Постанова Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року №522/2038/14

Верховний Суд України
Іменем України
Постанова

12 жовтня 2016 року        м.Київ                   №522/2038/14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — ОХРІМЧУК Л.І., 
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., РОМАНЮКА Я.М., СІМОНЕНКО В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, Особи 8, треті особи: Особа 9, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Алексєєва Олена Володимирівна, про визнання заяви про згоду на укладення договору та визнання договору купівлі-продажу недійсними, за заявою Особи 8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.03.2016,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2014 року Особа 6 звернулася до суду з позовом до Особи 7, Особи 8 про визнання заяви про згоду на укладення договору розірваною та розірвання договору купівлі-продажу квартири.

Позивачка зазначала, що 28.09.79 між нею та Особою 7 зареєстровано шлюб.

Відповідно до умов договору про співробітництво в інвестуванні будівництва від 7.10.96 Особа 7 уніс на рахунок товариства з обмеженою відповідальністю «Єдвенчер» 136600 грн., що еквівалентно $81600 як інвестиції для будівництва квартири в будинку за Адресою 1, іншу частину вартості будівництва в розмірі $18000. сплатила мати позивачки Особа 9. Ці внески становили 70% від вартості квартири. За вказаним договором вартість квартири становила $142640, а вартість гаража — $6000.

ТОВ «Єдвенчер» не виконало належним чином усіх будівельних робіт і передало будинок за вказаною адресою українсько-американському спільному підприємству у вигляді ТОВ «Теком».

27.06.97 між Особою 7 і ТОВ «Теком» на Одеській універсальній товарній біржі GIP було укладено договір купівлі-продажу квартири в будинку за вказаною адресою за ціною 180382 грн.

Зазначена квартира була придбана за спільні кошти Особи 7 і Особи 6 в період шлюбу.

У травні 2010 року Особа 7 запропонував позивачці відчужити спірну квартиру Особи 11 за $350000. та отримав від останнього аванс у розмірі $10000., про що Особа 11 3.05.2010 склав розписку, за умовами якої він зобов’язався решту вартості квартири в розмірі $340000. сплатити на користь продавців протягом двох років та оформити право власності на неї після сплати зазначеної суми в повному обсязі. Продавці зобов’язалися звільнити та передати зазначену квартиру у власність покупця після виконання ним зобов’язань щодо сплати всієї суми вартості квартири. За таких умов позивачка була згодна відчужити спірну квартиру.

25.05.2010 Особа 6, уважаючи, що договір купівлі-продажу буде укладено за визначених у розписці умов, надала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири.

Згодом позивачка отримала позовну заяву Особи 8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку й копію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між Особою 7 та Особою 8, згідно з яким остання набула право власності на спірну квартиру за ціною 48439 грн.

Посилаючись на те, що вона не давала згоди на укладення цього договору купівлі-продажу квартири та за ціною, нижчою за визначену умовами розписки від 3.05.2010, уточнивши в процесі розгляду справи свої вимоги, позивачка просила визнати недійсними: свою заяву про надання згоди Особі 7 на укладення договору купівлі-продажу квартири та договір купівлі-продажу квартири з підстави, передбаченої ст.229 ЦК.

Приморський районний суд м.Одеси рішенням від 21.10.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2.03.2016, позовні вимоги Особи 6 задовольнив: визнав недійсною заяву Особи 6 про надання згоди Особі 7 на укладення договору купівлі-продажу квартири за Адресою 1; визнав недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 25.05.2010 між Особою 7 та Особою 8.

ВСС від 31.03.2016 відмовив Особі 8 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали ВСС від 31.03.2016 Особа 8 просить скасувати судові рішення та прийняти нове — про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої п.4 ч.1 ст.355 ЦПК підстави невідповідності зазначеної ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах ВСУ висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах стст.215, 216, 229, 369 Цивільного кодексу та ст.65 Сімейного кодексу.

На обґрунтування заяви Особа 8 надала копії постанов ВСУ від 8.04, 13.05, 10.06.2015, 30.03, 13.04.2016.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 8 доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями п.4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із ч.1 ст.360⁴ ЦПК Суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 28.09.79 Особа 7 і Особа 6 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу Особа 7 і Особа 6 за спільні кошти придбали квартиру в будинку за Адресою 1.

25.05.2010 Особа 6 надала чоловіку, Особі 7, нотаріально посвідчену згоду на укладення договору купівлі-продажу квартири за ціною та на умовах на його розсуд.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Особи 6, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що позивачка, надаючи нотаріально посвідчену згоду на укладення договору купівлі-продажу квартири, помилялася стосовно істотних умов оспорюваного договору, а саме: щодо ціни квартири та особи-покупця, тому відповідно до ч.3 ст.65 СК та ч.2 ст.369 ЦК заява про надання згоди на укладення договору купівлі-продажу та договір купівлі-продажу підлягають визнанню недійсними на підставі ч.1 ст.229 цього кодексу.

Разом з тим у постановах ВСУ, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки:

— законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів щодо його відчуження без письмової згоди одного з подружжя за наявності згоди іншого з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. У разі недотримання письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (постанова від 8.04.2015);

— норма ч.1 ст.216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину й відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого стст.215, 216 ЦК. Такий спосіб захисту можливий тільки шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК, які дають право витребувати в набувача це майно (постанова від 13.05.2015);

— положення стст.215, 216 ЦК застосовуються лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи визнаний недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції, може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Отже, реституція є правовим наслідком недійсності правочину та cпособом захисту цивільних прав, який може застосовуватися до відносин зобов’язального характеру за умови, що спір виник між сторонами недійсного правочину (договору). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (постанова від 10.06.2015);

— підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК та іншим актам цивільного законодавства саме на момент учинення правочину (ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК). За змістом ст.60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом стст.572, 575 ЦК, іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до ст.578 ЦК та ст.6 закону «Про іпотеку» майно, що є в спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою всіх співвласників. Така згода, за своєю правовою природою, є одностороннім правочином. Згідно із ч.1 ст.219 ЦК в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину останній є нікчемним. Разом з тим відсутність такої згоди сама собою не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, п.6 ст.3 ЦК до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК та ч.2 ст.65 СК при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном уважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності та що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова від 30.03.2016);

— вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з’ясовує наявність обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною та настання певних юридичних наслідків. За змістом ч.1 ст.626 ЦК, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відповідно до ст.229 ЦК, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом (постанова від 13.04.2016).

Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, яке оскаржується, викладеним у постановах ВСУ від 8.04, 13.05, 10.06.2015, 30.03, 13.04.2016 висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах стст.215, 216, 229, 369 ЦК та ст.65 СК.

Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.

Відповідно до ст.60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За ст.65 СК, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами ч.4 ст.203 ЦК, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди другого з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди другого з подружжя суди мають виходити з права члена подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Разом з тим відсутність такої згоди сама собою не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п.6 ст.3 ЦК до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК та ч.2 ст.65 СК при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном уважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв’язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним тільки в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності та що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Крім того, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з’ясовує наявність обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною й настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Стаття 216 ЦК визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки, передбачені ст.216 ЦК, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого стст.215, 216 ЦК.

За змістом ст.229 ЦК, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення.

Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від учиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з мотивів, визначених ст.229 ЦК, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

Аналогічні правові висновки містяться й у постановах ВСУ від 8.04, 13.05, 10.06.2015, 30.03, 13.04.2016.

У справі, що переглядається, позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, дала письмову згоду чоловіку, Особі 7, на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо й добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту та правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, стст.203, 215, 229 ЦК нотаріус їй роз’яснив.

Отже, позивачці завчасно було відомо про намір її чоловіка продати спірну квартиру, й вона погодилася на укладення договору купівлі-продажу чоловіком за ціною та на умовах на його розсуд.

З огляду на ці обставини доводи позивачки про те, що зі змістом договору купівлі-продажу вона не ознайомилась, оскільки вважала, що квартира буде продана Особі 11 за ціною $350000, не можуть бути підставою для визнання заяви про згоду на укладення правочину та договору купівлі-продажу недійсними.

Отже, позивачка не довела належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку — неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Тому правових підстав, передбачених нормами стст.215, 216, 229, 369 ЦК, ст.65 СК, для задоволення позовних вимог Особи 6 про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.

Отже, у справі, яка переглядається ВСУ, суди неправильно застосували вказані норми матеріального права, дійшовши помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та договору купівлі-продажу квартири, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.360⁴ ЦПК є підставою для скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись п.4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.360³, ч.1, п.2 ч.2 ст.360⁴ ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 8 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 31.03.2016, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2.03.2016 та рішення Приморського районного суду м.Одеси від 21.10.2015 скасувати.

У задоволенні позовних вимог Особи 6 до Особи 7, Особи 8 про визнання заяви про згоду на укладення договору та визнання договору купівлі-продажу недійсними відмовити.

Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.