Суд установив, що оприлюднена нами інформація не порочить честі та гідності представника ВРЮ
«ЗіБ» переміг. Причому в судовій баталії з самим головою Вищої ради юстиції Володимиром Колесниченком. Печерський районний суд м.Києва відмовив високопоставленій особі в задоволенні позову до редакції газети «Закон і Бізнес» про захист честі, гідності та ділової репутації. До речі, у своєму рішенні Феміда послалась у тому числі й на практику Європейського суду з прав людини.
Незадоволені клопотання
В.Колесниченко подав позов у самий розпал скандалу, пов’язаного з можливим ухваленням закону про наклеп. Так би мовити, в тему. І хоча тепер уже відомо, що спірний закон не приймуть (принаймні найближчим часом), можливо, саме він якось стимулював можновладців імущих активніше відстоювати свою репутацію.
Нагадаємо: приводом для обурення Володимира Миколайовича, яке виявилося в поданій до суду позовній заяві та знайшло відображення в статтях у деяких ЗМІ, стала розміщена на сайті «ЗіБ» інформація. Мова в замітках ішла про можливі фінансові зловживання з боку керівництва ВРЮ під час ремонту адміністративних будівель Ради. При цьому редакція посилалася на власні джерела. В.Колесниченко зажадав визнати недостовірною та спростувати ту інформацію. Свої вимоги він аргументував тим, що займає відповідальну посаду і є публічною особою, тому поширена ЗМІ інформації завдає збитків його «професійному авторитету» та діловій репутації.
Виникало відчуття, що сам Володимир Миколайович був не цілком упевнений у твердості своїх позицій. Його представник Андрій Федур раз у раз заявляв клопотання: спочатку просив дати йому час для ознайомлення з матеріалами справи, потім — відкласти розгляд у зв’язку зі зверненням В.Колесниченка до ВС із проханням визначити підсудність справи (оскільки є суддею ВСС ). Як пізніше повідомив «ЗіБ» адвокат Юрій Петренко, котрий представляв інтереси газети на цьому процесі, у даному випадку ВС не уповноважений розглядати такі питання, оскільки згідно з ч.1ст.108 ЦПК «підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції». «Ця норма не може бути застосована в даному випадку, адже В.Колесниченко не є суддею Печерського районного суду, де розглядається справа. А якби він і був суддею цього суду, то клопотання про підсудність мало розглядатися Апеляційним судом м.Києва», — відзначив адвокат.
У результаті в всіх клопотаннях було відмовлено. На думку Ю.Петренка, такі дії позивача були спрямовані на затягування процесу. Дійсно, складалося враження, що одна зі сторін зовсім не зацікавлена у швидкому постановленні рішення. Ю.Федур, наприклад, разів десять ставив одне й те саме питання, дещо його «модифікуючи», так що суддя навіть змушена була зробити йому зауваження.
Представник позивача також зажадав викликати в суд як співвідповідача народного депутата Ірину Бережну. Річ у тому, що звернення, в якому І.Бережна розповіла про можливі зловживання у ВРЮ на суму 35 млн грн. стало поштовхом для подальшого журналістського розслідування. Суд знову став на бік газети й відмовив Ю.Федуру в задоволенні й цього клопотання.
Факти проти оцінок
Незважаючи на те, що позивач явно нікуди не поспішав, суд розглянув позов протягом одного дня і дійшов висновку, що вимоги В.Колесниченка не підлягають задоволенню.
У судовому рішенні говориться про те, що аналіз наведених тверджень свідчить, що вони «не містять фактичних даних, а лише припущення про настання в майбутньому подій і не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності. Тому на підставі ч.2 ст.30 закону «Про інформацію» є оціночними судженнями». А відповідно до Цивільного кодексу оціночні судження не є предметом судового захисту.
Як аргументи суд навів практику Європейського суду з прав людини. Скажімо, у «справі Лінгенс проти Австрії» ЄСПЛ відзначає, що «вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу вислову думки, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». А в рішеннях ЄСПЛ у справах «Обершлік проти Австрії», «Прагер і Обершлік проти Австрії» мовиться про те, що «журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або навіть провокаційних».
А «при дотриманні умов §2 ст.10 конвенції право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає демократичного суспільства» (рішення у справі «Гандисайд проти Великої Британії»).
Хоч як дивно, наведений В.Колесниченком аргумент з приводу того, що він обіймає посаду голови ВРЮ, а отже, є публічною особою, виявився своєрідним бумерангом — зіграв проти нього. «Позивач має право на захист свого приватного права за §2 ст.10 конвенції, але межа захисту його репутації має бути такою, щоб забезпечити й вільне обговорення його дій як особи, яка відповідно до ст.25 закону «Про державну службу» є державним службовцям першої категорії, — тобто публічною особою, і межа допустимої критики відносно нього є ширшою, ніж щодо приватної особи».
ВРЮ зобов’язали усунути порушення
Суд визнав, що у випадку, якщо оціночні судження або думки, поширені в ЗМІ, якимсь чином образили або зачепили позивача, він міг скористатися правом виступити в тому ж ЗМІ (до речі, «ЗіБ» пропонував В.Колесниченку ще 25 вересня, після засідання ВРЮ, дати інтерв’ю, але він не погодився).
Таким чином, в задоволенні позову Володимиру Миколайовичу було відмовлено. Більше того, розгляд закінчився для В.Колесниченко удвічі неприємно, оскільки суд постановив окрему ухвалу, якою зобов’язав Вищу раду юстиції розглянути на найближчому засіданні питання про порушення в організації її роботи, а також ужити заходів до усунення причин і умов, що сприяли появі цих порушень.
Річ у тому, що, як з’ясувалося під час розгляду позову, секретаріат ВРЮ прийняв довідку, оформлену з порушенням вимог Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації. «У мене викликає величезне здивування, що ця довідка без необхідних реквізитів, підписана невідомою особою, була все-таки прийнята ВРЮ з проставлянням відповідного штампу та присвоєнням реєстраційного номера» — так прокоментував ситуацію Ю.Петренко.
Крім того, суд дійшов висновку, що обнародування В.Колесниченком під час засідання ВРЮ 25 вересня 2012 року цієї довідки — що виходило за межі заздалегідь затвердженого порядку денного — є порушенням Регламенту Ради. Суд також звернув увагу на те, що В.Колесниченко фактично використовував офіційний сайт Вищої ради юстиції в особистих цілях, коли розмістив там статтю під назвою «Голова Вищої ради юстиції Володимир Колесниченко звернувся з позовом до газети «Закон і Бізнес». Звернення В.Колесниченко до суду мало на меті лише захист особистих немайнових інтересів, а не інтересів ВРЮ.
Після засідання адвокат А.Федур від коментарів утримався, сказав тільки, що «апеляція, швидше за все, буде подана, та спочатку потрібно вивчити судове рішення». Ю.Петренко назвав вердикт «перемогою української журналістики над спробами закрити їй рот».
Наклеп чи свобода слова?
Напевно, невипадково не лише журналісти, а й усе більш-менш прогресивні політики збунтувалися проти закону про наклеп. Адже провести межу між наклепом і критикою деколи дуже складно. І якщо кожен чиновник кинеться відстоювати свою репутацію в суді, а журналіст знатиме, що над ним тяжіє можливість кримінального переслідування, ЗМІ не зможуть опублікувати жодного розслідування, жодного критичного чи просто різкого матеріалу.
Публічні люди — чи то політики, чиновники або зірки шоу-бізнесу — завжди «в світлі софітів» і під прицілом камер. Їхнє професійне, а деколи й особисте життя цікаве мільйонам людей. І якщо в розпорядженні журналіста опиняється інформація, що стосується публічної особи, він не може її проігнорувати. Більше того, загальновідомо, що саме журналістська інформація часто дає поштовх правоохоронним органам для проведення подальшого розслідування, а іноді й для відставки чиновників.
Це, до речі, цілком типова ситуація в багатьох розвинених країнах. Якщо в ЗМІ з’являється негативна інформація про політика, він, як правило, тихо йде з посади, а не звинувачує в усіх гріхах опонентів або журналістів. Скажімо, свого часу міністр фінансів тіньового уряду Великої Британії Алан Джонсон подав у відставку «з особистих мотивів»: у пресі з’явилися публікації про роман його дружини з офіцером охорони Полом Райсом. А цього року міністр торгівлі США Джон Брайсон пішов з посади після того, як стало відомо про те, що він став учасником двох незначних ДТП. Але це вже дещо інший ступінь відповідальності, який нашим політикам може хіба що приснитись у страшному сні.
Безумовно, відповідальність лежить і на журналістах, і свобода слова не означає право ображати людей чи зводити на них наклеп. Але можливість висловити свою думку, поділитися отриманою інформацією з читачами або глядачами — це те, без чого не може існувати жодне нормальне ЗМІ. Можливо, після ухваленого судом рішення це зрозуміє й Володимир Миколайович.
Ю.Петренко задоволений ухваленим Печерським райсудом м.Києва рішенням і вважає аргументи Феміди беззаперечними.
Матеріали за темою
З посад пішли ще два судді (прізвища)
14.03.2024
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!