Суд без зволікань

Кредитний договір не може зобов’язувати сторони вирішувати спір самостійно

Науковці та судді зійшлися на тому, що, навіть якщо кредитний договір передбачає можливість досудового вирішення спору, це не обмежує сторони в праві звернення до суду. Відповідна позиція має знайти відображення в новій постанові пленуму Вищого господарського суду.

Необхідність гарантій

У рамках підготовки проекту постанови пленуму ВГС «Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів, що виникають при виконанні зобов’язань за кредитними договорами, забезпечених заставою (іпотекою), порукою, гарантією» члени секції першої та другої судових палат, науково-консультативної ради суду обговорили проблеми застосування відповідного законодавства.

Секретар першої судової палати ВГС Олександр Кот звернув увагу присутніх на те, що перехід України до ринкової економіки зумовив необхідність посилення договірної дисципліни шляхом забезпечення дієвих гарантій виконання зобов’язань учасниками цивільних правовідносин. Адже зобов’язальне право буде більш надійним, якщо забезпечуватиме реальне здійснення прав кредитора.

Наразі законодавство визначає такі види забезпечення виконання зобов’язання:

• неустойка (штраф, пеня);

• порука;

• гарантія;

• застава;

• притримання;

• завдаток.

Водночас передбачено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Так, сучасні тенденції розвитку законодавства щодо способів забезпечення виконання зобов’язання передбачають значне розширення кола правових засобів, якими може скористатися кредитор.

Також О.Кот зазначив, що кожен зі встановлених законом видів забезпечення виконання зобов’язання зумовлює виникнення поряд з головним нового зобов’язання, яке є додатковим, тобто має акцесорний характер. Це полягає в тому, що забезпеченню підлягає тільки дійсне зобов’язання. Отже, недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо іншого не встановлено Цивільним кодексом. Але недійсність правочину, що забезпечує виконання зобов’язання, не спричиняє недійсності основного зобов’язання.

Подвійне стягнення

Першим питанням, яке розглянули учасники засідання, було одночасне задоволення позовних вимог як у частині стягнення заборгованості за кредитним договором, так і в частині звернення стягнення на предмет іпотеки. Як відзначив О.Кот, господарські суди дотримуються позиції, за якою виконання основного зобов’язання унеможливлює задоволення позовних вимог за рахунок забезпечувального зобов’язання. Це пояснюється тим, що задоволення одночасно позовних вимог як у частині стягнення заборгованості за кредитним договором, так і в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не передбачено чинним законодавством. При цьому виникає питання щодо застосування судами в цих випадках ч.1 ст.61 Конституції, згідно з якою «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення».

У свою чергу член секції Олена Беляневич зауважила, що згадана стаття акта найвищої юридичної сили не може застосовуватись у таких випадках, оскільки виконання основного зобов’язання за кредитним договором не є відповідальністю.

Позицію колеги підтримала Наталія Кузнєцова, яка зазначила, що зі змісту такого виду забезпечення виконання зобов’язання, як іпотека, не випливає, що іпотекодавець є солідарним боржником. Відповідно, одночасне вирішення питання задоволення вимог до основного боржника та іпотекодавця не випливає із законодавства. Крім того, член секції зазначила, що тільки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо іншого не встановлено договором поруки. Разом з тим ст.555 ЦК покладає на поручителя обов’язок повідомити боржника в разі одержання вимоги кредитора, а «в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі». Таким чином, при розгляді цієї категорії справ господарському суду варто приділяти увагу виконанню поручителем вказаного обов’язку та для повного з’ясування обставин справи й винесення обгрунтованого рішення залучати до участі у справі боржника.

Ціна за згодою

Також на засіданні обговорили питання обов’язку господарського суду зазначати в резолютивній частині рішення початкову ціну реалізації предмета іпотеки при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки. О.Кот наголосив, що господарські суди, задовольняючи позовні вимоги щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, не завжди вказують у рішенні початкову ціну реалізації предмета іпотеки. За словами члена секції Віталія Яроцького, зазначену проблему на законодавчому рівні вже розв’язано. Зокрема, ч.6 ст.38 закону «Про іпотеку» визначено, що «ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього».

Крім того, науковці та судді зійшлися на думці, що суду необхідно призначати відповідну експертизу лише в тому разі, коли не досягнуто згоди між сторонами щодо початкової ціни реалізації предмета іпотеки.

Обговорили члени секції й порядок розгляду кредитних спорів, якщо передбачено процедуру їх досудового врегулювання. О.Кот звернув увагу присутніх на дві позиції з цього приводу:

• недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові;

• встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Учасники засідання дійшли висновку, що право будь-якої особи на звернення до суду для вирішення спору не може обмежуватися законом чи іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Підсумовуючи, О.Кот відзначив користь і практичну цінність проведеного заходу та зазначив, що на основі конкретних прикладів відпрацьовано спільні пропозиції та рекомендації щодо вирішення складних питань.