«Обов’язково розстріляти десятків два-три шкідників, зокрема десяток касирів усякого роду»
80 років тому, в 1930-му, партії та уряду після тривалих зусиль удалося взяти під контроль Держбанк СРСР. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в загадковій еволюції головної фінустанови країни.
«Довелося набирати штат мало не з вулиці»
Будь-яка людина, котра хоч трохи знає історію СРСР, на запитання, коли більшовики встановили контроль над Держбанком, без запинки відповість, що це відбулося під час жовтневого перевороту 1917 року. Адже ленінський план збройного повстання передбачав захоплення урядових будівель, вокзалів, телеграфу і банків.
Підтвердження можна знайти і в ухваленій у 1919 році програмі РКП(б): «Избегнув ошибки Парижской коммуны, советская власть в России сразу захватила государственный банк, перешла затем к национализации частных коммерческих банков, приступила к объединению национализированных банков, сберегательных касс и казначейств с государственным банком, создавая таким образом остов единого народного банка советской республики и превращая банк из центра экономического господства финансового капитала и орудия политического господства эксплуататоров в орудие рабочей власти и рычаг экономического переворота». (Тут і далі лексичні, стилістичні й синтаксичні особливості цитованих джерел збережено. — Прим. ред.).
Проте в реальності все виглядало зовсім інакше. Через 2 тижні після більшовицького перевороту ВЦВК ухвалив таку резолюцію: «Центральный исполнительный комитет констатирует, что старшие чиновники Министерства финансов и Государственного банка, не признающие советской власти, произвольно распоряжаются достоянием казначейства и Государственного банка, выдавая кредиты в одних случаях, задерживая в других и отказывая Совету народных комиссаров в кредитах на самые неотложные и жгучие потребности, прежде всего на принятие экстренных мер в деле обеспечения продовольствием фронта и проведения выборов в Учредительное собрание.
Усматривая в поведении старших чиновников Министерства финансов, в частности Государственного банка и казначейства, преступный саботаж, последствия которого могут самым гибельным образом отразиться на существовании миллионов солдат, крестьян и рабочих и помешать успешности созыва Учредительного собрания в установленный срок, Центральный исполнительный комитет предлагает Совету народных комиссаров принять самые энергичные меры для немедленной ликвидации саботажа контрреволюционеров Государственного банка и призывает всех остальных служащих, верных делу народа, оказать советской власти всестороннее содействие в деле обеспечения государственной работы необходимыми денежными средствами».
Оскільки благання і вмовляння не допомагали, ще через кілька днів, 26 листопада 1917 року за новим стилем, більшовицька влада спробувала вирішити справу шляхом репресій. Володимир Ленін підписав таке розпорядження: «Служащие Государственного банка, отказавшиеся признать правительство рабочих и крестьян — Совет народных комиссаров — и сдать дела по банку, должны быть арестованы».
Одночасно розроблялися різноманітні проекти стосовно заміни саботажників, аж до залучення банківських «варягів» зі Скандинавії.
«Срочно подыщите и пришлите сюда трех бухгалтеров высокой квалификации для работы по реформе банков, — телеграфував В.Ленін у Стокгольм Вацлаву Воровському в грудні 1917 року. — Знание русского языка не обязательно. Оплату установите сами, сообразуясь с местными условиями».
Проте і з цього проекту нічого не вийшло. Нових банківських співробітників, як згадував працівник Держбанку Г.Нейман, довелося набирати просто з вулиці: «У листопаді 1917 року Московська рада викликала банківців — членів партії і співчуваючих їй — для з’ясування різних фінансових питань. На цю пропозицію відгукнулося чоловік 10—15, з-поміж них був і я. У половині грудня було вирішено приступити до зайняття банків. Учасникам цих нарад запропоновано було як комісарам утілити цей захід у життя. Мені спільно з т.Константиновим, робітником шкіряного заводу, доручено було націоналізувати к.Азовсько-Донський комерційний банк. Попередньо за розпорядженням Мосради банки зачинили на 3 дні, аби на 4-ий день усі співробітники банку разом з адміністрацією з’явилися на місця...
Як зараз пам’ятаю Ільїнку в той момент. Біля дверей кожного банку (а тоді майже всі банки були розташовані на цій вулиці) стояв багатолюдний натовп. Коли ми нарешті пробралися крізь натовп, услід нам лунали недвозначні погрози. Не менш вороже поставився до нас і директорат Азовбанку. Вони вимагали складання акта про те, що віддають банк, тільки підкоряючись силі...
Вчинивши всі ці формальності, ми з кабінету директора перейшли в банк. Пустинно і безлюдно було тут. Проявилося все нерозуміння моменту службовцями, які, все ще вірячи в силу своїх колишніх господарів, вирішили піти на повний саботаж. Одні артільники й молодші службовці залишалися на місцях. Довелося набирати штат мало не з вулиці — брали тих, хто приходив і виявляв бажання працювати. Тільки пізніше якась частина саботажників зрозуміла безуспішність опору і повернулася».
Наступним кроком більшовиків стало об’єднання всіх банківських установ на базі Держбанку, перейменованого в Народний банк. Але з новою назвою і новою організацією головна фінустанова країни пропрацювала недовго. Причому не тільки через фінансову розруху, яка позбавляла існування сенсу, а й через те, що налагодити керівництво банком більшовикам не вдалося. Вже на початку 1920 року Раднарком оголосив, що в його подальшому існуванні немає ніякої необхідності. І в січні 1920 року Народний банк припинив своє існування.
«Треба цькувати Держбанк і Наркомфін»
Ліквідацію банківської системи слід було визнати досить сміливим експериментом. Але цим «вождь світового пролетаріату» не обмежувався. У 1921 році він, наприклад, пропонував друкувати гроші на неякісному папері, щоб вони в процесі обігу ставали непридатними і громадяни не могли подавати їх для заміни. Правда, такий захід підривав і без того слабку віру в радянські грошові знаки, і більшовики вирішили використати добре відомий прийом — запуск на повну потужність друкарського верстата.
«Вождь» вимагав постійних звітів про те, який ефект дає емісія. У 1922 році він писав заступникові наркома фінансів Григорію Сокольникову: «Рынок почти научился, по-видимому, так быстро вздувать цены вслед за ростом эмиссии, что эмиссия перестает извлекать из населения какие бы то ни было реальные ценности, превращаясь в пустую игру и в пустое самоутешение для нас. (Кстати, о том, какие реальные ценности извлекаются посредством эмиссии, должны быть точные данные. Следовало бы подытоживать их в самой краткой форме хотя бы еженедельно. Делается ли это?)»
А після оголошення нової економічної політики довелося повертатися і до перевірених методів у банківсько-кредитній сфері.
«В 1921 году мы вместо ломки старого общественно-экономического уклада перешли к тому, чтобы, овладевая им, переделывать его, строить социализм постепенно, таким темпом, какой по силам нашему распыленному отсталому крестьянскому хозяйству. Главным условием возможности оживления всего хозяйства было тогда оживление торговли. Без этого никакой подъем сельского хозяйства, следовательно, и всего народного хозяйства был в тех условиях невозможен. Несмотря на национализацию промышленности, транспорта, на монополию внешней торговли, попытка овладеть этой торговлей и впоследствии подчинить ее себе была бы совершенно невозможна без такого инструмента, как банк. Вот почему осенью 1921 года с величайшей спешностью было приступлено к организации Госбанка, открывшегося 16 ноября», — йшлось у звіті Держбанку СРСР до його п’ятиріччя.
Правда, робити банк незалежною від уряду установою за прикладом розвинених країн В.Ленін не збирався. Навпаки, він вимагав зміцнити апарат Держбанку фахівцями, які знають і розуміють торгівлю, не звертаючи уваги на їхнє походження і не жаліючи для них преміальних — тантьєм.
«Нам нужен Госбанк, — писав В.Ленін у лютому 1922 року заступникові голови Раднаркому Олександру Цюрупі, — во сто раз более близкий к торговле, чем самый торговый из госбанков капитализма. У нашего Госбанка должна быть сеть торговых агентов, начиная сверху и кончая мелкими и мельчайшими торговыми агентами внизу. Если вся эта сеть будет на тантьемах и научится (и нас научит) торговать хорошо, то мы захватим 9/10 всей суммы торгового оборота... Надо травить Госбанк и Наркомфин, пока не добьемся этого».
Активну участь у цькуванні брав і сам «вождь світового пролетаріату». Він писав голові правління Держбанку Арону Шейнману: «Ваши слова, что Госбанк теперь «мощный аппарат», вызвали во мне смех. По секрету: это верх ребячества, верх коммунистически сановного ребячества. «Мощный аппарат»! «Мощный аппарат» — перекладывание из одного госкармана в другой таких замечательно «реальных ценностей», как соврубли... Госбанк теперь — игра в бюрократическую переписку бумажек. Вот вам правда, если хотите знать не сладенькое чиновно-коммунистическое вранье (коим вас все кормят, как сановника), а правду... Либо искать и медленно находить (сто раз испытывая и проверяя) людей, способных от имени Госбанка ставить торговлю, проверять торговлю, поощрять дельных торговцев, закрывать якобы торговые, на деле же бюрократически коммунистические торговые и фабричные «потемкинские деревни», либо весь Госбанк и вся его работа — нуль, хуже нуля, самообольщение новой бюрократической погремушкой. Прошу не сердиться за откровенность».
В.Ленін наполягав і на тому, щоб використовувати Держбанк як засіб для вигнання нездібних до управління економікою комуністів з керівних господарських посад. У березні 1922 року він писав членові Політбюро Льву Каменєву: «Приказ НКФину: либо ты через Госбанк сумеешь выгнать этих святеньких коммунистов из гострестов (не даю кредита; передаю в суд за просрочку, за неделовитость и пр.), либо весь твой НКФ и Госбанк ни к чему, одна болтовня и игра в бумажки».
Потрібних Держбанку фахівців поступово залучили до справи, і робота зрушилася з мертвої точки. У доповіді правління Держбанку в 1926 році йшлося: «2 трлн совзначных рублей, или примерно 30 млн руб. на золото, которые государство отпустило банку в его основной капитал к началу работы, сейчас выросли почти в 6 раз (175 млн руб.). Валютно-металлические резервы Госбанка составляли еще на 1 января 1922 г. 300 тыс. руб. К настоящему времени (на 1 ноября с.г.) они увеличились больше чем в 900 раз и составляют 270 млн руб. Это накопление дало возможность уже по истечении одного года работы начать денежную реформу выпуском в конце декабря 1922 г. червонцев. С этого момента наше народное хозяйство становится все более денежным. Размеры денежного обращения со 118 млн руб. выросли к 1 ноября с.г. до 1417 млн руб., т.е. в 12 раз. Следует напомнить, что из всех стран, валюта которых была уничтожена войной, только у нас и в Германии она восстановлена. Притом Германия смогла провести свою валютную реформу на основе иностранных займов. Таким образом, собственными усилиями только наша советская республика восстановила твердые деньги. Это одно является доказательством того, какие огромные силы в народном хозяйстве развязала Октябрьская революция».
Не менших успіхів, як стверджувалося в доповіді, Держбанк добився й у фінансуванні промисловості. Життєстверджувальний звіт, проте, замовчував найбільш неприємне: Держбанком керували люди, які не надто схвалювали почини радянської влади.
«Комуністи замислюються над наявністю злої волі»
Співробітники банку Генералов, Мартиросян, Вайнсбейк, доповідали в 1926 році в ЦК: «Со дня организации Госбанка его деятельность следует расчленить на два периода. Первый период — период организационный (как центрального аппарата, так и всей периферии). Этим обуславливается отсутствие хотя бы мало-мальски знающих банковское дело работников-коммунистов и в силу этого привлечение к работе в банк старых банковских специалистов с опытом дореволюционных капиталистических банков. Среди старых специалистов выявился советский актив, который сумел вплотить в себя систему и дух нашей экономической политики в условиях планового хозяйства… Однако подавляющее большинство специалистов и значительная часть лжеспециалистов оказались чуждыми нашей системе, благодаря чему внесен в аппарат банка бюрократическо-чиновничий дух и система дореволюционных капиталистических банков».
У доповіді мовилося, що спроби змінити ситуацію робилися, проте виявилися не дуже успішними: «Второй период характеризуется началом окоммунизации аппарата Госбанка и появлением значительного числа усвоивших банковское дело партийцев, которые, впитав в себя как основные директивы, даваемые в этой области высшими партийными органами, так и систему банкового кредитования, вскрывают изо дня в день все нездоровые стороны в области банковского кредита и структуре аппарата, внедряемые беспартийной группой в систему Госбанка. Здесь происходит неравная борьба в аппарате между частью партактива и крепко спаянной группой беспартийных руководителей банка. Победителями всегда являются последние, благодаря господству в банке их влияния. Из 12 членов правления коммунистов, постоянно работающих, — 3. Если иметь в виду, что один почти всегда отсутствует в командировках, то из 12 членов правления партийных — 2...
В аппарате правления Госбанка только в результате двухлетней упорной работы появился небольшой партийный актив, и то только часть на командной работе, а большинство, по существу, технических работников... Этот факт более чем подтверждает наше убеждение, что в действительности в Госбанке господствует чуждое влияние».
А в результаті, як зазначалося в доповіді, Держбанк проводить політику роздавання кредитів кооператорам, які не повертають отриманні кошти: «Значительные средства банка увязли в кооперации, которая не только не платит, но получает льготные отсрочки, часть же Госбанк списывает на убытки... Член правления, возглавляющий инспекцию, накануне полного краха предприятий Орловск. губ. увеличивает кредит, а через несколько месяцев хозяйство губернии трещит по всем швам и должно быть при нашем активном вмешательстве реорганизовано в корне. Ту же картину наблюдаем с Арханг. губ., куда бессистемно вливаем значительные средства, приводя организации к краху, а долги предприятий, переваливающие за миллион, пролонгируются на несколько лет при наличии весьма шаткой обеспеченности долга. Кроме того, если приведенные для примера факты удесятерить (Рязань, Краснодар, Иваново-Вознесенск, Кострома), то это заставляет часть коммунистов призадумываться о наличии злой воли в аппарате Госбанка».
Одначе головне в іншому: Держбанк підтримує приватних підприємців на шкоду державній промисловості: «Слишком много места заняло бы описание всех трудностей и сопротивления, которые нам, ряду коммунистов, пришлось преодолеть, пока мы не добились права произвести ревизию деятельности московской конторы Госбанка. Состояние дел московской конторы, а также проводимая ее дельцами линия «сочувствия частнику» вполне ярко характеризуются данными, добытыми ревизией, и материалами ОГПУ. Обнаружение ряда уголовных моментов, граничащих с экономической контрреволюцией, не только не поколебало позицию руководящей беспартийной группы, но она еще более укрепилась в центральном аппарате. А те, которые были уличены в личной связи с преступниками из московской конторы и в свое время выбыли из инспекции, снова возвращаются на ответственные руководящие должности».
«Обвинувачення в шкідництві фабрикувалося елементарно»
Треба визнати, що ця доповідь справила сильне враження на Старій площі. Від правління Держбанку СРСР вимагали розширити участь комуністів у керівних структурах банку і постійно доповідати про виконання цієї вимоги. Крім того, для очищення Держбанку від несоціалістичних елементів стали використовувати ОДПУ і прокуратуру.
Складність полягала в тому, що власних підготовлених фахівців банківської справи в більшовиків не вистачало. Тому для початку старих фахівців спробували налякати настільки, щоб вони лояльно виконували всі накази партії та уряду. Деякі справи про порушення, що виявили в Держбанку, намагалися перетворити на зразково-показові. Проте в пролетарської прокуратури виходило погано.
Наприкінці 1927 — на початку 1928 року в кримінально-судовій колегії Верховного суду СРСР слухалася справа хлібного відділу Держбанку СРСР. Хлібний відділ з’явився в банку в часи непу для регулювання ринку зерна, яке було однією з небагатьох реальних цінностей у розореній країні. Проте, як стверджувало слідство, керівники відділу Телеснін і Поляков у 1925 році порозумілися з групою приватних підприємців, до якої входили брати Штерни, Порець, Раковщик і Грінберг, а також інші комісіонери та зерноторговці.
Схема, яку застосовували компаньйони, вирізнялася цілковитою простотою. Хлібний відділ продавав їм зерно, призначене для кооперативів і держорганізацій, за договором, згідно з яким лише 15% оплати вносилося відразу, а решта — протягом 30—45 днів. Пшеницю або жито везли в глибинку, де продавали держорганізаціям зі значною націнкою. Після чого компаньйони вносили решту грошей у Держбанк і ділили отриманий прибуток, не забуваючи про керівників хлібного відділу. Доведений разовий хабар тільки за одну операцію становив 15 тис. руб. І це тоді, коли невеликий, але пристойний будинок на одну сім’ю коштував у Москві 5 тис. — 8 тис. А оборот Порця в 1926 році досяг 2,5 млн руб.
Проте найцікавішим було те, що Телеснін і Поляков на суді безперестанку посилалися на те, що на всі дії отримували дозволи від вищого керівництва аж до очільників Раднаркому. Прокурор доводив, що обвинувачені вводили в оману високопоставлених керівників, але, судячи з вироку, мали рацію чиновники Держбанку. Більшість обвинувачених або виправдали, або амністували. Тільки Телесніна, Полякова, Порця і Раковщика засудили до найвищої міри покарання, але за амністією її замінили 10 роками ізоляції від суспільства. Причому не відомо, чи відбули вони покарання повністю: на процесі не раз говорилося, що подібні злочинці виходять на волю достроково і знову займають відповідальні посади.
Не стали показовими й інші процеси працівників Держбанку. І тоді в 1929 році апарат банку вирішили грунтовно оновити в ході чисток. Тепер на старих фахівців нацькували комсомольців, які малювали на буржуазний елемент карикатури і писали про них викривальні замітки в газети. Про керівника відділу Миколу Сканаві, наприклад, писали, що співробітників-пролетарів, висунутих на банківську роботу, він учить добре, але поводиться з ними зарозуміло. І в результаті його посаду скоротили.
Проте Йосипу Сталіну видалося дуже м’якою мірою звільнення і переведення на інші підприємства старих банківських фахівців. У серпні 1930 року він писав В’ячеславу Молотову із Сочі: «…а) основательно прочистить аппарат НКФ и Госбанка, несмотря на вопли сомнительных коммунистов типа Брюханова — Пятакова;
б) обязательно расстрелять десятка два-три вредителей из этих аппаратов, в том числе десяток кассиров всякого рода».
З-поміж заарештованих був і М.Сканаві. Його дочка, Маріана Сканаві-Строєва, переповідала в спогадах те, що він говорив про слідство: «Йому не давали спати по дві-три доби, обливали зі шланга від ніг до голови холодною водою, ставили під різке світло прожектора, не дозволяючи сідати. Слідчі мінялися кожні три години, і всі вибивали з батька зізнання, що він був «шкідником». Обвинувачення в шкідництві фабрикувалося елементарно: «Ви скорочували кредитування чорної металургії?» — «Так, але за вказівкою правління Держбанку, оскільки необхідно було розширити кредитування сільського господарства в 1929 році — під час колективізації». — «Але об’єктивно ви цим шкодили розвитку промисловості?» — «Об’єктивно — так, це заважало розвитку чорної металургії, кредитуванням якої я тоді відав, хоча суб’єктивно я був проти таких рішень правління». — «Значить, суб’єктивно ви були проти, а об’єктивно погоджувалися, чим і шкодили! І ви не протестували проти таких шкідницьких рішень?» — «Ні, це було неможливо, нашої думки ніхто не питав». — «Ось ви і довели свою політичну інертність, слабкість своєї позиції. Так і запишемо: суб’єктивно ви були проти, а об’єктивно погоджувалися, значить, шкодили». Такою казуїстикою можна було довести геть усе. «Підпишіть протокол допиту». Батько відмовлявся підписати, тоді його шмагали гумовим батогом по ногах, по голові».
Держбанківських «шкідників» засудили до розстрілу, але потім замінили покарання 10 роками таборів. Швидше за все, керівництво країни хотіло залишити їх, зламаних і наляканих, як резерв — на випадок, якщо пролетарські кадри не впораються з керівництвом Держбанком.
Голова правління Держбанку СРСР Мойсей Калманович на зборах партосередку правління 15 травня 1932 року говорив: «Важнейшая задача, которая стоит перед банком, — это поднятие учета на более высокую ступень. Надо уничтожить остатки автоматизма, которые сохраняются в деле постановки нашего учета. А что такой автоматизм у нас продолжает иметь место — это факт. Вот, например, в Украине выдали по переводу 30 млн руб. вместо 13 млн руб... Корни этих недочетов кроются в дефектах нашей системы учета и оперативной техники. В любом капиталистическом банке перевод даже не на 13 млн руб., а на 1 млн руб. прошел бы через несколько рук, его просмотрел бы ряд ответственных работников, вплоть до управляющего обследовали бы все подписи чуть ли не под лупой. А у нас перевод попал к сотруднику, который в карточку записал, переписал и списал, и никто его по-настоящему не проконтролировал».
А зловживання старих співробітників банку змінилися нехитрим злодійством нових: «В Украине, — говорив М.Калманович, — в одном филиале управляющий вместе с главным бухгалтером воровали, и никто об этом не знал. Воры относили присвоенные ими суммы на счет разных лиц, а этот счет был у них как мусорный ящик, в котором никто не разбирался. В другом месте управляющий филиалом воровал, а главный бухгалтер знал и молчал».
Проте все це було сущою дрібницею порівняно з тим, що більшовикам нарешті вдалося повністю взяти Держбанк під контроль і відучити його співробітників від самостійності на багато десятиліть.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!