Як регулюється виконання попередніх договорів та які їхні особливості мають знати сторони
Планування та прогнозування крокують поруч на життєвому шляху учасників господарських відносин. Забезпечення чіткості та зрозумілості зобов’язань, а також майбутнього розвитку відносин між сторонами є надзвичайно важливим завданням. Правовим інструментом, який дозволяє ефективно досягати відповідної мети, є інститут попереднього договору. Однак, застосовуючи його, слід зрозуміти, яку він має правову вагу.
Відмінності подібного
В науковій літературі цей вид договорів подекуди виправдано відносять до переддоговірних угод, що допомагає сприйняти його правову природу й дослідити складні питання застосування попереднього договору в практичній діяльності.
Цивільним та Господарським кодексами не визначено, яким саме угодам може передувати попередній договір, із чого слід зробити висновок, що його можна укладати практично стосовно будь-якого договірного зобов’язання.
Передусім попередній договір є лише засобом для спрямування відносин між сторонами в необхідне русло для подальшого укладення основного договору.
Що стосується самого зобов’язання, яке виникає між сторонами з укладенням попереднього договору, то воно є своєрідним. З одного боку, це можна розглядати як обов’язок вчинити певну дію (укласти угоду). Разом з тим при укладенні основного договору, предметом якого є, наприклад, виконання робіт, отриманий результат є прямим наслідком дій сторін на виконання такого договору.
Аналогічні міркування містяться й в постанові Харківського апеляційного господарського суду від 20.12.2010 №3/79-10, де вказано, що при укладенні попереднього договору між сторонами слід розрізняти два договори. «Перший, вже укладений, передбачає зобов’язання укласти в майбутньому інший, основний договір, яким сторони мають установити основне господарське зобов’язання. Саме цей головний договір має привести сторони до досягнення господарської мети, заради якої виникли юридичні відносини між сторонами», — зазначили в суді.
До того ж, ідеться далі в рішенні, попередній договір лише встановлює зобов’язання укласти основний на певних умовах у майбутньому, а тому попередній договір відокремлено від основного не може бути підставою для виникнення в сторін зобов’язань, заради яких укладається основний договір, зокрема зі сплати орендної плати, яка є однією із цілей укладення основного договору — договору оренди. До того ж законодавством не передбачено інших підстав для сплати орендної плати ніж договір оренди, вказали в суді.
Тобто зобов’язання, що виникають у сторін після укладення попереднього та основного договорів, не збігаються ні за суттю, ні за змістом.
Предметом основного договору буде обов’язок вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншої сторони (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) згідно з конкретним видом договору, що має бути укладений.
Водночас зобов’язання укласти основний договір, що є предметом попереднього, надає такій правовій конструкції особливих властивостей. Це й дозволило виділити попередні договори в окрему категорію.
З положень ЦК та ГК можна зробити висновок, що предметом попереднього договору є обов’язок сторін вчинити дію — укласти основний. Отже, предмети основного та попереднього договорів не збігаються, однак з огляду на те, що попередній повинен містити умови, які дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного, можна зробити висновок, що ці договори повинні бути текстуально подібні.
Цю думку підтверджує і визначення попереднього договору, що міститься в ЦК: «Попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, установлених попереднім». Подібна норма є і в ГК: «Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору».
В межах часу
Що стосується строку, на який укладається попередній договір, то тут ГК встановлює особливі правила порівняно із ЦК. А саме — визначає, що основний договір має бути укладено у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього. Тобто у випадку, якщо протягом року сторони не укладуть основного договору або принаймні не надішлють його проекту, зобов’язання за попереднім припиняється згідно із ч.4 ст.182 ГК. Виходячи з недвозначності цієї норми, можна сказати, що укладення попередніх договорів у сфері господарювання більш ніж на рік заборонене, оскільки змусити контрагента укласти основний договір у судовому порядку вже не вийде, що підтверджується практикою. В такому разі майбутнє основного договору залежить лише від добросовісності сторін.
Зважаючи на аналіз ч.4 ст.182 ГК, слід уважати цю норму імперативною й такою, що не допускає зазначення в тексті попереднього договору більшого строку, протягом якого суб’єкти господарських відносин мають право укласти основний.
Разом з тим, оскільки зобов’язання за попереднім договором припинене, сторони не обмежені його положеннями при укладенні основного, якщо вони й на той момент мають намір укласти його.
Визначення форми
Досліджуючи попередні договори, не можна обійти й питання щодо їх форми. Згідно зі п.4 ч.1 ст.635 ЦК попередній договір укладається у формі, встановленій для основного, а якщо форма основного не встановлена — у письмовій.
Тобто якщо для основного договору передбачено просту письмову форму — все очевидно. Інша справа, якщо для нього вимагається нотаріальна форма, яка не була дотримана сторонами при укладенні попереднього договору і останній може вважатися нікчемним на підставі ч.1 ст.220 ЦК.
З одного боку, ЦК містить ч.2 ст.220, де вказано таке: якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
З другого — оскільки виконанням попереднього договору є добросовісне укладення основного, то такий спір до суду й не передавався б. Крім того, у наведеній статті ЦК згадується ситуація, коли одна сторона ухиляється від нотаріального посвідчення.
Тому постфактум вимагати нотаріального посвідчення попереднього договору від сторони, яка не хоче укладати основний і мотивує це тим, що при укладенні попереднього не дотримано нотаріальної форми, досить безперспективно. Таку думку підтверджують і судові рішення.
Завдаток чи аванс?
Окремим питанням щодо попередніх договорів є можливість передбачити в його змісті підстави для грошових розрахунків сторін, характер оплати коштів однією стороною на користь іншої та законність забезпечення виконання сторонами своїх обов’язків. Зокрема, чим є сплачена однією зі сторін грошова сума — авансом чи завдатком?
Згідно зі ст.570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
З одного боку, розуміння здійснюваних за попереднім договором платежів як завдатку не суперечить наведеному визначенню. Проте, якщо подивитися з точки зору змістовного тлумачення цієї статті, то можна зробити висновок, що тут ідеться саме про завдаток як платіж за договором, яким передбачено отримання певного результату (блага), — основним договором. У свою чергу, платежі, здійснені до укладення основного договору, але на його виконання, повинні вважатись авансом.
Разом з тим доводиться констатувати, що судова практика йде шляхом визнання платежів за попереднім договором завдатком, якщо сторонами в попередньому договорі узгоджено відповідне положення. Крім того, деякі суди визнавали як попередні договори «договори про завдаток», що укладалися сторонами до підписання основного договору та містили умови стосовно предмета та інших істотних умов відповідних договорів.
Водночас грошові відносини на підставі попереднього договору можуть виникати та існувати як спосіб забезпечення зобов’язання — укладення основного договору. Тобто як своєрідний забезпечувальний платіж, а не як грошовий розрахунок на виконання неіснуючого основного договору.
Аналогічне стосується інших видів забезпечення виконання зобов’язань за попередніми договорами, зважаючи на те, що забезпечується лише зобов’язання укласти основний договір. Таким чином, поручитель може взяти на себе відповідальність за укладення основного договору певною особою, а у випадку не-
укладення — нести тягар відшкодування пов’язаних із цим збитків чи неустойки як допустимого способу забезпечення виконання попереднього договору.
Альтернативне рішення
Наступним питанням є правова площина, в якій опиняється попередній договір, якщо сторони за взаємною згодою уклали основний на умовах, що відрізняються від його змісту. В ст.202 ГК та ст.599 ЦК указано, що зобов’язання припиняється після виконання договору належним чином.
Як було відзначено, предметом попереднього договору є зобов’язання укласти основний. Якщо основний договір укладено — в загальному вигляді зобов’язання відбулось. Проте його виконання навряд чи можна вважати належним відповідно до вимог закону, оскільки основний договір укладається на умовах, погоджених сторонами.
Чи можливо в такому випадку звернутися до суду з вимогою про укладення іншого договору на умовах, визначених попереднім? Чи той факт, що сторони погодили інші умови в основному договорі стосовно того ж предмета, анулює зобов’язання за попереднім?
Друга позиція видається доцільнішою та логічнішою з точки зору можливості визначення сторонами відносин між собою, якщо в законі не міститься прямої заборони або припису. Тобто якщо сторони погодили інші, ніж передбачено попереднім договором умови в основному щодо того ж предмета, то таке погодження анулює зобов’язання за попереднім.
Зрозуміло, що має право на існування й протилежна думка: сторони взяли на себе зобов’язання виконати певну дію (наприклад укласти договір про передання майна) саме встановленим договором чином. А тому доки не виконано належним чином зобов’язання або не розірвано договір — таке зобов’язання чинне на строк укладеного договору.
З точки зору узгодженості з логікою господарських відносин та необхідності добросовісної взаємодії між сторонами на підтримку заслуговує підхід щодо можливості сторонами самостійно погоджувати та змінювати певні положення попереднього договору при укладенні основного. Хоча варто зробити застереження, що в разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни відповідних умов в них все одно залишається обов’язок укласти основний договір на умовах, визначених попереднім.
Аналізуючи положення ч.3 ст.182 ГК, можна припустити, що кодекс надає більшої ваги попередньому договору, адже передбачає можливість судового примусу до укладення основного договору, передбаченого положеннями попереднього. Вказана норма ГК надає попереднім договорам у сфері господарювання додаткову гарантію захисту інтересів сторін, що його уклали, на відміну від попередніх договорів, укладення яких регулюється нормами ЦК.
Підбиваючи підсумок, слід визнати, що єдиним зобов’язанням, яке породжує попередній договір у сфері господарювання, є зобов’язання сторін укласти основний договір протягом одного року. Тому, визначаючи зміст приписів переддоговірної угоди, встановлюючи підстави виникнення грошових відносин і наводячи перелік видів забезпечення виконання відповідного зобов’язання, слід узяти до уваги відповідний висновок.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!