Терапія вердиктів

У небажанні дітей бачити власного батька може бути винен суд

Розлучення, установлення правил відвідування для другого з батьків… Громадяни пускають юстицію в особисте життя для того, щоб забезпечити власні права. Інколи Феміда має зробити трохи більше, ніж просто винести рішення на чиюсь користь. Навіть тоді, коли цього хоче одна людина.

Наперекір бажанням

Одного разу в Любляні суд установив, що опіку над трьома дітьми варто довірити лише матері. Два рази на тиждень батько мав право їх відвідувати. Проте реалізовувалося таке рішення зі скрипом, який пізніше трансформувався у справу «A.V. v. Slovenia».

Після кількох побачень виявилося, що діти не дуже чекають зустрічей з батьком і водночас засмучені, що він постійно перебуває в роз’їздах. Такий удар заявник прийняв гідно й вирішив нівелювати дитяче небажання за допомогою консультацій зі спеціалістами та сімейної терапії з чадами. Але розрив зв’язків тривав надто довго — понад 2 роки. Далі події розвивалися ще гірше — контакт утратився і з колишньою дружиною. Вочевидь, вона не дуже прагнула, аби діти спілкувалися з батьком.

Останній був змушений знову звертатися до суду та просити про можливість навідувати малечу вже 3 рази на тиждень, намагався довести, що мати маніпулює ними. Жінка заперечувала факт обмеження контакту з дітьми, тоді заявник згадав про соціальний центр, який весь час був спостерігачем за відносинами. У чоловіка склалося враження, що державний орган став на бік матері, а отже, не був неупередженим.

Щоб розв’язати цей вузол, вирішили прислухатися до дітей. Виявилося, що ті побоювалися батька, уважали його агресивним.

Суд як експерта залучив психіатра. Той з’ясував, що в минулому чоловік застосовував до дітей покарання, кричав на них та ще й погано висловлювався про їхню матір. Одначе проти подальших побачень з батьком фахівець не заперечував, тільки запропонував звести їх до мінімуму — раз на тиждень. На цьому й зупинилися, відвідини мали проходити у визначеному режимі та в присутності психолога.

Утім, дітей складно примусити виконувати суддівські накази, тому вони й не стали. А вищі інстанції скаргу щодо невиконання рішення визнали неприйнятною...

Продовження без погодження

Оскільки вердикт не діяв, заявник повернувся до психологічних чинників. У соціальному центрі його законному бажанню хоч якось налагодити спілкування з дітьми зарадити не могли. Під час зустрічей діти залишали кімнату, виділену для спілкування, а працівниця установи плакала та просила батька припинити вганяти їх у стрес.

8 разів під час так званої сімейної терапії діти тікали після кількох хвилин спілкування. У цьому заявник винуватив не себе, а працівників центру, які не пропонували будь-якої допомоги йому або дітям, мало сприяли у встановленні контакту та не співпрацювали з обома батьками. Він хотів, щоб знайшли незалежного експерта, який не знав би їх особисто, а шкільний психолог, якому діти довіряли, був присутній на терапії, яка мала би проходити в більш неформальній атмосфері.

Його вимоги, на жаль, не реалізувались, із цією безвихіддю та відчаєм знову довелося розбиратися суду. Феміда прийняла постанову про тимчасове зупинення контакту між заявником та його дітьми, констатувавши, що терапія так і не дала прогресу. Успіху заявник не досягнув ні в апеляційній інстанції, ні в касаційній, ні в конституційній юрисдикції.

Поки історія ніяк не закінчувалася хепі-ендом, діти виросли. Ставши 15-річними, вони могли приймати самостійні рішення, але батьківську любов так і не прийняли. Про втрачені роки спілкування з рідними заявник написав у Страсбург.

Узи сім’ї та суду

Здавалося б, яке порушення ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може знайти Європейський суд з прав людини, коли соціальні працівники енну кількість разів намагалися звести батька з дітьми? Та й суд при винесенні рішення про припинення контакту спирався на численні висновки експерта.

Утім, заявник бачив альтернативу такому категоричному методу та вважав, що не було дотримано справедливого балансу між інтересами дитини й батьків. А ЄСПЛ не раз повторював, що у випадках, які стосуються прав одного з батьків, держава має сприяти возз’єднанню, зробити все, щоб зберегти відносини й відновити сім’ю.

Розбір польотів почали із соціальної служби, зауваживши, що небажання бачити батька виникло в дітей після перших невдалих візитів до центру, де проходили зустрічі. Проте соцпрацівники мусили зробити щось більше для виправлення ситуації, ніж юстиція. Помічником був експерт, який мав виявити причину дитячого негативу.

Як убачалося з наданих звітів, працівники центру не прагнули зрушень у спілкуванні після кількох невдалих зустрічей з дітьми у формальній атмосфері. Натомість батько демонстрував відкритість і готовність працювати з фахівцями, щоб знайти кращі механізми для контакту. Утім, категорично звинувачувати працівників у тому, що сталось, у Страсбурзі не стали, адже ключову роль у результаті відіграв супротив матері.

«Головним злодієм» урешті-решт визнали… суд. Адже він повірив соцпрацівникам, що вони зробили все можливе для налагодження стосунків. При цьому не дослідив, як відбувалися зустрічі в центрі й не оцінив їх.

Наприклад, хоча експерт дійшов висновку, що встановлення контакту між дітьми й заявником можливе тільки шляхом сімейної терапії (з імовірністю успіху — 80%), суд її чомусь не замовив. Наступна ж інстанція сумнівалася, чи може примусити матір брати в заходах участь. Тобто юстиція не знайшла адекватних засобів для виконання своїх же зобов’язань. Звучить не так катастрофічно, але, зважаючи на те, що діти не визнавали рідного батька, помалу вимальовується порушення конвенції.

Урешті-решт пасивність установ коштуватиме уряду країни €20 тис., які належить заплатити за моральні страждання заявника. Однак утрачених зв’язків з дітьми це все одно не поновить.