Вульгарна вистава

Незаконна заборона епатажної п’єси обмежує свободу творчості

Час від часу в різних країнах спалахують дискусії, чи є межі у свободи творчості. Режисери наполягають, що вони саме так бачать задум автора, а органи контролю стверджують, що постановка є епатажною й ображає почуття суспільства. На чиєму боці правда?

«Гобелен насильства та збочення»

Одна мальтійська театральна компанія вирішила поставити п’єсу шотландського драматурга Ентоні Нілсона «Stitching» (буквально — зшивання). Все узгодивши з автором і заплативши йому винагороду, компанія подала документи на отримання рейтингового сертифіката для постановки. Для цього на розгляд ради з питань кіно- та театрального виробництва надіслали копію сценарію.

Паралельно було взято в оренду театральний майданчик для вистави та найнято акторів. Однак згідно із сертифікатом п’єсу «заборонили та не дозволили» для показу.

Згодом до компанії надійшов лист, з якого стало зрозуміло, що виставу заборонили за «злочин проти державної релігії, неповагу до жертв Аушвіцу, енциклопедичний огляд небезпечних сексуальних збочень, що ведуть до статевого рабства», тощо. «П’єса — це зловісний гобелен насильства та збочення, де сума частин більша за ціле. Правління вважає, що в цьому випадку вона виходить за межі публічної порядності», — підсумовувалося в листі за підписом голови правління.

Така оцінка образила театралів, і вони подали позов. А за день до оголошеної прем’єри скликали прес-конференцію, аби пояснити глядачам, що змушені дотримуватися закону та не полишають боротьби за право на свободу вираження поглядів.

В очікуванні вердикту компанія не припиняла репетицій, які, за словами театралів, відвідало близько 200 глядачів, і жоден не визнав постановку непристойною. Натомість ані голова, ані члени правління до них не завітали, хоча раніше мали звичку ходити на інші вистави до прем’єри.

Суд відхилив скаргу, і компанія ініціювала процедуру конституційного захисту, посилаючись на порушення ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

«Автора! Автора!»

Під час розгляду справи суд заслухав кількох свідків. Компанія подбала, аби на засідання запросили й автора п’єси. Останній засвідчив, що його п’єсу ставили в усіх частинах світу, зокрема й в Європі, і він отримав низку нагород.

Сам автор стисло переказав зміст твору. Події оберталися навколо двох закоханих, які опинились у непростій життєвій ситуації через зради. Коли жінка з’ясувала, що вагітна, то значну частину часу переймалася питанням, залишати дитину чи ні. Урешті-решт пара вирішує, що немовля може «зшити» їхні стосунки. Проте вони стають дедалі гіршими, і під час чергової сварки, коли увага батьків була відвернута, з дитиною стався нещасний випадок і вона померла. Через це шляхи молодих людей на якийсь час розходяться.

Коли вони зустрілися знову, то зрозуміли, що почуття не згасли. Проте тепер для них недостатньо нормальних сексуальних зносин. Жінка погоджується на роль повії, до якої настільки звикає, що починає вимагати від чоловіка грошей. Зрештою її психіка не витримує, і вона зшиває свій статевий орган, аби очиститися.

У фінальному акті чоловік зустрічає колишню кохану, яка одужала, прийняла християнство, і вони вирішують, що кожен має йти своїм шляхом.

Автор підтвердив, що режисер мав право вилучити один-два епізоди чи вислови. Хоча від цього могла постраждати сюжетна лінія.

«Не дивився, але засуджую»

Думки свідків розділилися. Консультант-психіатр сприйняв п’єсу як любовну історію. Він засвідчив, що постановка не містила елементів порнографії, а вульгарні вислови використовувалися в контексті емоцій, які відчувала пара.

Священик, який бачив репетицію, теж уважав, що п’єса призначена для мудрих дорослих. Натомість його колегу, котрий тільки читав сценарій, який, між іншим, можна вільно придбати на Мальті, обурили певні діалоги та богохульні слова, особливо згадки про голокост.

Один із членів правління, пояснюючи свою позицію, наголосив, що сексуальні фантазії про жінок у Аушвіці та уривок про реальну сімейну пару, яка вбила 12 дітей, є неприйнятними в принципі.

Професор права, який теж знайомився тільки зі сценарієм, розглядав п’єсу з точки зору суспільної моралі. Він був переконаний, що певні її частини огидні й ображали не тільки католиків, а й половину світу.

Голова правління засвідчила, що існують сценки, які, на її думку, є «образливою атакою на права людини та гідність особи». Вона була шокована й дуже роздратована тим, що вважала непримиренною порнографією, — діями жінки, коли вона стала рабом чоловіка.

Суд першої інстанції став на позицію критиків. На 82 сторінках рішення він детально виклав свої аргументи, зокрема з посиланням на прецеденти Європейського суду з прав людини. Судді відзначили, що не було потреби використовувати такі збочення, аби показати характери персонажів. Бо навіть у плюралістичному суспільстві та демократичній державі людська гідність не може бути розтоптана. Суспільство, будучи толерантним, не може дозволити перевернути свої цінності з ніг на голову в ім’я свободи вираження поглядів.

З такою оцінкою погодився Конституційний суд. На його думку, межі пристойності були порушені через богохульство, яке є правопорушенням за мальтійським правом, і неповагу до гідності народу, жінки, дітей та людини, а також прославлення сексуальних збочень. Навіть доросла аудиторія, для якої могла бути дозволена ця вистава, заслуговувала на захист своїх почуттів.

Неоприлюднені критерії

Невідомо, чи дивилися п’єсу в Страсбурзі, але членам ЄСПЛ цього й не знадобилося. У рішенні від 15.05.2018 у справі «Unifaun Theatre Productions Limited and others v. Malta» вони зосередилися на аналізі першої умови обмеження свободи вираження поглядів.

Зокрема, як доводили заявники, правила класифікації ґрунтувалися на керівних принципах, розроблених самою радою. Проте вони не були доступними для громадськості, а з їх змістом удалося ознайомитися тільки під час провадження в суді.

ЄСПЛ нагадав, що вираз «передбачене законом» зі ст.10 конвенції вимагає не лише наявності законодавчої бази, а і якості відповідного права. Такі акти повинні бути доступними для зацікавлених осіб, аби вони могли передбачити наслідки їх застосування.

Крім того, як зауважили у Страсбурзі, слова «відповідно до закону» та «передбачених законом», які містяться в стст.8—11 конвенції, завжди тлумачилися ним у своєму «матеріальному», а не «формальному» сенсі. Це не тільки «письмовий закон», що охоплює положення та регуляторні заходи, яких уживають уповноважені на те органи, а й неписані акти. Термін «закон» охоплює як законодавство, так і суддівське «право».

Стаття 10 конвенції не забороняє попередні обмеження щодо конкретних форм поширення інформації. Водночас це має відбуватися на правовій базі, яка забезпечує як жорсткий контроль за масштабами заборон, так і ефективний судовий нагляд задля запобігання будь-яким зловживанням владою.

Суд зазначив, що уряд не спростував тверджень заявників, що керівні принципи ради не були доступними для громадськості. Адже не містили будь-якої інформації щодо їх публікації або поширення в інший спосіб. Отже, як констатував ЄСПЛ, цей акт не досяг якості закону, оскільки не був доступним. Крім того, процедура прийняття рішень, яка призвела до втручання в права заявників, не була чітко визначена «в порядку, встановленому законом».

Цих міркувань виявилося достатньо, аби Суд визнав, що втручання не є законним у значенні ст.10 конвенції. Тому немає необхідності визначити, чи було необхідно в «демократичному суспільстві» застосовувати такі обмеження до скандальної п’єси.

Отже, з’явився черговий прецедент. Він може бути використаний як аргумент під час оскарження рішень регуляторів щодо встановлення різноманітних заборон та обмежень. Особливо якщо для цього суб’єкт владних повноважень послуговувався «неякісними» законами та критеріями, що допускають довільне трактування.