Запаморочення від повноважень

Заміщувальна нормотворчість ВРЮ обернеться для України справами, програними у ЄСПЛ

Вища рада юстиції вирішила не чекати прийняття закону «Про Вищу раду правосуддя» і самостійно врегулювала питання поточної діяльності, підправивши свій регламент під нові повноваження. Утім, намагання таким чином усунути законодавчу прогалину не можна назвати розв’язанням проблеми. Адже така самодіяльність не узгоджується ні з Конституцією, ні з практикою Європейського суду з прав людини.

Аби не зупинятися

За повідомленням голови ВРЮ Ігоря Бенедисюка, до регламенту внесено зміни, що стосуються участі органу в формуванні суддівського корпусу, процедури надання згоди на затримання, утримання під вартою чи арештом, тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності, а також продовження такого відсторонення. Правки пояснили необхідністю для ВРЮ продовжити свою діяльність з урахуванням змін до Конституції, нової редакції закону «Про судоустрій і статус суддів» та перехідних положень, визначених у законах, з якими в Україні пов’язують початок судової реформи.

«Робота Вищої ради юстиції не зупиняється. Наступне засідання відбудеться через тиждень. Будуть розглянуті питання інших змін до регламенту», - пообіцяв 20 жовтня І.Бенедисюк.

При цьому, як на підставу для прийняття подібних рішень, у Раді послалися на пп.1 п.16-1 розд. XV «Перехідні положення» Конституції, згідно з яким до утворення ВРП її повноваження здійснює ВРЮ у наявному складі. Проте, чи не видають у Раді бажане за дійсне?

Загальний принцип

У №40 «Закон і Бізнес» попереджав, що з 30 вересня Рада аж ніяк не зможе виконувати певні повноваження ВРП. Зокрема, надавати згоду на затримання чи утримання судді під вартою через відсутність установленого законом порядку розгляду та невизначеність обсягу прав «підозрюваного», щодо якого розглядатимуться такі питання. І, схоже, що настав час розібратися у цьому питанні докладніше.

Насамперед, звернімося до базового для діяльності усіх органів державної влади принципу, записаного у ч.2 ст.19 Основного Закону: обов’язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Спосіб реалізації цього загального принципу стосовно регулювання діяльності Феміди виписано у п.14 ч.1 ст.92 Конституції: питання судоустрою, судочинства і статусу суддів повинні визначатися виключно законами України. І відповідно до правової позиції Конституційного Суду, закріпленої у рішенні від 5.04.2011 №3-рп/2011 зазначена норма має імперативний характер, а також вказує на конституційно визначений спосіб вирішення питань судоустрою і статусу суддів саме шляхом прийняття закону.

І допоки недоторканість залишається складовою незалежності людей у мантіях (рішення КС від 1.12.2004 №19-рп/2004), питання затримання чи тримання суддів під вартою або арештом повинно регулюватися виключно законом. Таким є імперативний припис Конституції.

Винятки з процедури

Втім, як відомо, немає правил без винятків. Якщо йдеться про конституційні норми, то й винятки можуть встановлюватися лише самим Основним Законом, але не іншими нормативними актами. Такого висновку дійшов КС у рішенні від 30.10.97 №5-зп. Але, схоже, що у ВРЮ вважають достатньою наявність згадки у «Перехідних положеннях» Конституції про тимчасове виконання повноважень ВРП.

Однак (на жаль, для одних, і на щастя для усіх інших) у цьому розділі не містяться положення правила про наділення ВРЮ чи ВРП тимчасовими повноваженнями ще й законотворця. Як не згадуються й винятки щодо можливості врегулювання питань статусу суддів на рівні підзаконного акта. Та й не могло такого з’явитися в тексті Конституції.

Чому? Тому що делегування законодавчої функції іншому органу влади не передбачено Основним Законом (рішення КС від 20.05.2010 №14-рп/2010). І якби проект змін до Конституції містив подібну норму, він просто не отримав би позитивного висновку КС.

Крім іншого, принцип поділу державної влади, на думку КС (рішення від 1.04.2008 №4-рп/2008) набуває сенсу лише за тієї умови, коли всі органи державної влади діють у межах єдиного правового поля. Тобто здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. А Конституція встановила, що лише Верховна Рада має право визначати організацію і порядок діяльності органів законодавчої виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб.

Унеможливлюючи свавілля

Питання затримання, арешту чи тримання судді під вартою невід’ємно пов’язані з правом на свободу та особисту недоторканість будь-якої особи. Стаття 29 Конституції вимагає, що примусові заходи, які обмежують право на свободу та особисту недоторканість особи, застосовувалися на підставах і в порядку, встановлених законом (рішення КС від 26 червня 2003 року № 12-рп/2003).

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 року передбачено, що ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом (п.1 ст.9). Також згідно з положеннями п.1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої саме законом.

У рішенні від 23.10.2008 у справі «Солдатенко проти України» ЄСПЛ наголосив: коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», п.1 ст.5 конвенції не просто відсилає до національного закону; як і словосполучення «згідно із законом» і «встановлені законом» у п.2 стст.8—11, він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права — ця ідея пронизує всі статті конвенції. При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні — для того, аби виключити будь-який ризик свавілля.

«Закон — це ми»?

То ж як могло так статися, що надважливе питання процедури діяльності державного органу залишилося без регулювання: поспіх, неуважність, некомпетентність? Варіанти відповідей, за великим рахунком, уже не мають жодного значення. Сьогодні маємо оновлені Конституцію та закон про судоустрій, в межах яких і повинні працювати владні структури, реалізовуючи судову реформу.

Натомість, «заміщувальне» нормативне регулювання з боку ВРЮ є де-факто перебиранням на себе функцій Верховної Ради. І такі спроби вийти за межі Конституції можуть виникнути хіба що через бажання потрафити авторам реформи або запаморочення від отриманого обсягу повноважень. Бо, відкинувши мотиви схвалення змін до регламенту, у чистому залишку маємо парафраз відомого вислову Декарта: ego sum lex.

Якщо ж ВРЮ спробує застосувати власноруч визначене регулювання прав і обов’язків до судді, стосовно якого буде внесено подання про надання згоди на затримання чи утримання під вартою, така процедура не матиме нічого спільного з верховенством права. А сам суддя отримає усі шанси на перемогу навіть у національному суді, не кажучи вже про Страсбург.

Закон і Бізнес