Три відсотки й пеня

Положення щодо відповідальності страховика, закріплені в законі «Про страхування» та гл.67 ЦК, є спеціальними нормами права, а в законі «Про захист прав споживачів» — загальними. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 11 березня 2015 року №6-126цс14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

ПОСТАНОВА

11 березня 2015 року м.Київ №6-126цс14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду у складі:

головуючого — Яреми А.Г., 

суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Провіта», третя особа — Публічне акціонерне товариство «Банк «Форум», про захист прав споживача страхових послуг, за заявою Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова компанія «Провіта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2013,

ВСТАНОВИЛА :

У червні 2013 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до ТДВ «СК «Провіта», третя особа — ПАТ «Банк «Форум», про захист прав споживача страхових послуг. На обгрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він 27.07.2009 уклав з ТДВ «СК «Провіта» договір добровільного страхування наземного транспорту, об’єктом якого був предмет застави — автомобіль LEXUS RX 350. У лютому 2010 року зазначений автомобіль було викрадено з автомобільної стоянки, де він зберігався. За цим фактом було порушено кримінальну справу. Також позивач указував, що повідомив відповідача про настання страхового випадку, передав йому всі необхідні документи для прийняття рішення про виплату страхового відшкодування та заяву про виплату страхового відшкодування. Посилаючись на те, що на порушення умов договору відповідач своїх зобов’язань своєчасно не виконав, затягуючи виплату страхового відшкодування, позивач просив стягнути з відповідача на його користь пеню за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування в сумі 51089,25 грн., 3% річних за користування відповідачем чужими коштами в сумі 407,70 грн., донарахування індексу інфляції в сумі 786,47 грн. і збитки в сумі 40658,13 грн., всього — 192941 грн. 55 коп., а всі судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Кременчуцького районного суду від 22.10.2013 в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 27.11.2013 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов частково задоволено. Стягнуто з ТДВ «СК «Провіта» на користь Особи 8 119322,62 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині вимог відмовлено.

Ухвалою судді ВСС від 23.12.2013 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТДВ СК «Провіта».

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ТДВ «СК «Провіта» просить скасувати ухвалу ВСС від 23.12.2013 й рішення Апеляційного суду Полтавської області від 27.11.2013 в частині стягнення з ТДВ «СК «Провіта» на користь Особи 8 пені в розмірі 118904,05 грн. відповідно до ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів» та ухвалити в цій частині нове рішення — про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів».

Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ТДВ «СК «Провіта» посилається на судові рішення колегій суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 18.12.2013 та 19.03.2014.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 7.07.2014 цивільну справу допущено до провадження ВС у порядку гл.3 розд.V Цивільного процесуального кодексу.

Заслухавши доповідь судді ВС, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту ст.360-4 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи ВС і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо встановить, що це рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, встановивши, що ТДВ «СК «Провіта» несвоєчасно виплатило страхове відшкодування позивачу, стягнув з ТДВ «СК «Провіта» на користь Особи 8 пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ відповідно до п.9.2 договору страхування, 3% річних від простроченої суми відповідно до ст.625 ЦК та пеню відповідно до ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів», оскільки спірні правовідносини регулюються цим законом.

У наданих заявником для порівняння судових рішеннях ВСС від 18.12.2013 та 19.03.2014 суд касаційної інстанції, встановивши, що страхова компанія несвоєчасно виплатила страхове відшкодування страхувальнику, відмовив у стягненні пені згідно з ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів», оскільки між сторонами укладено договір майнового страхування, за умовами якого передбачена відповідальність страховика за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування, а тому вказаний закон не поширюється на спірні правовідносини.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Згідно з ст.16 закону «Про страхування», ст.979 ЦК договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.

Відповідно до закону «Про захист прав споживачів» цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

А відповідно до п.22 ст.1 цього ж закону споживач — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Таким чином, на підставі аналізу вищевказаних правових приписів та з урахуванням п.2 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12.04.96 №5 можна зробити висновок, що до відносин, які регулюються нормами закону «Про захист прав споживачів», належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.

У ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів» установлено: в разі якщо виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі 3% вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (ст.992 ЦК).

А згідно з ч.4 ст.16 закону «Про страхування» однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що положення стосовно відповідальності страховика, закріплені в законі «Про страхування» та гл.67 ЦК, є спеціальними нормами права, а в законі «Про захист прав споживачів» — загальними.

Розмір неустойки як відповідальність страховика за договором страхування має бути визначено в такому договорі. Якщо ж такий розмір не було визначено сторонами в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів», якщо укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи.

Отже, на підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за одне й те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, передбаченого в договорі страхування (в разі відсутності визначення розміру в договорі — в розмірі, встановленому в законі «Про захист прав споживачів»).

Також страховик несе відповідальність, передбачену ст.625 ЦК.

За змістом цієї норми закону, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника (страховика) за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитору (застрахованої особи) від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним коштами, належними до сплати кредитору (застрахованій особі).

Судом установлено, що сторони уклали договір страхування, відповідно до п.9.2 якого страховик несе відповідальність за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування шляхом сплати страхувальнику пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Таким чином, між сторонами укладено договір майнового страхування, за умовами якого передбачено відповідальність страховика за несвоєчасне здійснення страхового відшкодування.

Отже, в цьому випадку положення п.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини не поширюється, й суди апеляційної та касаційної інстанцій необгрунтовано стягнули пеню в розмірі 3% вартості роботи (послуги) відповідно до цього закону.

Саме таку правову позицію висловив ВСС в ухвалах від 18.12.2013 та 19.03.2014, на котрі як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ТДВ «СК «Провіта».

Таким чином, у частині стягнення з ТДВ «СК «Провіта» на користь Особи 8 пені відповідно до ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів» суд касаційної інстанції неоднаково застосував одну й ту саму норму матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до п.1 ст.355 ЦПК є підставою для скасування постановленої ним ухвали й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360-3, чч.1 та 2 ст.360-4 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ТДВ «СК «Провіта» задовольнити частково.

Ухвалу судді ВСС від 23.12.2013 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.