Квартира розбрату

Нахабство користувача не позбавляє власника майна права на звернення до Феміди

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно. Тож власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Про таке йдеться в постанові Великої палати Верховного Суду від 4.07.2018.

Звільнення без виселення

Громадянин улаштувався на посаду керівника комунального підприємства. Як очільнику КП йому та його дружині було надано право на проживання в службовій квартирі. Згодом чоловік розлучився з дружиною та звільнився з роботи. Однак квартиру, користуватись якою можуть лише працівники КП, ні чоловік, ні жінка звільняти не забажали.

Міська рада звернулася до суду з позовом про визнання колишнього подружжя таким, що втратило право на проживання в службовій квартирі, та про примусове виселення громадян із помешкання. Користувач квартири у свою чергу заявив, що строк позовної давності сплив, тож вимоги не можуть бути задоволені.

Перша інстанція позов задовольнила, пославшись на те, що чоловік утратив право на користування службовою квартирою після припинення трудових правовідносин із КП. При цьому суд зауважив, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, які не пов’язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває.

Апеляційний суд скасував те рішення та відмовив міськраді у задоволенні позову. Свій вердикт він мотивував тим, що право відповідача на користування квартирою припинилося з конкретної дати — дня розірвання трудових відносин. Тому строк позовної давності підлягає обчисленню, і можна вважати його таким, що на момент подання позову сплив.

Не погоджуючись із таким підходом, позивач звернувся до касаційної інстанції. Касаційний цивільний суд у складі ВС передав справу на розгляд ВП ВС. Такий крок був мотивований необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого в постанові від 27.12.2016 у справі №6-2913цс15, та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики в спорах про виселення.

У постанові №653/1096/16-ц ВП ВС зазначила, що службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Житлове приміщення включається до службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові житлолі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

На підставі рішення про надання службового житлового приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення.

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордера полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов’язана звільнити надане ним приміщення.

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стст.256, 257 Цивільного кодексу).

Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред’явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Остаточне рішення

Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, ідеться далі в постанові, необхідно з’ясувати, до якого різновиду позовів — віндикаційного чи негаторного — належить позов про виселення особи зі службового житла.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка фактично незаконно володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов — це позов власника, який є фактичним володільцем майна, проти будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює в користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом управі вимагати усунути наявні перешкоди чи зобов’язати відповідача утриматися від учинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, не пов’язаних із позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Оскільки в цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права.

З огляду на специфіку речей в обороті володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється. Якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку.

Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства й того, що позивач не привів правовстановчі документи на квартиру у відповідність із цими змінами.

Згідно з висновком КЦС, викладеним у постанові від 6.03.2018 у справі №607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває.

ВП ВС уважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Палата переконана, що, навіть якщо власник службового житла не висунув вимоги звільнити його, проживання в ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли його протиправно використовує інша особа.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена в праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, зокрема й шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред’явлений упродовж усього часу тривання відповідного порушення.

Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ідеться далі в постанові, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя й до своєї оселі. Органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Виселення особи з житла без надання іншого приміщення можливе за умов, що таке втручання в право на повагу до житла передбачене законом, має легітимну мету, визначену в п.2 ст.8 конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання в це право пропорційним легітимній меті.

Зважаючи на зазначене, ВП ВС касаційну скаргу задовольнила частково та передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Окрема думка

Окрему думку з приводу справи висловила суддя ВП ВС Олена Ситник. Вона підкреслила, що проблемність питання віднесення позовів про виселення до віндикаційних чи негаторних полягає в різному розумінні поняття володіння.

У постанові ВП ВС зазначено, що володінням є державна реєстрація права власності на нерухоме майно в установленому порядку. Такий висновок суддя вважає сумнівним.

Відповідно до ст.317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Разом з тим у даному випадку власником є орган місцевого самоврядування.

У ст.395 ЦК визначено види речових прав на чуже майно. Право володіння в цьому переліку також присутнє.

Відповідно до ст.397 ЦК володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його в себе. У ст.398 ЦК передбачено, що право володіння виникає як на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також в інших випадках, передбачених законом.

Тобто володіння — це фактичне, фізичне панування над майном, яке передбачає повний фізичний контроль його власника чи законного володільця.

Віндикація — це спір про володіння між номінальним власником та фактичним (незаконним) володільцем.

Державна реєстрація права власності на майно не є перешкодою для вибуття майна, у тому числі й житла, з володіння власника. Така реєстрація є доказом незаконності володіння фактичного володільця.

Власник житлового приміщення реалізує свої повноваження з певними особливостями, оскільки володіння й користування приміщенням здійснюється одночасно. Їх роздільна реалізація неможлива саме тому, що житлові приміщення призначені для постійного чи тимчасового перебування там фізичних осіб. Перебуваючи в житловому приміщенні, фізична особа безпосередньо реалізує повноваження володільця. Усунути перешкоди в користуванні неможливо без поновлення повноважень володіння вказаним приміщенням. Тому незаконне перебування в житловому приміщенні особи порушує такі складові права власності, як володіння й користування одночасно.

Законодавець, підкреслила суддя, не врегулював право користування службовим житловим приміщенням у ЦК, норми якого можуть застосовуватися субсидіарно до житлових правовідносин. Отже, спеціальним законом є Житловий кодекс Української РСР, норми якого й підлягають застосуванню.

Висновок про неможливість застосування позовної давності до негаторних позовів не ґрунтується на вимогах як ЖК УРСР, так і ЦК.

Запозичення практики судів сусідніх держав не завжди є обґрунтованим і доречним, оскільки при цьому необхідно зважати на правове регулювання на національному рівні, оскільки в деяких країнах цивільні кодекси містять пряму вказівку на неможливість застосування позовної давності до негаторних позовів, на відміну від ЦК України, який такого посилання не містить.

Зазначений висновок було зроблено в постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судовий захист права власності та інших речових прав» від 7.02.2014 №5. Однак ця постанова не є нормативним актом і має рекомендаційний характер.

Проте в ст.268 ЦК наведено перелік вимог, на які не поширюється позовна давність. У ч.2 вказаної статті обумовлена можливість визначення, встановлення законом інших вимог, на які не поширюється позовна давність.

У постанові відсутнє посилання на такий закон.

Закон і Бізнес