Ув’язнення за тяжкістю підозр

Безальтернативне тримання під вартою є наругою над правами людини

У Конституційному Суді перебувають на розгляді відразу кілька скарг стосовно ч.5 ст.176 Кримінального процесуального кодексу. Така їх кількість свідчить про крайню необхідність якнайшвидшого вирішення КС питання щодо відповідності Конституції спірної норми. З точки зору верховенства права, цього рішення чекають тисячі громадян, безпідставно позбавлених волі, та, напевно, всі правники.

Очевидна неконституційність

Неконституційність ч.5 ст.176 КПК є настільки очевидною, що 7 окремих думок, як у рішенні про визнання неконституційною ст.368² Кримінального кодексу, бути не може.

Згідно із ч.1 ст.29 Конституції ніхто не може бути заарештований або перебувати під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення (ч.4 ст.370 КПК). Однак про жодні мотиви суду при посиланні на ч.5 т.176 КПК мова вже не йде. Судові рішення, в яких позбавлення людини волі мотивується ч.5 ст.176 КПК, є апріорі невмотивованими, оскільки ця правова (точніше — «позаправова») норма виключає будь-яке мотивування. Є підозра за певними статтями КК — за ґрати безвідносно конкретних обставин справи.

Підстави для застосування тримання під вартою як виняткового запобіжного заходу та обставини, що враховуються при його обранні, визначені стст.177, 178, 183 КПК. Однак усі вони були нівельовані після доповнення КПК у 2014 році ч.5 ст.176, яка підштовхує суддів до прийняття невмотивованих та необґрунтованих рішень щодо тримання людей під вартою.

Знову згадаймо приписи ч.1 ст.29 Конституції в їх системному зв’язку з її ч.1 ст.3, згідно з якою людина, її життя і здоров᾽я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Додаємо до цього ч.1 ст.21 (усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах) та ч.1 ст.24 (громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом). То чому ж одна людина, яку підозрюють у скоєнні особливо тяжкого злочину (умисного вбивства кількох людей, геноциду тощо), має право на застосування до неї альтернативного запобіжного заходу, а інша, підозрювана за певними злочинами, велика частина яких не відноситься до особливо тяжких, аналогічного права не має? Здається, висновок про неконституційність ч.5 ст.176 КПК є більш ніж очевидним.

Примушування до зізнання

Крім шкоди для базових конституційних прав людини, ч.5 ст.176 КПК є загрозою для правової системи держави загалом. Через неї не формується належна судова практика стосовно цілої низки злочинів, кількість обвинувачень за якими через події останніх 5 років істотно зросла.

З прийняттям нового КПК ми поступово звикли до виправдувальних вироків, які змушують правоохоронні органи в майбутньому не допускати порушення прав людини та фабрикування справ. Однак виправдувальні вироки за статтями, за якими ч.5 ст.176 КПК передбачає безальтернативний запобіжний захід, можна полічити на пальцях однієї руки. Навряд чи причина в тому, що досудове розслідування за цими статтями здійснюється набагато якісніше, оскільки роблять це одні й ті самі люди.

На прикладі вироків, постановлених за ст.258⁵ КК («Фінансування тероризму»), вбачається, що їх ухвалюють або в результаті укладення угод про визнання винуватості, або при здійсненні спеціального судового провадження, тобто за відсутності обвинувачених, або при визнанні вини обвинуваченим.

В останніх випадках суд не досліджував докази, обставини справи та правову кваліфікацію дій підсудних через визнання ними вини. Жодного прикладу «чистого експерименту» знайдено не було. Під «чистими експериментами» розуміються випадки, коли обвинувачений вини не визнає, правову кваліфікацію своїх дій заперечує й активно захищається.

Така статистика свідчить про те, що під страхом ув’язнення на тривалий період слідства та судового розгляду люди не бажають випробовувати долю й визнають себе винними і в тому, що робили, і в тому, чого не чинили, й погоджуються на неправильну правову кваліфікацію своїх дій. Як наслідок, за фінансування тероризму засуджують не лише винних осіб, а й людей, які через життєві обставини змушені залишитися на непідконтрольній території й «сплачувати податки» до бюджетів самопроголошених республік.

Ця тема потребує окремого дослідження, але при «чистих експериментах» суди аналізували б наявність чи відсутність прямого умислу особи на фінансування тероризму. Якщо законом установлено, що непідконтрольні території є окупованими, то, підкорюючись окупаційній владі, особа стає потерпілою.

Інша річ, коли особа за власним бажанням сплачує на користь терористичної організації чи окупаційної влади те, чого від неї не вимагають. Ось такі дії цілком можна кваліфікувати як фінансування тероризму. Однак подібного правового аналізу при обвинуваченні осіб за ст.258⁵ КК, як і за іншими статтями КК, зазначеними у ч.5 ст.176 КПК, ми не побачимо до визнання останньої неконституційною.

Докази приймати на віру!?

Існує думка, що права осіб, яких підозрюють у скоєнні злочинів, передбачених ч.5 ст.176 КПК, не так уже і порушують. Адже слідчий суддя має право відмовити в застосуванні запобіжного заходу. В теорії — так, але на практиці такі випадки є поодинокими. Що стосується означеної категорії злочинів, то такі випадки дуже рідкісні.

Один із них — ухвала слідчого судді Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області Олексія Турченка, який відмовив у подовженні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою особи, яку підозрювали за ст.258³ КК. Ця ухвала залишена без змін судом апеляційної інстанції. Як наслідок, на суддю чинили тиск: критичне висвітлення у ЗМІ, кримінальне провадження, негативний висновок громадської ради доброчесності при проходженні конкурсного відбору до Верховного Суду. Врешті-решт суддя звільнився за власним бажанням.

У цьому випадку слідчий суддя відмовив у застосуванні запобіжного заходу, попри те що визнав наявність обґрунтованої підозри. Ті, хто підтримує ч.5 ст.176 КК, скажуть, що у разі, коли обґрунтована підозра відсутня, можна цілком законно відмовити в застосуванні запобіжного заходу. Однак на практиці слідчі судді вкрай рідко вдаються до аналізу обґрунтованості підозри і доказів на її підтвердження, хоча це є обов’язковим заходом судового контролю, який повинні здійснювати слідчі судді на стадії досудового розслідування.

У судовій практиці панує хибна думка про те, що належність та допустимість доказів можуть вивчатися лише при розгляді обвинувачення по суті. Доходить до того, що апеляційні суди нав’язують думку, що слідчі судді мають приймати на віру будь-які, навіть явно сфабриковані докази.

Так було у «справі Саакашвілі». Слідчий суддя Печерського районного суду м.Києва Лариса Цокол обґрунтовано відмовила в застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, оскільки визнала необґрунтованою підозру у скоєнні злочину. Серед інших аргументів Л.Цокол указала на те, що свідки обвинувачення говорять про події, які на момент їхнього допиту ще не настали. Це явне свідчення їх фабрикування.

Однак Апеляційний суд м.Києва цю ухвалу скасував, зазначивши, що «ці обставини стосуються належності й допустимості доказів, які можуть бути покладені в основу обвинувачення, що вирішує суд під час розгляду справи по суті, тоді й буде вирішуватися питання, які докази зазначені точно, а які неправильно». І при цьому від здійснення правосуддя відсторонено не суддів Апеляційного суду м.Києва, а Л.Цокол.

Презумпція на користь звільнення

Таким чином, є нагальна потреба у визнанні неконституційною ч.5 ст.176 КПК. Сьогодні є всі правові підстави для її незастосування з огляду на таке.

Згідно із ч.4 ст.9 КПК, якщо норми цього кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою, застосовуються положення останнього.

Пунктом «с» §1 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що людину може бути позбавлено волі лише через законний арешт або затримання, здійснене з метою доправлення до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню правопорушення чи втечі після його вчинення.

Положення конвенції тлумачить Європейський суд з прав людини, практика якого є джерелом права в Україні. Практика ЄСПЛ у питанні позбавлення волі сформована давно й однозначно. ЇЇ суть зводиться до того, що не можна позбавляти людину волі лише через підозру у скоєнні певного злочину.

Так, згідно з п.85 рішення ЄСПЛ від 30.04.2018 презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні з дотриманням принципу презумпції невинуватості дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми ст.5, та навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення.

Однак ч.5 ст.176 КПК фактично встановлено зворотну презумпцію. Тяжкість злочину, в скоєнні якого підозрюють особу, не може бути безумовною підставою для обрання щодо неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі «Ніколова проти Болгарії»).

Таким чином, безальтернативне тримання під вартою за скоєння певних злочинів суперечить ст.5 конвенції і практиці ЄСПЛ, які мають застосовувати слідчі судді при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу особам, яких підозрюють у скоєнні злочинів, передбачених ч.5 ст.176 КПК, на противагу означеній нормі закону.

Усі колізії та суперечності в законодавстві лише в законодавчому порядку подолати неможливо. Для цього має ефективно працювати судова влада, яка не піддаватиметься будь-якому тиску та керуватиметься виключно верховенством права, а не доцільністю та вузьким тлумаченням положень закону, який суперечить конвенції та грубо порушує основоположні права людини.

Тож сподіватимемося, що майже через рік з моменту відкриття першого конституційного провадження із цього питання КС перейде від вирішення процесуальних  питань до розгляду справи по суті.

КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»

Бенджамін МОРО,
заступник голови Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні:

— Починаючи із серпня 2016 року Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні у своїх періодичних доповідях неодноразово наголошувала на неприпустимості безальтернативного тримання під вартою підозрюваних та обвинувачених у злочинах проти національної безпеки України та низці злочинів проти громадської безпеки (так звані злочини, пов’язані зі збройним конфліктом на сході України) в результаті свавільного застосування положень ч.5 ст.176 Кримінального процесуального кодексу.

Підхід українських судів до застосування вказаних приписів суперечить міжнародним стандартам прав людини щодо права на свободу, зокрема ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Комітет ООН з прав людини у п.38 Зауважень загального порядку №35 («Свобода і особиста недоторканність») зазначив, що досудове тримання під вартою не повинне бути обов'язковим для всіх обвинувачених у конкретному злочині без урахування індивідуальних обставин.

Європейський суд з прав людини дотримується аналогічної позиції та вже неодноразово наголошував, що встановлення законодавством обмежень щодо можливості обрання судом запобіжного заходу з урахуванням конкретних обставин справи є несумісним з гарантіями §3 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення у справах «Caballero v. the United Kingdom [GC]», п.21; від 19.06.2001 — «S.B.C. v. the United Kingdom», пп.23-24; від 11.10.2006 — «Boicenko v. Moldova»; від 26.06.2012 — «Piruzyan v. Armenia»).

Крім того, місія звертає увагу, що ЄСПЛ уже спрямував Уряду України комунікації у кількох справах, в яких ставилось питання щодо відповідності ч.5 ст.176 КПК положенням §3 ст.5 конвенції (див. комунікації у справах «Kraynyak v. Ukraine», №68353/17; «Avramov v. Ukraine», №71818/17; «Grubnyk v. Ukraine», №58444/15). Більш детальна позиція місії із цього питання викладена в аналітичній довідці щодо впливу положень ч.5 ст.176 КПК на права людини.