Комісія за обслуговування

Установлення будь-яких платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту — нікчемними. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №531/648/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

6 вересня 2017 року                          м.Київ                                №531/648/15-ц

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,

суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ОХРІМЧУК Л.І., РОМАНЮКА Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 5 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом ПАТ «Ідея Банк» до Особи 5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за заявою Особи 5 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.06.2016,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2015 року Особа 5 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним п.1.4 кредитного договору №Z03.178.73440 від 9.09.2014, укладеного між нею та ПАТ «Ідея Банк», та розірвати вказаний договір.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Особа 5 посилалася на те, що установлення п.1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання.

У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із Особи 5 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15.07.2015 становила 105 тис. 281 грн. 41 коп.

Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14.12.2015 позов Особи 5 задоволено частково. Визнано недійсним п.1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28.01.2016 рішення районного суду в частині позову Особи 5 про визнання недійсним п.1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з Особи 5 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн. 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

Ухвалою ВСС від 22.06.2016 касаційну скаргу Особи 5 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін.

18.08.2016 Особа 5 звернулася до ВСУ із заявою про перегляд ухвали ВСС від 22.06.2016 з передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме — стст.203, 509, 1054 Цивільного кодексу, ст.11 закону «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 №1023-XII.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення Особа 5 посилається на ухвали ВСС від 18.06.2014 та 6.04.2016, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

Згідно з п.1 ч.1 ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Суди під час розгляду справи установили, що 9.09.2014 між ПАТ «Ідея Банк» та Особою 5 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн., строком на 60 місяців зі сплатою 3% річних від залишкової суми кредиту.

Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту.

Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9.09.2014, та в графіку щомісячних платежів, який є невід’ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія).

Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам ст.11 закону «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою.

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах ВСС від 18.06.2014 та 6.04.2016 суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням ст.11 закону «Про захист прав споживачів».

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — ст.11 закону «Про захист прав споживачів».

Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.

Відповідно до ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При цьому законодавством визначено кілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (ст.215 ЦК).

За положеннями ч.2 ст.215 ЦК, правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.

Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту.

Згідно із чч.1, 3 ст.1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник — повернути кредит та сплатити відсотки.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття закону «Про захист прав споживачів» та закону «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10.06.2017.

За положеннями абз.3 ч.4 ст.11 закону «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у розумінні цього закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у розумінні цього закону, є нікчемною.

Згідно із цим законом послуга — це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит — це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пп.17 і 23 ст.1).

Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням закону «Про захист прав споживачів», на зазначені положення ст.11 цього закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень п.1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього закону.

Саме з цього виходив суд першої інстанції, задовольняючи позов про визнання положень п.1.4 кредитного договору недійсним.

Той факт, що суд першої інстанції, визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення ст.215 ЦК, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій в частині відмови у позові про визнання п.1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині — слід залишити без змін.

Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі, суди на зазначені положення ст.11 закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень п.1.4 договору.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.360² ЦПК справи розглядаються ВСУ за правилами, встановленими гл. 2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВСУ не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ВСУ ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.360⁴ ЦПК.

Керуючись п.1 ч.1 ст. 355, п.1 ч.1 ст.360³, чч.1 і 2 ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 5 про перегляд ВСУ ухвали ВСС від 22.06.2016 задовольнити частково.

Ухвалу ВСС від 22.06.2016 та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28.01.2016 скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14.12.2015 в частині задоволення позову Особи 5 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі.

В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.