Звітність проти свободи

КС визнав декларування надто обтяжливим обов’язком. Наразі — тільки для громадських активістів

Громадські активісти, які виявили бажання долучитися до боротьби з корупцією, більше не повинні декларувати свої статки. Суспільство має вірити їм на слово, а держава — не обтяжувати обов’язком подавати декларації. Бо це, як зауважив Конституційний Суд, не є нагально необхідним.

Невизначеність у відповідальності

У 2017 році, коли парламент включив антикорупційних активістів у перелік суб’єктів декларування, це пояснювалося паритетом прозорості статків представників громадськості і тих, із ким вони борються. Адже висловлювалися підозри, що на цій ниві можна непогано заробити, зокрема за рахунок грантів, не відображаючи таких доходів у деклараціях.

У мотивувальній частині рішення від 6.06.2019 №3-р/2019 КС не розвіює таких сумнівів. Ба більше, навіть визнає, що держава має право запроваджувати відповідний контроль за діяльністю об’єднань громадян та їхніх представників, які долучаються до різноманітних громадських рад при державних органах. Адже останні можуть реально впливати на ухвалення рішень органами державної влади.

Зокрема, і стосовно кадрових питань, як, наприклад, громадська рада доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів. А якщо є можливість впливати, то мають бути і запобіжні механізми для «недопущення неправомірного набуття матеріальних або нематеріальних благ, вчинення інших зловживань при реалізації наданих їм прав щодо участі в публічному управлінні».

Інша справа, як цей контроль реалізований. Адже п.5 ч.1 ст.3, абз.3 ч.3 ст.45 закону «Про запобігання корупції», а також п.2 розд.II «Прикінцеві положення» закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо особливостей фінансового контролю окремих категорій посадових осіб», які, власне, і визначають «окремі категорії» декларантів, виписані надто розпливчасто. Тобто вирізняються тією ж вадою, що й чимало актів останніх років, — юридичною невизначеністю.

«Систематично, протягом року», «діяльність/заходи, пов’язана із запобіганням, протидією корупції», «моніторинг антикорупційної політики» — як казав класик, хоч і написано державною мовою, але зовсім не зрозуміло. А якщо через цю невизначеність ще може наставати юридична відповідальність, то, звісно, знайдуться ті, хто спробує її витлумачити по-своєму.

Такий підхід цілком очевидно не відповідає принципу верховенства права. Що і констатував КС у рішенні.

На цьому слід було б зупинитися, але судді, схоже, поставили собі за мету не лише навчити нардепів нормотворчої техніки, а й спробувати себе у ролі найвищої і судової, і законодавчої інстанції.

Підстава для переслідувань

Аби вбити кілок у намагання народних обранців виправити недоліки і таки встановити обов’язок декларування для вузького кола громадських активістів, КС вдався до викладення принципів захисту свободи об’єднань від втручання держави. Звісно, для цього знадобилися посилання на загальні принципи міжнародних актів, хоча в них нічого немає проти декларування.

Як зазначено далі у рішенні, встановлення обов’язку звітувати для певного кола осіб та громадських об’єднань, які не здійснюють публічних владних повноважень або не фінансуються за рахунок бюджетних коштів, є «надмірним та таким, що непропорційно обмежує свободу політичної та громадської діяльності». Як саме необхідність декларувати доходи впливає на свободу участі у громадській діяльності — не пояснюється.

Логіка Суду фактично ґрунтується на тому, що подібний обов’язок є «втручанням держави в особисте та приватне життя» активістів, до того ж надто обтяжливим для них. Але чому тоді декларування не визнати обтяжливим для суддів чи хоча б працівників апарату судів? Чому це виправдано антикорупційною боротьбою для одних, а коли мова заходить про тих, хто причетний до цієї боротьби, то це відразу стає втручанням в їхнє приватне життя? Хіба не важливо, як визнав сам Суд, аби вплив на владні рішення не підкріплювався матеріальною зацікавленістю?

Між іншим, Суд на рівні офіційного документа допустив крамолу. Він визнав, що «ці положення можуть бути використані для переслідувань фізичних осіб, які здійснюють антикорупційну діяльність, зокрема у спосіб порушення проваджень з метою притягнення цих осіб до юридичної відповідальності», за неподання чи несвоєчасне подання декларацій, зазначення в них недостовірних відомостей.

Така риторика припустима для політиків, а не людей у мантіях. Бо жоден судовий акт не може ґрунтуватися на припущеннях. Якщо у суддів КС є докази подібного переслідування, то вони повинні повідомити про скоєння злочину, а не огульно звинувачувати правоохоронні органи у схильності до протиправних дій.

І якщо вже сказали «а», то треба продовжувати. Бо захист тих самих суддів від подібних переслідувань є навіть більш важливим для держави і суспільства, ніж свобода об’єднань. Але чи використає КС таку саму логіку, якщо судді вимагатимуть визнання неконституційним їхнього обов’язку подавати декларації як такого, що використовується як спосіб посягання на їхню незалежність?

Без нагальної необхідності

Також Суд послався на думку експертів Венеціанської комісії щодо відповідних проектів законів. Спираючись на їхні загальні рекомендації, КС зазначив, що у поданні декларацій громадськими активістами «немає нагальної суспільної потреби». Бо протилежне не обґрунтоване у пояснювальних записках. Тим самим судді КС запровадили доволі цікаву правову категорію оцінки законодавчих норм: є в них нагальна потреба чи ні. І тут же наділили себе правом давати висновок із цього приводу.

Хоча очевидно, що рекомендації були адресовані законодавцеві й висловлені навіть не Європейським судом з прав людини, а лише певними експертами. Але ж у Конституції не застережений обов’язок нашої держави дослухатися до усіх порад з-за кордону.

Адже хто як не представники суспільства у Верховній Раді мають (принаймні теоретично) виражати волю народу і визначати, що є для нього «нагально необхідним»? Та й оцінка пояснювальних записок до законопроектів на предмет конституційності не входить до повноважень КС.

Утім, можливо, у такий спосіб судді прокладають собі містки до майбутніх рішень, заздалегідь створюючи прецеденти для посилань. А поки що висновок Суду дозволив громадським активістам і надалі боротися із корупцією за рахунок міжнародної допомоги й не перейматися, що з обвинувачів вони можуть перетворитися на підозрюваних. Може, і на краще, головне — щоб був результат для суспільства, а не самих борців.