Зобов’язальна залежність

Законодавець установив правила розгляду спорів, а от уточнювати їх доводиться ВС

Верховний Суд розмежував юрисдикцію справ щодо виконання акцесорних зобов’язань. Зокрема, зазначено, що в таких справах суб’єктний критерій застосуванню не підлягає, а вибір виду судочинства залежить виключно від суб’єктного складу сторін основного зобов’язання.

Розмежування юрисдикції: бачення законодавця

Майже півтора року тому Господарський та Цивільний процесуальні кодекси зазнали значних змін. Проте новел так багато, що дискусії щодо застосування їхніх окремих положень не вщухають донині. Однією з новел є впровадження нових правил і критеріїв розмежування юрисдикції, що відразу ж потягло за собою зміну судової практики. Зупинимося на питанні розмежування цивільного та господарського судочинства в спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання.

У ст.20 ГПК в редакції закону від 3.10.2017 №2147-VІІІ визначена предметна та суб’єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень щодо розгляду справ, віднесених до їхньої компетенції.

Так, за змістом п.1 ч.1 цієї статті, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку з провадженням господарської діяльності (крім справ, передбачених у ч.2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи — підприємці.

Отже, справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОПи, законодавець відніс до юрисдикції господарських судів.

Суб’єктний склад правочину: позиція ВП ВС

Велика палата Верховного Суду прийняла цілу низку постанов, розмежовуючи юрисдикцію в таких спорах. Було зазначено, що в цьому випадку суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи (постанови ВП ВС від 2.10.2018 у справі №910/1733/18, від 19.03.2019 у справі №904/2538/18).

Окремо слід зазначити, що ГПК в попередній редакції обмежував участь фізосіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких спори щодо виконання господарських договорів (у тому числі укладених для забезпечення основного зобов’язання) віднесені не були. Водночас, за змістом стст.4, 45 ГПК в редакції закону №2147-VІІІ від 3.10.2017, сторонами в господарському процесі можуть бути й фізособи, які не є підприємцями, натомість винятки, коли спори, стороною яких є фізособа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду в господарських судах, чітко визначені положеннями пп.5, 10, 14 ст.20 цього кодексу.

Неможливо в такому випадку не відзначити, що ст.19 «Справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів» ЦПК, на відміну від положень ст.20 ГПК, будь-яких норм щодо віднесення такої категорії спорів до юрисдикції цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов’язання не містить.

Таким чином, маємо ситуацію, коли законодавець, прямо встановивши в п.1 ч.1 ст.20 ГПК, що господарські суди розглядають справи в спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юрособи та (або) фізособи-підприємці, аналогічних винятків для судів загальної юрисдикції не зробив, що, у свою чергу, не могло не потягти за собою низки питань.

Якщо боржник — фізична особа

Дуже цікавою, як і суперечливою, на мій погляд, у цьому контексті є правова позиція, викладена в постанові ВП ВС від 13.03.2019 у справі №906/277/18. Тут ВП ВС, продовжуючи свої міркування на тему того, що критерієм розмежування юрисдикції в спорах щодо виконання забезпечувальних договорів є суб’єктний склад основного зобов’язання, дійшла висновку, що справа в спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки, позивачем в якій є юрособа, до котрої перейшли права вимоги за кредитним та іпотечними договорами, а відповідачем — юрособа-іпотекодавець (майновий поручитель), підлягає розгляду за правилами цивільного, а не господарського судочинства, оскільки боржником за основним зобов’язанням є фізособа, яка не є підприємцем.

Мотивуючи цю постанову, ВП ВС дійшла такого висновку. Пункт 1 ч.1 ст.20 ГПК виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, сторонами якого не є юрособи та (або) фізособи-підприємці. Натомість ч.1 ст.19 ЦПК в системному зв’язку з ч.1 ст.2, ч.1 ст.5, ст.46, ч.1 ст.47, ч.2 ст.48 цього кодексу не встановлює обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами акцесорного зобов’язання є виключно юридичні особи та (або) фізособи-підприємці.

Тобто з 15.12.2017, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов’язання є фізособа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов’язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізособи — сторони основного зобов’язання та сторони (сторін) акцесорного зобов’язання, зокрема незалежно від того, чи об’єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов’язання.

Поряд із цією доволі неоднозначною позицією цікавим є те, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ця постанова ВП ВС оформлена відразу двома суддями, які не є доповідачами у справі, отже, чекаємо окремих думок.

***

Підсумовуючи викладене, можемо сказати: з дати набрання чинності ГПК в редакції закону №2147-VIII запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб’єктного складу сторін. З огляду на положення п.1 ч.1 ст.20 ГПК у справах щодо виконання акцесорних зобов’язань суб’єктний критерій застосуванню не підлягає, а вибір судочинства в такому випадку залежить виключно від суб’єктного складу сторін основного зобов’язання, що є абсолютною новелою та має враховуватися під час складання та подання відповідних позовів.