Закон і Бізнес



36358


Вищий спеціалізований суд України

Аналіз

окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9

(Закінчення. Початок у №5)

7. Визначення заінтересованості в разі пред’явлення позову про недійсність правочину в контексті ч.3 ст.215 ЦК (пп.5, 15, 26 постанови Пленуму ВСУ №9)

Дискусійним і таким, що потребує дослідження, є питання щодо кола осіб, які можуть брати участь у справах про визнання правочинів недійсними.

Згідно з ч.3 ст.215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.5 ст.216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.

Зі змісту цих статей вбачається, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін договору або інша заінтересована особа.

Під час вирішення спорів вказаної категорії у суддів виникає питання, чи будь-яка заінтересована особа вправі пред’являти позов про визнання недійсним правочину, укладеного іншими сторонами.

ЦК не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

У зв’язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

Разом з тим у контексті недійсності правочинів таке поняття застосовується і в інших статтях.

Наприклад, відповідно до ч.2 ст.1257 ЦК, за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У ч.1 ст.225 ЦК використовується поняття «інші особи, чиї цивільні права та інтереси порушені».

В окремих випадках ЦК конкретно вказує, яка саме заінтересована особа вправі оспорювати правочин, у якому вона не є стороною.

Наприклад, правочин, укладений без згоди піклувальника, може бути визнаний недійсним за позовом піклувальника (ч.2 ст.223 ЦК); опікун вправі оспорювати в судовому порядку правочин недієздатної особи (ч.2 ст.225 ЦК); правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч.4 ст.369 ЦК).

В будь-якому разі судам необхідно враховувати, що коло заінтересованих осіб має з’ясовуватись в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Отже, вказівка в ч.3 ст.215 ЦК на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, а й за позовом заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану. Наприклад, це може бути позов співвласника майна за законом (одне з подружжя в силу презумпції спільності майна, спадкоємця, який прийняв спадщину) до іншого співвласника про недійсність правочину, укладеного ним з третьою особою, адже апріорі вважається, що позов пред’явлено стороною договору (співвласником відчуженого майна). Або це може бути позов прокурора про недійсність договору з метою забезпечення конфіскації майна.

Таким чином, коло таких заінтересованих осіб не є обмеженим і залежить від обставин конкретної справи.

Так, Самарський районний суд м.Дніпропетровська, встановивши, що позивач не є стороною договору купівлі-продажу домоволодіння, жодних законних прав у разі встановлення нікчемності правочину і застосування наслідків його недійсності у нього не виникне, обґрунтовано виходив із того, що він не є заінтересованою особою та відмовив у позові з цих підстав (справа №206/1392/14-ц).

Як показує практика, щодо кола осіб, які залучаються у справі про визнання правочину недійсним, проблемним також є питання залучення належного відповідача.

Як правило, належним відповідачем є особа, яка оспорює права позивача або яка має власні права та інтереси на предмет спору.

Із матеріалів справи, що розглядалась у Краснолиманському міському суді Донецької області, вбачається, що позивач звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати відмову від спадщини, посвідченої в Краснолиманській нотаріальній конторі від імені її матері після померлого чоловіка своєї матері недійсною, визнати за нею право власності на спадкове домоволодіння за заповітом, який обґрунтовувала тим, що її матері та чоловікові матері належить житловий будинок по 1/2 частини кожному відповідно до свідоцтва про право приватної власності від 15.03.74.

Рішенням Краснолиманського міського суду Донецької області від 12.12.2014 у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції з тих підстав, що міський суд не вирішив питання про заміну неналежного відповідача та залучення до участі у справі як відповідача онука, на користь якого мати позивача відмовлялася від спадщини, хоча останній, як вбачається з матеріалів спадкової справи, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, а отже, заявлений позов безпосередньо стосується його права власності на спадкове майно. Зазначив, що питання про склад осіб, які беруть участь у справі, судом залишилось не вирішеним. При цьому залучення та участь особи, яка подала заяву на прийняття спадщини (онука), в якості третьої особи є порушенням норм процесуального права та прав усіх сторін, оскільки процесуальні права третьої особи та відповідача згідно з нормами ЦПК суттєво відрізняються за своїм змістом та порядком реалізації прав.

Заява про відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи є правочином, тому спір про спадщину фактично виник між позивачем і третьою особою, який є стороною в оспорюваному правочині.

Крім того, підставою для скасування рішення суду першої інстанції було те, що останній не врахував, що відповідач у справі — Територіальна громада в особі виконавчого комітету Краснолиманської міської ради Донецької області, не є належним відповідачем у справі в частині позовних вимог про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, оскільки третя особа у передбаченому законом порядку подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті спадкодавця.

Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального статусу нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених договорів.

У п.26 постанови Пленуму ВСУ №9 зазначено: «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, які посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса».

Однак, як видно з проведеного аналізу, незважаючи на вказані роз’яснення ВСУ, нотаріуси часто брали участь у справах цієї категорії як відповідачі. Така судова практика не завжди є правильною.

Так, рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 29.08.2014 відмовлено в задоволенні позову С. до завідувача Шосткинської міської державної нотаріальної контори Сумської області — державного нотаріуса П., треті особи: С., С., про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини, визнання чинною заяви про надання свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та за законом, визнання права на обов’язкову частку у спадщині.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що, відмовившись у визначеному законом порядку і строки від спадщини після смерті сина, позивач є такою, що не прийняла спадщину і всупереч вимогам стст.10, 60 ЦПК не довела, що відповідачем (нотаріусом) її було введено в оману щодо відсутності права на обов’язкову частку у спадковому майні.

Апеляційний суд з такими висновками місцевого суду не погодився, рішення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення від 22.10.2014, яким відмовив у задоволенні позову у зв’язку з його необґрунтованістю, при цьому виходив з того, що в таких спорах нотаріус не є належним відповідачем, а отже, пред’явивши позов до нотаріуса, позивач обрала неналежний спосіб захисту.

Враховуючи наведене, за результатами вивчення справ встановлено, що в деяких випадках, суди розглядали позовні заяви про визнання правочинів недійсними без належного з’ясування того, хто є належним позивачем чи відповідачем у справі. Такі обставини ставали підставами для скасування судом касаційної інстанції рішень судів попередніх інстанцій.

8. Порушення вимог закону щодо форми укладення договору (п.12 постанови Пленуму ВСУ №9).

Згідно п.12 постанови Пленуму ВСУ №9 порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема стст.547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.

Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого ч.1 ст.218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч.2 ст.937, ч.3 ст.949 ЦК).

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст.547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов’язання (йдеться про такі види забезпечення зобов’язання, як порука, застава, гарантія, завдаток, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в ч.2 цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто, якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов’язкова письмова форма.

Матеріали узагальнень засвідчили, що останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості розгляду судами цивільних справ за позовами позичальників, поручителів до банків, інших фінансових установ про визнання недійсними основних договорів та договорів забезпечення виконання зобов’язань з підстав їх підписання не позивачами, а іншими особами.

Так, у серпні 2013 року В.О.М. звернулася в суд з позовом до акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, посилаючись на те, що вона кредитного договору не укладала і не підписувала, у графі позичальник стоїть підпис невідомої їй особи, просила визнати його недійсним, а оскільки недійсність основного зобов’язання тягне за собою недійсність правочину щодо його забезпечення, просила визнати недійсним і договір іпотеки.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28.04.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 24.09.2015, у задоволенні позову відмовлено.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до доручення В.О.М. уповноважила В.С.С. на укладення від її імені будь-яких договорів цивільно-правового характеру, тому підстави для визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки відсутні, кредитний договір підписаний В.С.С., що визнається останнім.

Ухвалою від 27.04.2016 (провадження за касаційною скаргою №6-31645св15) ВСС скасував ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 24.09.2015, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що підписання договору від імені особи, яка його уклала, іншою особою, без зазначення про це у договорі з наведенням правових підстав вчинення підпису за іншу особу, є підставою для визнання його недійсним.

Суди, встановивши, що спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна із сторін його не підписувала, мають виходити з того, що такий договір є вчиненим.

У цьому випадку п.8 постанови Пленуму ВСУ №9 про невчинення чи неукладення договору не застосовується.

Зазначене вище є підставою для визнання договору недійсним згідно зі стст.203, 215 ЦК у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину.

Як виявлено під час проведення аналізу, суди не завжди враховують абз.2 п.12 постанови Пленуму ВСУ №9, де увагу судів звернуто на те, що зі змісту абзацу другого ч.1 ст.218 ЦК вбачається, що не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч.2 ст.937, ч.3 ст.949 ЦК).

Так, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21.03.2014 у справі за позовом Б.Н.М. до ТОВ «К.» про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 28.03.2008, укладену між Б.Н.М. та ТОВ «К.».

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що позивачка не підписувала додаткову угоду з відповідачем, підпис на угоді їй не належав, а замість неї угоду підписано її дочкою С.Т.В., яка на час підписання угоди працювала у відповідача і не повідомила її про підписання угоди. Оскільки додаткова угода була укладено поза волею позивачки і вона не уповноважувала свою дочку на її підписання, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо недійсності вказаної додаткової угоди. При цьому як на підставу свого висновку суд послався на покази свідка.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16.06.2014 рішення Таращанського районного суду від 21.03.2014 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд дійшов висновку, що підставою для задоволення позовних вимог судом першої інстанції стали пояснення свідка С.Т.В. (дочки позивачки). Будь-які інші дані на підтвердження доводів про те, що підпис на додатковій угоді від 28.03.2012 не належав орендодавцю, матеріали справи не містили, доказів цьому позивачка не надала.

Клопотань про призначення експертизи щодо підписання додаткової угоди іншою особою позивачка в суді першої інстанції не заявляла.

Ухвалою ВСС від 23.10.2014 рішення Апеляційного суду Київської області від 16.06.2014 залишено без змін.

Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд правильно виходив з того, що доказів непідписання спірної додаткової угоди позивачем надано не було, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи останньою не заявлялося (стст.10, 11, 60 ЦПК).

9. Визнання правочину дійсним (п.13 постанови Пленуму ВСУ №9).

Щодо змін у законодавстві.

З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч.2 ст.220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до стст.210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

При розгляді таких справ суди повинні з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених стст.218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно з ч.2 ст.220 ЦК, якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в п.13 постанови Пленуму ВСУ №9, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч.2 ст.220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до стст.210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Згідно з ч.3 ст.640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Зміст вказаної статті в редакції до внесення змін законом «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11.02.2010 №1878-VI мав такий вигляд: «договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності — і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації».

Результат аналізу судової практики дає підстави вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спори про визнання договорів дійсними, не враховують положень ч.2 ст.220 та ч.3 ст.640 ЦК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) та згадані роз’яснення постанови Пленуму ВСУ №9.

Прикладом неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій вказаних норм є ухвала ВСС від 3.06.2015 (провадження за касаційною скаргою №6-5374св15), якою скасовано ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 2.02.2015 в частині позовних вимог С., справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зі змісту ухвали вбачається, що, ухвалюючи рішення про задоволення позову C., суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що між С. і ТОВ «СВФ КОЛО» фактично укладена і виконана угода купівлі-продажу квартири, проте відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення відповідної угоди.

Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зазначив про те, що апеляційний суд не врахував, що договір купівлі-продажу згідно ст.657 ЦК (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч.2 ст.220 ЦК.

Така ж правова позиція викладена у постанові ВСУ від 19.06.2013 №6-49цс13, прийнятій у порядку гл.3 розд.V ЦПК.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів дійсними, судам необхідно враховувати, що з 1.01.2013 набрав чинності закон «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», яким ч.3 ст.640 ЦК викладено в новій редакції, а саме: «договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення».

Таким чином, до правочинів, укладених після 1.01.2013, абз.2 п.13 постанови Пленуму ВСУ №9 у прямому своєму розумінні не може бути застосований.

10. Спірні питання застосування ст.225 ЦК та доказування (п.16 постанови Пленуму ВСУ №9)

Правила ст.225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст.145 ЦПК зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст.212 ЦПК.

Розглядаючи справи за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст.225, ч.2 ст.1257 ЦК, суд відповідно до ст.145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст.225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

З наданих судами першої інстанції матеріалів узагальнень вбачається, що більшість справ про визнання недійсними правочинів у порядку ст.225 ЦК стосувалися визнання недійсними заповітів.

Розглядаючи спір про визнання правочину недійсним на підставі ст.225 ЦК — укладення його особою, що не могла в момент вчинення правочину усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, суди для визначення наявності такого стану особи призначали судово-психіатричну експертизу.

Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним належить зазначеній особі. Лише в разі її смерті позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси порушені.

В основному такі позови пред’являються спадкоємцями особи, яка вчинила правочин. Причинами стану особи, за яких вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, були психічний розлад, фізичні страждання внаслідок хвороби, перебування в стані алкогольного сп’яніння. Встановлення стану особи в момент вчинення правочину є важливою обставиною.

При вирішенні вказаних спорів судам необхідно звертати увагу на стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. І хоча в цій категорії справ практика є достатньо усталеною, суди допускають деякі помилки, вирішуючи ці питання.

Так, суди першої інстанції іноді ігнорують питання про обов’язковість призначення експертизи у справах, де необхідно встановити психічний стан особи.

Обов’язковість вимог ст.145 ЦПК щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання недійсним правочину на підставі ст.225 ЦК, вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні ст.58 ЦПК.

Згідно зі ст.1 закону «Про судову експертизу» від 25.02.94 №4038-XII судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Відповідно до ст.3 закону «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 №1489-III визначена презумпція психічного здоров’я суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами.

Згідно з постановою ВСУ від 29.02.2012 у справі №6-9цс12 висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити насамперед на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Постановою ВСУ від 17.09.2014 у справі №6-131цс14 скасовано судове рішення у справі, предметом позову в якій було визнання недійсним договору купівлі-продажу з направленням справи на новий касаційний розгляд, з тих підстав, що суд не встановив факту неспроможності особи в момент укладення оспореного договору купівлі-продажу квартири розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, вказавши лише, що така її здатність була обмежена.

Крім того, у разі вирішення справ про оспорювання заповітів судам слід враховувати і роз’яснення абз.2 п.18 постанови Пленуму ВСУ №7, а саме, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст.145 ЦПК).

Як свідчать матеріали, надані для проведення аналізу, суди першої інстанції здебільшого враховують вищенаведені роз’яснення постанови Пленуму ВСУ №7 та ухвалюють законні й обґрунтовані рішення.

Зокрема, суди правильно виходять з того, що належним та допустимим доказом перебування фізичною особи у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути відповідна судово-психіатрична (посмертна судово-психіатрична) експертиза, яка відповідно до ст.212 ЦПК має оцінюватись судами у сукупності з іншими доказами.

Разом з тим суди не завжди звертають увагу на те, що відповідний висновок експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Прикладом цього є така справа.

Х.Б. пред’явила позов до Х.О. про визнання недійсними довіреностей. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.12.2013 позов задоволено. На це рішення ПАТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10.07.2014 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Апеляційний суд зазначив, що акт №09 амбулаторної судово-психіатричної експертизи стосовно Х.О. не може братися до уваги, оскільки він не стосується того періоду, коли посвідчувались та видавались довіреності. Стосовно акта №198 стаціонарної комплексної психолого-психіатричної експертизи стосовно Х.Б. від 15.08.2012, то така проводилася в рамках кримінальної справи і давала відповіді на поставлені слідчим запитання. В цьому акті зазначено, що із серпня 2007 року у психічному стані Х.Б. вперше маніфестували зміни, які виявились у зміні його поведінки, що також є недостатнім доказом абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

11. Обставини, які мають істотне значення для застосування ст.229 ЦК (п.19 постанови Пленуму ВСУ №9)

Відповідно до стст.229—233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст.229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов’язань, які виникли з правочину, і не пов’язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин, вчинений під впливом помилки, належить до оспорюваних. Помилка — це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.

Матеріали узагальнень показали, що у судів виникають питання під час розгляду справ стосовно тлумачення поняття «обставини, які мають істотне значення» та щодо встановлення мотивів правочину, що не має істотного значення.

Істотне значення має помилка не щодо будь-яких властивостей та якостей речі, а саме таких, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Неправильне уявлення про будь-які інші обставини, крім тих, які зазначені в законі, не може бути підставою для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом помилки.

Не є істотною помилка в мотивах правочину, тобто в причинах, які спонукали до його вчинення, крім випадків, встановлених законом.

Значну частину спорів, які розглядалися судами, становлять справи про визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману або помилки; найчастіше це пов’язано із відчуженням нерухомого майна. Визначення поняття обману, помилки та їх ознак є досить актуальною проблемою з огляду на те, що у правозастосовній практиці ці поняття іноді або ототожнюються, або робиться висновок наприклад, про те, що обман з боку однієї сторони зумовив помилку з боку іншої сторони.

Такий висновок передбачає його обґрунтування з посиланням на конкретні обставини справи, позаяк має суттєве значення те, щодо яких саме обставин помилилася особа, чи була вона стороною правочину, ким і за яких обставин було повідомлено викривлену інформацію з метою спонукати особу до вчинення правочину, тощо.

Позивачі, звертаючись із такими вимогами, здебільшого в основному обґрунтовували їх тим, що, укладаючи договори дарування, вони вважали, що укладають договір довічного утримання, а тому помилялися щодо правових наслідків договору, і це є обставиною, що має істотне значення для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених ст.229 ЦК.

Слід зазначити, що в такому випадку обов’язково необхідно враховувати правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 13.04.2016 у справі №6-2953цс15.

Так, ВСУ погодився з висновками судів нижчого рівня про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Вказав, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. При цьому зазначив, що судами правильно встановлено, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців, чи розуміють вони зміст угоди, та роз’яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір.

Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз’яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки. За необхідності для встановлення таких обставин суд вправі допитати нотаріуса, що посвідчував договір.

12. Розв’язання конфлікту п.20 постанови Пленуму ВСУ №9 і п.25 постанови Пленуму ВСУ №7 щодо застосування ст.230 ЦК до односторонніх правочинів

У судовій практиці немає єдиної позиції щодо поширення положень ст.230 ЦК на одностронні правочини, що пояснюється різними роз’ясненнями ВСУ.

В абз.5 п.25 постанови Пленуму ВСУ №7 зазначено, що відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, передбачених стст.225, 229—231, 233 ЦК.

Тобто допускається можливість оспорювання й односторонніх правочинів, оскільки за своєю сутністю відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, і логічно припустити, що її оспорення може відбуватися тільки на підставі обману особи, яка відмовилася від прийняття спадщини, стосовно природи такого правочину.

Разом з тим в абзаці третьому п.20 постанови Пленуму ВСУ №9 зазначено, що норми ст.230 ЦК не застосовуються до односторонніх правочинів.

У зв’язку з такими суперечливими роз’ясненнями у вказаних постановах Пленуму ВСУ в судах склалася неоднакова практика щодо можливості застосування ст.230 ЦК до односторонніх правочинів.

Трапляються непоодинокі випадки застосування ст.230 ЦК до односторонніх правочинів.

Так, рішенням Приморського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 27.04.2015 визнано недійсною відмову від прийняття спадщини однієї особи на користь іншої після смерті його матері з підстав, передбачених ст.230 ЦК.

Разом з тим ухвалою ВСС від 22.06.2016 залишено в силі рішення Апеляційного суду Київської області від 28.01.2016 в іншій справі, предметом позову якої було визнання правочину недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що належних та допустимих доказів на підтвердження навмисного введення особи в оману щодо обставин, які впливають на вчинення ним 26.11.2011 спірного правочину, всупереч вимогам стст.10, 57—60 ЦПК позивач не надав. Також суд зазначив, що односторонній правочин не може бути оспорений на підставі ст.230 ЦК.

Враховуючи те, що вчинення правочину під впливом обману зумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, посилаючись на хибне уявлення про обставини, які мають істотне значення, то доцільніше було б її застосовувати тільки щодо оспорювання договорів та виключити можливість її застосування до односторонніх правочинів.

Таким чином, для усунення неузгодженості між постановами та уникнення випадків неоднакового застосування однієї і тієї ж норми матеріального права з п.25 постанови Пленуму ВСУ №7 абз.5 має бути виключено, а застосуванню підлягає п.20 постанови Пленуму ВСУ №9.

13. Поняття «тяжкі обставини» і «вкрай невигідні умови» для застосування ст.233 ЦК (п.23 постанови Пленуму ВСУ №9)

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст.233 ЦК якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст.233 ЦК), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Згідно з ч.1 ст.233 ЦК такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.

За змістом ст.233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох підстав: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.

Відповідно до правової позиції, яка міститься у постанові ВСУ від 6.04.2016 у справі №6-551цс16, тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини. Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст.233 ЦК, позивачу в сукупності необхідно послатися на такі підстави, які будуть використанні в суді як докази, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.

Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати таке.

По-перше, ці невигідні умови безпосередньо мають бути пов’язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов’язки.

Для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжка обставина є оціночною категорією і має визнаватися судом з урахуванням всіх обставин справи.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Матеріали узагальнень показали, що незначна частина правочинів оспорювалася саме з підстав передбачених ст.233 ЦК. При цьому в таких справах у більшості випадків остаточним було судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Як приклад можна навести таку цивільну справу.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 6.05.2014 в задоволенні позову Б.Ю. до Г.І. про визнання недійсним договору дарування з підстав передбачених ст.233 ЦК, відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 8.07.2014 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. При цьому апеляційний суд вважав, що позивач, не маючи реальної можливості сплачувати боргові зобов’язання та небезпідставно побоюючись звернення стягнення за цими зобов’язаннями на його майно, змушений був відчужити належну йому 1/2 частину житлового будинку на користь відповідачки, уникнувши тим самим можливої реалізації її за виконавчими листами. Саме для усунення загрози втратити житло за вимогами кредиторів, тобто у зв’язку з тяжкими обставинами, позивач уклав договір дарування на користь своєї дружини. Умови укладеного правочину для нього були вкрай невигідними, адже він позбавив себе єдиного житла у м. Ужгороді, причому відчужив його безоплатно, чим скористалась відповідачка.

Ухвалою ВСС від 29.10.2014 рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 8.07.2014 скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не встановив та не зазначив у рішенні, у чому конкретно полягають вкрай невигідні умови договору дарування для Б.Ю., посилаючись на наявність судових рішень про стягнення з позивача грошових коштів та позасудових майнових претензій до нього, суд не зазначив, який зв’язок існує між ними та тяжкими обставинами, під впливом яких укладено угоду. При цьому суд апеляційної інстанції взагалі не врахував, що судові рішення про стягнення з Б.Ю. грошових сум ухвалені після вчинення оскаржуваного договору дарування. Також безпідставним було посилання апеляційного суду на факт відчуження позивачем єдиного житла, оскільки відповідно до довідки ТОВ «Наш добробут» Б.Ю. зареєстрований та проживає в іншій квартирі у м.Ужгороді.

14. Удаваність правочину (п.25 постанови Пленуму ВСУ №9)

За удаваним правочином (ст.235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст.216 ЦК, можуть застосовуватися тільки в разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч.1 ст.235 ЦК). Отже, в даному випадку завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, приховують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин видачі довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст.216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

З огляду на наведені нормативні положення вбачається, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

На відміну від фіктивного, удаваний правочин, тобто правочин, який вчинений, щоб приховати інший, має на меті виникнення правових наслідків, але не тих, які афішуються фактом його вчинення. Фактично сторони прагнуть до вчинення іншого правочину. Дефектність прикриваючого правочину очевидна. Тобто удаваний правочин вчиняється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого наявні два правочини — той, що прикривається, тобто прихований, і удаваний — такий, що прикриває перший правочин.

Проте встановити таку наявність так само непросто, як і в разі фіктивного правочину — воля сторін цього правочину також інша, ніж та, що сприймається як наслідок зовнішніх дій. Тобто очевидно, що воля і волевиявлення в цьому випадку різняться, і причиною цьому є приховування дійсної мети правочину. Схожість фіктивного й удаваного правочину полягає і в тому, що прикриваючий правочин є за своєю суттю фіктивним, оскільки він не спрямований на досягнення тих наслідків, які очікуються саме від такого роду правочинів. Водночас, якщо для фіктивного правочину цього і достатньо, то абсолютно інша ситуація з удаваним правочином. Його мета полягає не тільки в тому, щоб приховати дійсну волю сторін, а й спричинити інші наслідки, які випливають із правочину, що прикривається. Саме в цьому і полягає дійсна воля сторін удаваного правочину. Для кваліфікації удаваного правочину важливо, щоб частина умов удаваного і прихованого правочину збігалася.

На практиці виникають труднощі з розмежуванням фіктивних і удаваних правочинів та застосуванням їх правових наслідків.

Так, постановою ВСУ від 24.09.2014 у справі №6-116цс14 скасовано ухвалу ВСС від 13.02.2014 з переданням справи на новий касаційний розгляд, предметом позову якої було визнання договору недійсним з тих підстав, що відповідно до змісту ст.234 ЦК фіктивний правочин — це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст.235 ЦК). Суд, встановивши, що під договором дарування сторони фактично приховали договір застави, укладений з метою забезпечення повернення Особою 3 позичених у Особи 1, 2 €14200, помилково визнав спірний договір фіктивним.

Як свідчать матеріали, що надані для аналізу, суди вирішуючи спори, в деяких випадках, не повною мірою встановлюють правовідносини, які насправді виникли між сторонами, не залучають до розгляду справи всіх учасників оспорюваного правочину тощо.

Так, К.О. звернулася до суду з позовом до К.Г. та інших про визнання договору дарування квартири від 12.04.2002 удаваним, визнання покупцями за договором купівлі-продажу, визнання права власності. Обґрунтовуючи позов, посилалася на те, що фактично було укладено договір купівлі-продажу квартири, а з метою понесення менших фінансових витрат за проведення відчуження квартири було оформлено договір дарування.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10.12.2014, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18.03.2015, позов задоволено.

Ухвалюючи рішення про визнання договору дарування квартири від 12.04.2002 удаваним, суд першої інстанції виходив з того, що, укладаючи цей договір, сторони приховали укладання договору купівлі-продажу. Суд також визнав доведеним факт укладання договору купівлі-продажу цієї квартири позивачкою та її чоловіком, які на той час спільно проживали без реєстрації шлюбу.

Рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін це судове рішення, були скасовані в касаційному порядку ухвалою ВСС від 17.06.2015 з тих підстав, що судами попередніх інстанцій не враховано, що стороною в спірній угоді позивач не була, тому вона не могла приховувати укладення іншої угоди. Крім того, до участі у справі не залучався відчужувач в угоді, що оспорюється, не з’ясовано його волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування.

15. Спірні питання визначення підсудності справ про визнання правочинів недійсними (п.27 постанови Пленуму ВСУ №9).

Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред’являються відповідно до ч.1 ст.114 ЦПК за місцезнаходженням майна або основної його частини. Кваліфікація об’єктів як нерухомого майна здійснюється відповідно до стст.181, 190 та 191 ЦК. При цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред’являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

Відповідно до ч.1 ст.114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Згідно з чч.1, 2 ст.181 ЦК до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Як роз’яснив пленум ВСС в пп.41, 42 постанови «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 1.03.2013 №3, перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність (ст.114 ЦПК), є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.

У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об’єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають з приводу нерухомого майна (ч.1 ст.114 ЦПК). Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (ст.358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (стст.364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (стст.370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло з договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно — предмет іпотеки чи застави; про розірвання договору оренди землі; про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (п.4 ч.3 ч.5 ст.121 ЦПК).

Якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду (розгляду справи по суті — ст.173 ЦПК) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил виключної підсудності, суд передає справу на розгляд належному суду незалежно від волевиявлення сторін (п.2 ч.1 ст.116 ЦПК).

Як правило, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, суди враховують роз’яснення, викладені в п.27 постанови Пленуму ВСУ №9 та пп. 41, 42 постанови пленуму «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 1.03.2013 №3 ВСС.

Разом з тим встановлено неоднакове застосування норм процесуального права при визначенні підсудності справ, зокрема вимог ст.114 ЦПК щодо виключної підсудності.

Так, у червні 2014 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з позовом про визнання нотаріальних дій з посвідчення договору іпотеки нерухомого майна від 12.08.2005 нікчемними, про визнання договору іпотеки нерухомого майна від 12.08.2005 нікчемним, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виключення з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна записів про заборону відчуження нерухомого майна.

Ухвалою судді Вишгородського районного суду Київської області від 16.06.2014 позовну заяву з підстав, передбачених ст.115 ЦПК повернуто позивачу для подання її до належного суду.

Однак ухвалою апеляційного суду Київської області від 8.10.2014 ухвалу суду першої інстанції скасовано, а питання передано на новий розгляд до суду першої інстанції у зв’язку з тим, що нерухоме майно, з приводу якого виник спір, знаходилося у м.Вишгороді, тому, враховуючи положення ст.114 ЦПК та роз’яснення п.27 постанови Пленуму ВСУ №9, справа підлягає розгляду у Вишгородському районному суді Київської області.

Виходячи зі змісту ст.114 ЦПК, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, позовів щодо будь-яких вимог, пов’язаних з правом особи на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання умов договору стороною, об’єктом якого є нерухоме майно.

16. Застосування судами положення про позовну давність (п.28 постанови Пленуму ВСУ №9)

До окремих видів вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (чч.3, 4 ст.258 ЦК).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч.1 ст.261 ЦК — від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними (чч.2, 3 ст.261 ЦК).

Відповідно до п.7 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1.01.2004, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Вирішуючи питання про дотримання строку позовної давності у спорах про визнання правочинів недійсними, судам необхідно звертати увагу на особливості, передбачені як «Прикінцевими та перехідними положеннями» ЦК, так і окремим нормами цивільного законодавства.

Особливо слід враховувати, що законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 №4176-VІ виключено чч.3 і 4 ст.258 ЦК, відповідно до яких позовна давність у п’ять років застосовувалась до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, а позовна давність у десять років — до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Також виключено п.4 ч.1 ст.268 цього кодексу, відповідно до якого позовна давність не поширювалась на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Проте згідно з п.5 розд.II «Прикінцевих та перехідних положень» зазначеного вище закону протягом 3 років з дня набрання чинності цим законом особа має право звернутися до суду з позовом про:

1) визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману;

2) застосування наслідків нікчемного правочину;

3) визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

При цьому, стосовно вимог, передбачених пп.1 та 2 цього пункту, особа може звернутися до суду лише за умови, якщо строк їх пред’явлення, встановлений положеннями ЦК, що діяли до набрання чинності цим законом, не сплив на момент набрання чинності цим законом.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч.1 ст.261 ЦК — від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними (чч.2, 3 ст.261 цього кодексу).

Саме до такого розуміння норм ст.261 ЦК зводиться правовий висновок ВСУ, зроблений під час розгляду справи №6-75цс15 у постанові від 3.02.2016.

Як виявлено в ході проведення аналізу, у місцевих судів виникали проблеми з визначенням початку перебігу строку позовної давності під час розгляду справ про визнання правочинів недійсними.

Наприклад, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 28.11.2014 задоволено позовні вимоги у цивільній справі за позовом З.А.В. до ТОВ «Т.» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов суд першої інстанції вказав, що не може братись до уваги посилання представника відповідача про пропущення позивачем строку позовної давності, оскільки відповідно до ч.5 ст.261 ЦК за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до договору оренди землі, з урахуванням моменту його державної реєстрації 29.09.2009 як початку його дії, строк виконання цього договору закінчується 29.09.2019.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27.01.2015 рішення Таращанського районного суду Київської області від 28.11.2014 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що З.А.І. звернулась до суду з указаним позовом у жовтні 2014 року, тобто з пропуском встановленого ст.257 ЦК строку позовної давності, оскільки про порушення своїх прав дізналася у вересні 2009 року. Доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивач не надала.

Про порушення свого права відповідно до предмета позовних вимог З.А.І. могла довідатись з часу укладання оспорюваного договору оренди землі, тобто з 17.09.2009. Як встановлено судом і визнавалося сторонами, оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 17.09.2009 від імені З.А.І. було підписано її чоловіком — З.В.І. Покази свідків З.В.І., П.В.Р. свідчили про те, що позивачу було відомо про укладання договору оренди землі та підписання його від її імені її чоловіком з часу його укладання, тобто з 17.09.2009.

Проведений аналіз судової практики зі вказаної категорії справ засвідчив те, що суди в основному вірно вирішують спори про визнання правочинів недійсними. Неоднаковість судової практики, як правило, пов’язана з неоднозначним розумінням деяких положень ЦК, неправильним застосування роз’яснень вищих судових інстанцій, неврахуванням змін у законодавстві після прийняття постановою Пленуму ВСУ №9 відповідного суду чи ухвалення ним відповідного судового рішення.

Для забезпечення єдності судової практики апеляційним судам, суду касаційної інстанції слід регулярно проводити відповідні аналізи, узагальнення, виявляти допущені судами помилки у застосуванні норм права, а також регулярно проводити навчання суддів, висвітлювати ці питання на семінарах, конференціях, лекціях.

Голова Б.ГУЛЬКО

Секретар пленуму Д.ЛУСПЕНИК