Три варіанти для вкладника

ВС визначився, куди звертатися з позовом проти ФГВФО

Невдало виписане законодавство про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб призвело до плутанини з юрисдикцією. Спори за участю ФГВФО могли розглядатись як у господарських, так і в цивільних та адміністративних судах. Крапку в дискусії поставив Верховний Суд.

Задача з кількома невідомими

Намагаючись якщо не примножити, то бодай зберегти невеликі заощадження, українці постають перед непростим запитанням: куди вкладати гроші? Здавалося б, за прикладом громадян держав з розвинутою економікою кошти можна було б покласти на депозит у банку й отримувати непогані відсотки, аби запобігти знеціненню. Однак українські реалії свідчать не на користь такого рішення.

За останні роки фінансова нестабільність настільки виснажила банки, що вони виявилися неспроможними виконувати зобов’язання перед вкладниками. Аби не допустити паніки, у ситуацію втрутився Національний банк. ФГВФО почав виводити з ринку неплатоспроможні фінансові установи. При цьому на фонд ліг обов’язок погашати заборгованість перед вкладниками в розмірі, що не перевищує 200 тис. грн. на одну особу.

Звісно, коли йдеться про гроші, завжди знаходяться ті, хто відчуває себе обділеним. Тож не дивно, що і від вкладників, і від власників банків на фонд посипалися позови.

І тоді суди стикнулися з непростою ситуацією. Чинне законодавство покладає на ФГВФО низку функцій, які не дозволяють чітко визначити його природу і, відповідно, судову юрисдикцію, до якої слід звертатися в пошуках справедливості. З одного боку, виводячи банки з ринку та погашаючи заборгованість перед вкладниками, фонд виступає в ролі суб’єкта владних повноважень. Тож і позов проти нього потрібно подавати до адміністративного суду.

З другого — керуючи банком, уповноважена особа провадить господарську діяльність, тож і відповідати має в господарському (якщо мова йде про звернення юридичної особи), або ж місцевому (якщо звертається фізична особа) суді.

Оскільки служителі Феміди не ризикнули визначати юрисдикцію самостійно, а їхні тривалі суперечки позбавляли позивачів права на доступ до суду, гарантованого Конституцією та міжнародними угодами, у справу втрутився ВС.

На VII всеукраїнському форумі з публічного права та фінансово-банківських питань Асоціації адвокатів України суддя Великої палати ВС Олена Кібенко доповіла, як непросто далося вирішення цієї задачі.

Непрості рішення

Підставою для втручання ВС в юрисдикційний спір стала справа про визнання недійсним наказу уповноваженої особи ФГВФО щодо визнання правочинів нікчемними. Намагаючись уникнути в суть спору, судді ВП ВС проводили численні наради та залучали науковців. Кожен учасник дискусії мав власне обґрунтоване рішення. Усі доводи врешті були згруповані в кілька позицій, на основі яких удалося сформулювати вердикт.

На думку О.Кібенко, його історичне значення зводиться до двох основних моментів. Перший — це визнання на рівні ВС дуалістичної природи ФГВФО і, відповідно, можливості розглядати спори за участю одного суб’єкта в судах різної юрисдикції.

Цікавим є те, що ВС відступив від правового висновку Верховного Суду України, в якому останній зазначав, що всі спори стосовно наказів ФГВФО чи уповноваженої особи про визнання правочинів недійсними мають розглядатися господарськими судами як спори про банкрутство. ВП ВС не згодна з такою позицією, оскільки на банки, які виводяться з ринку, не поширюється законодавство про банкрутство. У цій частині діють спеціальні норми.

Другий момент полягає в тому, що наказ уповноваженої особи фонду, яким вона визнає правочини нікчемними, є внутрішнім наказом банку і не може містити приписи-зобов’язання для третіх осіб, зокрема колишніх чи поточних контрагентів фінустанови.

Раніше така позиція не висловлювалась у жодному судовому рішенні, тож з приводу подібних міркувань виникало чимало суперечок. Однак, на думку О.Кібенко, позиція є цілком правильною. Якщо подивитися накази спецоргану, які стали предметом спору, то можна побачити, що в них ідеться про приписи саме для працівників банку. Жодним чином документи не стосуються фізичних чи юридичних осіб, правочини яких фінустанова вважає нікчемними. Тому, виходячи з норм Конституції та принципів стабільності економічного обігу й рівності прав усіх суб’єктів такого обігу, ВС постановив: якщо банк, яким керує фонд, зараховує певні договори до нікчемних, то має звернутися до суду й доводити нікчемність договорів у визначеному законом порядку.

Змушувати ж осіб захищатися від наказу банку, не підкріпленого рішенням суду, на переконання володарки мантії, незаконно й несправедливо.

Це кореспондується з ч.5 ст.38 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VI, в якій ідеться про те, що в разі отримання повідомлення ФГВФО про нікчемність правочину кредитор зобов’язаний повернути банку майно (кошти), яке він одержав від останнього.

Якщо розглядати зазначену норму через призму Цивільного кодексу, зазначила суддя, можна дійти висновку, що повернення грошей або майна можливе лише за умови згоди контрагента. Якщо ж її немає, у справу повинен утручатися суд.

Ще одним аргументом на користь позиції ВС слугує те, що ні фонд, ні уповноважена особа не можуть звернутися до адміністративного суду з позовом про виконання подібного наказу.

Свою незгоду із зазначеними аргументами ВП висловили окремі володарі мантій найвищої судової установи. Так, «цивілісти» Наталія Лященко й Олена Ситнік упевнені, що визнання наказу про нікчемність правочину недійсним є належним способом захисту прав. Тобто такі накази можуть визнаватися недійсними в судовому порядку, але як накази суб’єкта приватного права. Сама О.Кібенко із цим категорично не згодна. Якщо визнавати, що накази мають значення правочину, то слід визнавати й те, що ФГВФО є публічною особою та діє відповідним чином.

«Адміністративник» Олександр Прокопенко вважає, що ФГВФО виступає як публічно-правова особа в усіх відносинах, виконує функції держави, тому всі спори мають розглядати адміністративні суди. Із цією позицією більшість суддів ВП не погодилась.

Права та компроміси

Виникає запитання: а де ж розглядати інші справи за участю фонду?

У ВС наполягають, що юрисдикцію слід визначати залежно від суб’єктного складу. Так, якщо йдеться про вимоги фізичних осіб про стягнення вкладу до 200 тис. грн., що гарантується державою, такі спори залишаються в адмін’юрисдикції. Вперше така позиція відображена у справі №820/11591/15. І нині кількість подібних спорів перевалила за 30.

Сама О.Кібенко сприймає цю позицію, як не зовсім правильну, оскільки 200 тис. усе одно виплачуються коштом банку. Якщо грошей не вистачає, фонд дає позику, зменшуючи зобов’язання банку перед вкладником на розмір цих вимог. Тому суддя вважає ці відносини приватно-правовими, в яких ФГВФО виступає страховиком зі спеціальним правовим статусом.

Утім, ухвалюючи рішення, судді ВП ВС виходили не тільки з правових, а й з практичних аспектів. Є величезна кількість саме адміністративних спорів зазначеної категорії, тому зміна юрисдикції спричинила би проблему для позивачів. Розбираючись у тонкощах судочинства, вони втратили б час, а може, і надію на повернення своїх кревних.

Вимоги фізичних осіб, які перевищують 200 тис., мають розглядатись у цивільній юрисдикції. Про це йдеться в постанові від 18.04.2018 №826/7532/16. ВС постановив, що тут уповноважена особа діє від імені банку та представляє його.

Зазначена конструкція, підкреслила О.Кібенко, є складною, але на сьогодні вона якнайкраще захищає інтереси вкладників.

Останнім часом ВС прийняв іще низку рішень, в яких виклав позиції з приводу спорів за участю ФГВФО. Таким чином, адвокати мають у своєму розпорядженні вже цілий арсенал позицій найвищої судової установи, аби належним чином представляти інтереси своїх клієнтів.