Розлучення з власністю

Поділу підлягає все майно подружжя, включно з борговими зобов’язаннями, а не окрема його частина

Перефразовуючи класика, можемо сказати: усі сім’ї набувають майно однаково, проте ділять його при розлученні по-різному. Які саме особливості має враховувати суд під час поділу майна подружжя? Чи впливає на це наявність шлюбного договору? Відповіді дає судова практика.

Позика в інтересах сім’ї

У січні 2016 року Особа 3 звернулася до суду з позовом, посилаючись на те, що з 6.08.2002 до 13.11.2015 перебувала в зареєстрованому шлюбі з Особою 4, від якого має сина — Особу 6. За цей час ними набуто майно, а саме: автомобіль Hyundai Tucson 2.0 вартістю 375 тис. грн.; кошти в розмірі $20 тис. та 170 тис. грн., розміщені на депозитних рахунках, відкритих на ім’я чоловіка. Оскільки згоди про поділ спільного майна вони не досягли, жінка просила суд стягнути з відповідача кошти в розмірі $12183,48 та 85 тис. грн. Автомобіль залишити чоловікові, але стягнути з нього на її користь 187500 грн. як компенсацію половини його вартості.

Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 15.08.2016, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 8.11.2016, позов задоволено частково. Зокрема, щодо наведеного порядку поділу автомобіля та коштів на депозитних рахунках.

У касаційній скарзі представник Особи 4 Особа 5 просив ці рішення скасувати й ухвалити нове — відмовити в задоволенні позову. Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22.03.2017 (справа №754/961/16-ц) частково задовольнив цю скаргу з таких підстав.

Пленум Верховного Суду України у п.24 постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 №11 роз’яснив, що до складу майна, яке підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне в нього на час розгляду справи, та те, що перебуває в третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (ч.4 ст.65 Сімейного кодексу).

Проте суди не врахували наявності договору позики коштів, укладеного між Особою 7 та Особою 4 за час шлюбу і, за твердженням останнього, використані в інтересах і на утримання сім’ї та повернуті ним особисто після розірвання шлюбу. Ці обставини, з урахуванням презумпції спільності майна подружжя (у тому числі й зобов’язань), не спростовані, договір позики є чинним і не оспорений.

Критерії спільної сумісної власності

В ухвалі ВСС від 15.02.2017 (справа №554/1847/14-ц) акцентована увага на критеріях віднесення майна до спільної сумісної власності. Зокрема, зауважено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю коштами або працею в набутті.

Отже, застосовуючи ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

ВСУ визначає критерії, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності. Такими є:

• час набуття майна;

• кошти, за які воно було набуте (джерело набуття);

• мета придбання, яка дозволяє надати майну правовий статус спільної власності подружжя.

Норма ст.60 СК вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Добровільний поділ

Згідно з правовою позицією ВСУ, викладеною в постанові від 18.05.2016 (справа №6-3037цс15), домовленість про порядок користування спільним майном може бути досягнута в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах, а договір про поділ спільного майна підлягає нотаріальному посвідченню.

Однак, установивши факт добровільного поділу спільного майна подружжя, суд залишив поза увагою те, що між сторонами не укладався нотаріально посвідчений відповідний договір. Також суд у достатньому обсязі не з’ясував, чи є надана Особі 4 розписка, згідно з якою Особа 3 отримала від Особи 4 $78 тис. та погодилася, що отримані кошти є компенсацією за придбане ними певне майно за час шлюбу, допустимим доказом. Тим більше що позивач заперечувала написання цієї розписки.

Разом з тим заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо квартири за Адресою 6, власником якої, за твердженням Особи 3, є дочка сторін у справі — Особа 8. У п.13 постанови Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 №14 зазначено, що суд не має права вирішувати питання про права та обов’язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення (п.4 ч.1 ст.311, п.4 ч.1 ст.338 ЦПК).

Отже, як зазначено в ухвалі ВСС від 2.08.2017 (справа №522/23403/15-ц) під час нового розгляду слід обговорити питання щодо необхідності залучення до участі у справі Особи 8.

Відповідно до правової позиції ВСУ, викладеної в постанові від 8.04.2015 (справа №6-7цс15), законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна без письмової згоди одного з подружжя. Тому при розгляді спорів про поділ майна та визнання недійсними правочинів щодо відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості майна, відчуженого не в інтересах сім’ї.

«Надзвичайно невигідне матеріальне становище»

Ухвалою ВСС від 10.09.2014 рішення апеляційного суду в частині визнання шлюбного договору недійсним і визнання особистою приватною власністю позивачки житлового будинку та земельної ділянки скасовано, залишено в цій частині в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23.01.2014.

У заяві про перегляд цієї ухвали ВСС Особа 9 порушує питання про її скасування та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування стст.57, 60, 74, 93, 97 СК. Судова палата у цивільних справах ВСУ вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав (постанова від 28.01.2015 у справі №6-230цс14).

Принцип свободи договору відповідно до стст.6, 627 ЦК є визначальним і полягає в наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від цього); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, ураховуючи зустрічну волю іншого учасника та обмеження, встановлені законом. Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд урегулювати в договорі свої відносини лише у випадках, якщо:

• існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

• заборона випливає зі змісту акта законодавства;

• така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Вказівка про необхідність застосування норм ЦК при визнанні шлюбного договору недійсним міститься й у ст.103 СК.

Виходячи зі змісту стст.9, 103 СК, стст.203, 215 ЦК, можемо сказати, що підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент учинення стороною (сторонами) таких вимог:

• зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства;

• вибір кожного з подружжя має відповідати його внутрішній волі;

• шлюбний договір повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Перевіряючи доводи заяви щодо правомірності визнання сторонами факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поширення на майно, набуте ними в цей період, режиму спільної сумісної власності, ВСУ зазначив таке.

Згідно із ч.2 ст.60 СК вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. На майно, набуте чоловіком і жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час проживання однією сім’єю також поширюється режим спільного сумісного майна та положення гл.8 СК, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст.74 СК).

Отже, поряд із нормативним регулюванням правовідносин закон передбачає їх договірне регулювання.

У чч.4, 5 ст.93 СК містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору:

• він не повинен ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством;

• не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище» має оціночний характер і підлягає доведенню стороною. У справі, що переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини.

Водночас норма ст.97 СК надає подружжю право визначати в шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права. Тож висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам стст.64, 74, 93, 97 СК, стст.203, 215 ЦК є правильним.

Удаваний шлюбний договір

У січні 2015 року Особа 4 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним шлюбного договору між ним і відповідачкою. Правочин було здійснено під впливом обману та помилки, оскільки позивач уважав, що передає право на майно на користь своєї доньки з метою припинення права на аліменти. Проте відповідачка звернулася до суду про стягнення з нього аліментів. Правочин здійснено сторонами без дозволу органу опіки та піклування.

Оскільки шлюбний договір не може ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище, позивач просив визнати недійсним шлюбний договір від 11.09.2014. Під час судового слухання він уточнив позовні вимоги, посилаючись на те, що шлюбний договір посвідчено нотаріусом через 3 дні після ухвалення рішення про розірвання шлюбу.

У ході розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами досягнуто домовленості, відповідно до якої позивач залишив у власності відповідачки майно, придбане за час шлюбу, як спосіб урегулювання питання про утримання дитини. Таким чином, шлюбний договір є удаваним.

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 16.11.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 3.03.2016, у задоволенні позову відмовлено. Колегія судової палати у цивільних справах ВСС дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Як зазначено в ухвалі від 29.03.2017 (справа №447/66/15-ц), договір, у тому числі шлюбний, передусім є категорією цивільного права. Відповідно до ст.8 СК у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми стст.3, 6 ЦК щодо свободи договору, а також гл.52, 53 ЦК щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни й розірвання.

Отже, принцип свободи договору відповідно до стст.6, 627 ЦК є визначальним.

Встановлення вартості майна

У червні 2015 року Особа 6 звернувся до суду з позовом, в якому зазначав, що з 2004 року до 15.05.2015 він та Особа 7 перебували в шлюбі, в якому народилася дочка. Оскільки поділити майно добровільно відповідачка відмовилася, просив виділити все перераховане майно їй, а на його користь стягнути вартість 1/2 частини майна в розмірі 21325 грн., а також 3000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Крім того, просив зобов’язати колишню дружину повернути технічний паспорт і домову книгу на будинок, а також документи на придбану техніку.

Рішенням Кремінського районного суду Луганської області від 26.11.2015 в задоволенні позову відмовлено. Натомість Апеляційний суд Луганської області це рішення скасував, позов задовольнив частково. Зокрема, поділив майно, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Однак суд касаційної інстанції не погодився з такими висновками (ухвала від 27.07.2016 у справі №414/1021/15-ц).

У п.23 постанови Пленуму ВСУ №11 зазначено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерела й час його придбання. Спільною сумісною власністю, що підлягає поділу (стст.60, 69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до чч.2, 3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які виключені із цивільного обороту, незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою або визнано такою судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Згідно з пп.22, 24 постанови №11 вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди — виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Тим часом суд апеляційної інстанції не встановив обсягу спільно нажитого майна та не з’ясовував, чи належить виявлене за Адресою 2 майно до спільної сумісної власності, не встановив джерела й часу придбання речей. У матеріалах справи відсутні квитанції, фіскальні чеки або будь-які інші документи, які підтверджують факт придбання товарів.

Висновки суду, що названа позивачем вартість майна відповідачкою не спростована, тому вважається належною, не ґрунтуються на вимогах закону. Адже відповідно до ч.4 ст.60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а згідно з ч.1 цієї статті кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається.

Крім того, виділяючи позивачу частину майна в натурі, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог. Адже Особа 6 просив виділити зазначене ним майно відповідачці, а на свою користь стягнути компенсацію 1/2 частини в розмірі 21325 грн., що передбачено ч.2 ст.364 ЦК.

Тож ВСС залишив у силі рішення суду першої інстанції.