Слово на лезі відповідальності

Як подати «гарячу» новину про судовий процес і не «обпектися» позовом чи кримінальною справою

Кожен журналіст чи політик прагне першим отримати і висвітлити інформацію, що «смакувала» б особі, яка її слухає, дивиться чи читає. При цьому мало хто задумується про юридичні наслідки публікації, законність і моральність своїх дій. Спробуємо розібратися, як не перетнути межі криміналу при оприлюдненні відомостей.

Під шквалом критики

За роки незалежності України в засобах масової інформації значного розмаху набула практика повідомлень про скоєння злочинів, правопорушень ще задовго до судового розгляду. Поширюють таку інформацію не лише журналісти і політики, а й особи, яким закон та судова етика прямо забороняють це робити. При цьому такі особи, нехтуючи елементарними правилами судової етики, називають конкретні прізвища, описують фактичні обставини діяння, визначають кваліфікацію дій і висловлюються не лише про необхідну міру покарання, а й про те, що потрібно робити суду і суддям.

Якщо ж рішення чи вирок не відповідає очікуванням, суддя наражається не лише на шалений шквал критики, а й на відверті погрози та цинічні заклики до розправи над усіма людьми в мантіях. Останнім часом подібні дії мають кримінальний характер і виявляються у конкретних злочинах проти суддів, їхніх родичів і близьких.

Чи можна розраховувати на об’єктивний і неупереджений розгляд справи, якщо суддя перебуває під стороннім впливом, якщо він думає про можливі негативні наслідки — аж до позбавлення життя як його самого, так і членів його сім’ї?

Безперечно, судити на підставі закону, прислухаючись до голосу совісті, вміти у найскладнішій ситуації проявити самостійність, не піддатися тиску, відрізняти справжню громадську думку від уявної — одні з найважливіших вимог судової етики, що висуваються до людини в мантії. У свою чергу, моральним обов’язком усіх без винятку громадян є формування об’єктивної громадської думки щодо організації роботи судів і розгляду справ.

Помиляються ті, хто думає, що судова етика — це звід етичних норм, заповідей, положень закону, які підлягають виконанню тільки суддями та працівниками апарату. Вона охоплює діяльність як вищих керівників держави, так і пересічних громадян.

Реалії сучасного українського суспільства не сприяють налагодженню якісної співпраці між судами і мас-медіа. Адже завдання журналістів полягає в отриманні й оприлюдненні інформації, а судів — у захисті інтересів учасників процесу. Тобто вони повинні унеможливити упереджене ставлення до обвинуваченого; запобігти спричиненню шкоди свідкам та учасникам процесу; відвернути просочення інформації, яка стосується національної безпеки, тощо.

Більше того, журналісти не завжди готові адекватно реагувати на обмеження своїх прав у висвітленні судових процесів. Такі обмеження вони розцінюють як порушення свободи вираження поглядів.

Безперечно, можна і потрібно критикувати недоліки в роботі судів або окремих суддів. Але при цьому необхідно знати межі між дозволеним і забороненим. Спробуємо розібратися, чи передбачає такі межі міжнародне та українське законодавство та на які закони варто звертати увагу, щоб не нашкодити інтересам фізичних і юридичних осіб, не порушити прав людини, гарантованих Конституцією.

Міжнародні стандарти висвітлення

Відповідно до ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод здійснення свободи вираження поглядів може підлягати обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, у тому числі для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Позиція ООН щодо взаємодії судів та ЗМІ висвітлена в Мадридських принципах. Цей документ поширено відповідно до резолюції 1296 Економічної та соціальної ради ООН (11.02.94). Головним положенням у документі є твердження про те, що «функцією та правом ЗМІ є збір та поширення серед громадськості інформації, висловлювань та критичних тверджень про судочинство, включно з висвітленням справ до, після та під час судового розгляду, при цьому вони не повинні порушувати презумпцію невинуватості».

Остання закріплена у ст.62 Конституції. Це одна з найважливіших засад демократичної, правової держави, що знайшла своє відображення в п.1 ст.11 Загальної декларації прав людини, п.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, принципі 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином.

Презумпція невинуватості — об’єктивний правовий принцип, що стосується всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, громадської думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський суд з прав людини. У рішенні від 10.02.95 у справі «А проти Франції» він підкреслив, що застосування презумпції невинуватості обов’язкове не лише для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави.

А в рішенні ЄСПЛ у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» (1979) конкретизовано вимоги до належного висвітлення судових процесів: «Якщо інформація про судовий процес поширюється в такій формі, що веде до формування у громадськості власної думки про винуватість чи невинуватість особи ще до оголошення рішення, це може спричинити неповагу до суду». Тому практику «квазісуду в ЗМІ, яка викликає сумнів щодо суду як належного місця та способу розгляду спорів», визнано шкідливою.

Отже, виходячи з презумпції невинуватості, всі громадяни, посадові особи державних органів усіх рівнів та журналісти мусять утримуватися від оприлюднення відомостей, що можуть негативно позначитися на справедливості судового розгляду. А в разі розголошення інформації, що захищена законом, винні особи повинні нести як кримінальну, так і цивільно-правову відповідальність.

Поширення інформації як злочин

Зокрема, ст.182 Кримінального кодексу передбачає покарання за «незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації».

Конфіденційною є інформація з обмеженим доступом. Її ознаки визначаються Конституцією та ст.30 закону «Про інформацію». Офіційне тлумачення цього поняття викладене у рішенні Конституційного Суду від 30.10.97 №5-зп. У ньому зазначається, що під забороною перебуває не тільки збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

До конфіденційної інформації належать дані про стан здоров’я, майновий стан, релігійність, сімейний стан, освіту, дату і місце народження особи, інші персональні дані.

Крім конфіденційної, існує й таємна інформація. До неї належать відомості, що становлять державну та іншу таємницю, розкриття якої завдає шкоди особі, суспільству та державі. За поширення таємної інформації також настає кримінальна відповідальність.

Стаття 376 КК передбачає відповідальність за втручання в діяльність судових органів. Для кваліфікації злочину немає значення, в якій формі, в який спосіб і за допомогою яких засобів здійснюється вплив на суд (прохання, рекомендація, вказівка, вимога, критика судді в ЗМІ до вирішення справи, обіцянка всіляких вигод, погрози на адресу судді або його близьких тощо).

Також кримінальна відповідальність установлена за розголошення даних досудового слідства (ст.387 КК). Предметом цього злочину є відомості, які стосуються обставин розслідуваного діяння, підозрюваних чи обвинувачених осіб, доказів у справі та інших фактів. Злочином є й розголошення даних про особу, отриманих у ході дізнання чи досудового слідства, які ганьблять людину, принижують її честь і гідність. До них належать відомості та факти, які особа бажає зберегти в таємниці й оприлюднення яких свідчить про непорядну поведінку, зачіпає самоповагу, підриває авторитет людини, репутацію, компрометує в очах оточуючих.

Необхідно знати, що при наданні інформації про підозрюваних, обвинувачених чи засуджених, а також про інших учасників кримінального процесу не можна порушувати їхнє право на захист недоторканності. Особливий захист має бути забезпечений неповнолітнім та особам, яких узято під захист. За будь-яких обставин особливу увагу належить звертати на негативні наслідки, які може спричинити для цих осіб розкриття інформації, що дає змогу їх ідентифікувати (ст.8 конвенції).

Резолюція №2 четвертої європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ, що відбулася у Празі 1994 року, одним із принципів визначає особливості журналістської практики в демократичних країнах, зокрема збір інформації чесними способами, уникнення невиправданих зазіхань на недоторканність приватного життя, дифамації (написання пасквілів) і необґрунтованих обвинувачень.

Отже, недотримання вимог законів при поширенні інформації, нехтування правами та інтересами юридичних і фізичних осіб, висловлювання звинувачень до рішення суду свідчать про недостатність професіоналізму, моральних якостей та правової культури. А жага слави може привести на лаву підсудних.

Допустима критика

Згідно зі ст.34 Конституції «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Однак у ній не йдеться про винятки щодо поширення негативної інформації.

Декларація про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схвалена 12.02.2004, та рекомендації резолюції №1165 Парламентської асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя роз’яснюють, що публічними фігурами визнаються ті особи, які обіймають державні посади та/або користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті.

У пп.3, 4, 6 декларації зазначається: оскільки політичні діячі та публічні особи вирішили апелювати до довіри суспільства, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої критики з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому вони не повинні мати більшого захисту своєї репутації, ніж інші особи.

А в рішенні у справі «Лінгенс проти Австрії» ЄСПЛ указав: «Свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе».

Аналогічна позиція висловлена і в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 №1. У ній сказано, що межа допустимої критики політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж пересічної особи. Публічні фігури неминуче відкриваються для прискіпливого аналізу їхніх слів і вчинків, і вони повинні це усвідомлювати.

Крім того, ст.47¹ закону «Про інформацію» передбачає, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Такі судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Водночас чинне національне та міжнародне законодавство забороняє поширення недостовірної інформації. Отже, слід відрізняти справедливу критику від огульних обвинувачень, які ґрунтуються на припущеннях, та недостовірної інформації.

Механізми захисту

Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу «кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів».

Позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред’явити особа, чиї особисті немайнові права порушені, а також інші заінтересовані особи, якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні права.

У п.15 постанови Пленуму ВСУ №1 зазначено, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:

• доведення інформації до відома хоча б однієї особи в будь-який спосіб;

• поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

• поширення недостовірної інформації;

• поширення інформації, що порушує особисті немайнові права або перешкоджає особі повно і своєчасно їх реалізувати.

У Цивільному кодексі з’явилась окрема правова норма — «Право на недоторканність ділової репутації» (ст.299). Отже, нарешті ділова репутація набула самостійного значення. Нині в разі порушення права на недоторканність ділової репутації немає потреби вести мову й про повагу до честі та гідності.

Звертаючись до суду по захист прав, особа зобов’язана розмежувати ці поняття, зазначивши, яким чином і що саме (честь, гідність, ділову репутацію) було принижено.

Способами захисту відповідно до ст.277 ЦК є спростування поширеної інформації або надання права на відповідь. Також у ній передбачено, що спростування здійснюється незалежно від вини особи, яка поширила інформацію, у такий самий спосіб, в який ця інформація була поширена.

Також необхідно відрізняти дрібне хуліганство, коли особа висловлюється нецензурною лайкою, від приниження честі та гідності. При дрібному хуліганстві честь і гідність оточуючих не принижуються, а цинічно ігноруються.

У рішеннях від 21.02.2012 у справі «Тушалп проти Туреччини» та від 15.03.2011 у справі «Отехі Мондрагон проти Іспанії» ЄСПЛ підкреслив, що використання навіть «вульгарних фраз» саме по собі не є визначальним в оцінці агресивного висловлювання. Адже це може слугувати просто «стилістичним цілям», оскільки «стиль є частиною комунікації як форми вираження».

***

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що громадяни мають знати, хто і як приймає суспільно важливі рішення, як їх виконують і чим це обертається. Особливості дії цього принципу полягають у необхідності постійно підтримувати баланс інтересів суспільства, окремих соціальних груп та учасників процесу. Для цього інформація про судове провадження повинна поширюватися у спосіб, передбачений законом, і відповідно до моральних засад демократичного суспільства.