського суду Одеської області від 12 травня 2015 року у справі №916/4147/14, залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду господарської області від 27 серпня 2015 року, відповідно до якого права кредитора за кредитним договором, укладеним 11 березня 2013 року між МПП «Віртус» та ПАТ АБ «Порто-Франко» №180/1-13, були визнанні за НБУ, скасовано на підставі постанови Вищого господарського суду України від 18 листопада 2015 року. Справа передана на новий розгляд до Господарського суду Одеської області й до цього часу по суті не розглянута. Належними сторонами договору поруки від 28 січня 2015 року №28-01-2015/1/4 є ПАТ АБ «Порто-Франко» і Особа 1.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ПАТ АБ «Порто-Франко» підлягає задоволенню в повному обсязі <…>.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частини перша та третя статті 215 ЦК встановлюють, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З наведених норм випливає, що розглядаючи позови про визнання недійсним оспорюваного правочину, суди повинні вирішувати питання про спростування презумпції правомірності правочину й мають встановити не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначити, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Положеннями статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Згідно з усталеною судовою практикою для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину; саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин; якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків; у разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Таким чином, визнання судом недійсним договору у зв’язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Ознака вчинення його лише для створення враження повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Вказану правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14.
Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Відповідно до пунктів 19, 20 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року №5 законодавство України не передбачає обов’язку банку чи іншої фінансової установи (кредитора) інформувати поручителя перед укладенням договору поруки про фінансовий та/або інший стан позичальника. Оскільки особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК), а порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі (право вибору), то незадовільний майновий стан позичальника не є підставою для визнання договору поруки недійсним.
З урахуванням статей 553—554 ЦК договір поруки укладається кредитором за зобов’язаннями, які забезпечуються порукою, і поручителем. Оскільки позичальник є не стороною договору поруки, а стороною у зобов’язанні, забезпеченому порукою, чинне законодавство України не передбачає обов’язку кредитора чи поручителя отримувати згоду позичальника на укладення договору поруки. Разом із тим це не означає, що за позовом позичальника такий договір поруки не може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що він звужує його права чи розширює обов’язки, зокрема, передбачає оплату послуг поручителя боржником відповідно до вимог статті 558 ЦК України, чи доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем тощо
МПП «Віртус» оспорює договір поруки від 28 січня 2015 року №28-01-2015/1/4, укладений між ПАТ АБ «Порто-Франко» та Особою 1, не будучи його стороною, виходячи з того, що в пп.3.4.4 оспорюваного договору передбачено право поручителя вимагати від позичальника компенсації прямих збитків, понесених у зв’язку з відповідальністю за нього, а також упущеної вигоди та інших витрат, що свідчить про суттєве розширення обов’язків позивача. Наведена обставина, на думку судів першої та апеляційної інстанції, з якою слід погодитися, дійсно свідчить про наявність заінтересованості у МПП «Віртус» в оспорюванні правочину й, відповідно, наявності права на звернення до суду з позовом про визнання його недійсним.
Розглядаючи спір та задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що за договором поруки від 28 січня 2015 року №28-01-2015/1/4 поручителем виступає фізична особа, 1992 року народження, яка має віддалене від сторін кредитного договору місце проживання, недоведений достатній майновий стан та відсутність будь-яких правових зв’язків, що свідчить про відсутність у цієї особи як мети виконувати свої зобов’язання за договором, так і фактичної можливості. Крім того, оспорюваним договором було забезпечено виконання кредитного договору від 11 березня 2013 року №180/1-13 у межах 100 грн., що є неспівмірною сумою забезпечення кредиту в $450000 й, відповідно, не вважається дієвим способом забезпечення виконання такого зобов’язання. Наведені дії, на думку судів попередніх інстанцій, свідчать, що на момент оспорюваного договору поруки, обидві сторони договору розуміли заздалегідь, що він не буде виконаним, а реальною метою банку була зміна територіальної підсудності на випадок судового врегулювання спору із позивачем.
Разом з тим, судами попередніх інстанцій не враховано, що в чинному законодавстві України не закріплені вимоги, які пред’являються до особи поручителя. Виходячи з цього, нею може вступати будь-яка особа, яка може бути учасником цивільних відносин (стаття 2 ЦК України) й поручилася перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Крім того, порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання як в повному обсязі, так і частково (частина 2 статті 553 ЦК України), а тому розмір відшкодування зобов’язання за договором поруки не обов’язково має бути співмірним сумі кредиту отриманого позичальником.
Посилання в судових рішеннях на те, що оспорюваний договір поруки було укладено 28 січня 2015 року, тобто майже через два роки після підписання кредитного договору, як на обставину, що фактично свідчить про поручительство у зобов’язанні, яке вже порушено основним боржником й, відповідно, не відповідає меті та сенсу поруки відповідно до вимог ЦК України, не знаходить свого підтвердження та не відповідає обставинам справи, оскільки відповідно до додаткової угоди №2 від 11 березня 2014 року МПП «Віртус» зобов’язано було повернути кредитні кошти до 9 березня 2015 року. Таким чином, на момент підписання договору поруки від 28 січня 2015 року №28-01-2015/1/4 строк виконання зобов’язання, забезпеченого порукою, не минув. Відповідно до частини 1 статті 554 ЦК України лише у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Факти непред’явлення банком вимог щодо виконання Особою 1 його грошових зобов’язань за договором поруки та МПП «Віртус» кредитного зобов’язання позичальника не можуть свідчити, що на момент укладення оспорюваного договору поруки сторони не мали наміру створити правові наслідки, що з нього випливають, оскільки відповідно до частини 1 статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ АБ «Порто-Франко» по закінченню строку повернення коштів зверталось до Димитровського міського суду Донецької області з позовом про стягнення заборгованості, що підтверджує намір створити правові наслідки, які передбачені як договором кредиту, так і договором поруки. Залишення вказаного позову без розгляду — це процесуальне право банку, надане йому як позивачу у цивільній справі.
Сама по собі можливість пред’явлення позову не за місцем знаходження МПП «Віртус», а за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання або перебування поручителя, не може розцінюватися як зловживання ПАТ АБ «Порто-Франко» своїми правами та обмеження прав позивача, оскільки наведене відповідає положенням чинного законодавства України. Відповідно до статті 113 ЦПК України (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред’являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Виходячи з наведеного колегія суддів приходить до висновку, що у судів попередніх інстанцій були відсутні підстави для поширення статті 234 ЦК України на спірні правовідносини.
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову МПП «Віртус».
Щодо судових витрат
У частині першій статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв’язку з задоволенням касаційної скарги банку і відмовою в задоволенні позову МПП «Віртус» з позивача на користь ПАТ АБ «Порто-Франко» підлягають стягненню судові витрати, пов’язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 267 грн. 96 коп. та переглядом справи у суді касаційної інстанції у розмірі 292 грн. 32 коп., а всього 560 грн. 28 коп.
Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ПАТ АБ «Порто-Франко» задовольнити в повному обсязі.
Рішення Приморського районного суду м.Одеси від 13 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову МПП «Віртус» до ПАТ АБ «Порто-Франко», Особи 1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, — Національний банк, про визнання недійсним договору поруки відмовити.
Стягнути з МПП «Віртус» на користь ПАТ АБ «Порто-Франко» судові витрати, пов’язані з розглядом справи, в розмірі 560 грн. 28 коп.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!